|
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
#8 за 21.02.2003
БЛОКАДА
Іван КЛИМЕНКО
Мій батько, Клименко Кирило Яхремович, уродженець с. Красна Слобідка Обухівського району на Київщині, виконував у колгоспі найтяжчі роботи: косив косою, молотив ціпом та витрушував кулі для покриття дахів колгоспних будівель, корчував грабки на полозки для саней, працював з тачкою на будівництві вузькоколійної залізниці до Григорівського цукрового заводу.
Під час жнив у 1932 році працював вантажником на автомашині.
- Що ж ти сьогодні робив? - питає мати за вечерею.
- Возив хлібоздачу на Васильків, - відповідає батько.
Возив він її і завтра, і післязавтра - протягом місяця. І не тільки батько. Все тягло і автомашини, які були на той час у колгоспі, працювали на виконанні основного завдання - хлібоздачі.
І то не лише в моєму селі. "Червоними валками" були вкриті всі дороги України: республіка вивозила напрочуд високий урожай зернових 1932 року в Росію. На передній підводі - червоний прапор із портретами найжорстокіших підлотників, яких до цього не знало людство, - Леніна і Сталіна з гаслом: "ХЛІБ - ДЕРЖАВІ!".
Батько був обережний у розмовах на політичні теми
з матір'ю при дітях, але я підслухав:
- Із села вивезли весь урожай до зернини, навіть на насіння не лишили. В цьому році на трудодні зерно не ділитимуть. Комори стоять порожні. "Червона мітла" їздить по селу і забирає все, що селяни зібрали на своїх городах. На пристані у Халеп'ї та на залізничних станціях у Білій Церкві та Василькові вантажники з інших сіл і районів говорять те ж саме. На Україні буде голод. "Нам треба тікати звідси", - напівшепотом закінчив батько.
- Ой, лишенько, де ж ми подінемося? У нас четверо малих дітей. Старшій, Юлі, тільки тринадцять... Загинемо на чужині, - плаче мати.
- Тут смерть буде неминучою. Тікати треба туди, куди вивезли хліб, - у Росію. Там, можливо, виживемо. Працюватиму, зароблю на шматок хліба, - переконує батько.
Через кілька днів, у листопаді 1932 року, наша сім'я до схід сонця вирушила на залізничну станцію Васильків. Тридцять два кілометри найменшу сестричку час від часу по черзі несли на руках. Другого дня дісталися Києва. Привокзальна площа була страхітливо перевантажена людьми з мішками і торбами, кинутими на бруківку. Змінюючи одне одного, батьки три дні стояли в черзі за квитками. Нарешті батько повернувся до нас із квитками, але в повному розпачі - вони були тільки до станції Козача Лопань Харківської області. Виявилося, що Україна блокована. Виїхати з неї вільно було неможливо - квитки продають тільки до кордону. Театр голодомору, терородром був на замку.
В загальному вагоні сиділи по черзі. Місць не вистачало. Перед кордоном батько дав провіднику хабаря - зняв з себе чоботи. Той зачинив нас у службовому купе, а коли переїхали кордон, допоміг купити квиток до станції Єлець.
Зупинилися ми в селі Долгорукове. Після тривалих пошуків знайшли дах над головою в хаті селянина, чия сім'я складалася з восьми осіб. Проживали вони в одній хаті - одне віконце, піч, стіл. Біля порога - прив'язана корова, яку, коли треба було вийти надвір, розвертали в інший бік. Пізніше вона отелилася, і по хаті бігало телятко. Господар хати був хворий на тиф, постійно лежав покритий кожухом, по якому табунами бігали воші.
Після довгих поневірянь у пошуках роботи батька прийняли корівником у комуну. Працював без вихідних з шести годин ранку до дев'яти вечора. Ми, діти, бачилися з ним тільки в їдальні, де раз на день нам давали по тарілці юшки. Пригадую, батько казав нам, що заробляє тільки на юшку.
Настала весна 1933 року. Чую розмову.
Батько: "Не знайшли ми і тут нічого доброго. Своєї хати нема, і невідомо, коли вона буде, і чи буде взагалі. Заробіток тільки на голодні обіди. Надворі весна, і люди збираються садити городи. Може, повернемося на Україну?"
Мати: "Я збиралася з тобою про це поговорити. Город - єдина надія. Без нього ми нічого не варті, тож збираймося в дорогу".
А наприкінці березня 1933 року батька заарештували як такого, що не мав посвідчення своєї особи.
Мама зібрала нас у далеку дорогу.
Сама лише згадка про цю подорож заморожує кров. Тисячі кілометрів залізниці вкриті трупами людей, які померли від голоду. Пасажирські та вантажні вагони обліплені напівживими істотами з мішками і торбами. Люди, як сарана, чіпляються за вагони. Навкруги нестерпний сморід. Залізничні чиновники безпорадні.
Через декілька днів жахливої подорожі - ми у Василькові. Переночували на вокзалі. До рідного села далеко. Вже декілька днів ідуть дощі зі снігом. Ґрунтові дороги розмиті і майже непрохідні.
Першого дня ввечері ми дійшли до села Барахти, що в шістнадцяти кілометрах від нашого. Мама проситься переночувати - не пускають. На виході із села зайшли у двір останньої хати і сховалися під стріху від дощу.
- Тут будемо ночувати, якщо не впустять у хату. Дальші десять кілометрів - поле, там загинемо, - сказала мама і постукала у вікно. Вийшов дідусь. Просимо дозволу зайти до хати, обігрітися, просушитися.
- Бачу, що ви йдете здалека. У нас голод. Третина людей вимерла. Щодня вивозять небіжчиків до загальної ями. Людина людині ворог, вбивства, грабунки. Я залишився удвох з дружиною. Вона нездужає, нам страшно. Певно, хтось бачив, що ви з клунками зайшли до мене в хату, прийде, уб'є мене і вас, - закінчив старенький свій монолог.
- Дивіться, скільки в мене малих дітей. Я вам і дровець нарубаю, хату нагрію, зварю, що маєте поїсти. Ми із Слобідки, - благає мама.
- Знаю, знаю Слобідку, а чиї ж ви там будете?
- Я дочка Сергія Зважая, якщо, може, чули. - Ці слова мама промовила уже ридаючи, і ми всі, дивлячись на неї, заголосили.
- Боже мій праведний, дочка Сергія Зважая! Та хто ж його не знає! Дорогі мої, заходьте в хату. Боже, змилуйся над вами, - заметушився господар і відчинив нам двері.
- Теклю, Теклю, дорогих гостей нам Бог послав. Дочка Сергія Антоновича із Слобідки з дітьми. Бідні, нещасні, така погода, такий дощ, - звернувся дідусь до дружини у темній хаті. На печі заворушилося, застогнало.
Вніс дідусь із сіней сухої дерези, гілочок. Закипіла вода в горщику. Мама налила нам у стаканчики, дала по сухарику. Таку ж порцію - і господарю та його дружині на піч.
- Спасибі тобі, дитино дорога, спасибі. Сухарі із справжнього хліба. Давно ми із старенькою не тримали в руках справжнього хліба, - хрестився до ікони віковічний український хлібороб.
Другого дня раненько, по тому, як поснідали тим же раціоном, дідусь перехрестив нас усіх разом і кожного окремо, побажав нам щасливої дороги.
А дощ усе падав із снігом. Ішли по коліна в болоті, а місцями витягали одне одного. Ні вчора і ні сьогодні нікого не зустрічали. Багато людей померло з голоду, а хто ще був живий - не виходив з хати. Цього ж дня під вечір були в рідному селі. Тут уже вимерла третина селян. На нашій вулиці шість дворів стояли порожніми, в інших лишилося по одному-двоє мешканців. Пізніше зійшла крига на сільському ставку, і голодні шукали черепах у холодній воді.
Зацвіла акація, і хлібороби накинулися на неї, як на останню надію вижити, та це було ще гірше. Спалахнула тотальна епідемія дизентерії. Збирали на полі торішню картоплю, додавали до неї кору з дерев, товчену в ступах, і пекли млинці.
"Червона мітла" продовжувала лютувати.
Ось що розповів Олекса Лабунець. Виріс він у великій, працелюбній, милосердній, віруючій сім'ї. Було в них півтори десятини суглинистої землі, конячка, корівка, хата-землянка.
- На початку 1932 року наша сім'я уже пухла від голоду. Кілька разів на місяць приїздила бригада, всі завше п'яні, перекопували на городі, в сінях, у хаті, шукали їстівного, але нічого не знаходили. Якось знайшли на горищі горщик із квашеними бурячками, нарізаними кружечками, і те забрали. Очолювали ватаги грабіжників голова комнезаму, ледар, нероба і п'яниця Семен Білошапка і начальник "оперативного штабу" голодомору Іван Кабанець.
Учені всього світу намагаються підрахувати кількість померлих в Україні під час штучного голодомору-геноциду у 1932 - 1933 роках, використовуючи при цьому різні методики. За їхніми даними, це 7 - 8 мільйонів чоловік.
Є і в мене своя методика. Село Красна Слобідка за кількістю населення середнє в районі. З голоду померла тисяча чоловік. Це число можна взяти за індекс. У районі 25 сіл: 25 х 1000 =
25 000. В області 25 районів: 25 х 25000 = 625 000. В Україні 20 областей (без областей Західної України, де на той час не було комуністів і не було голоду): 20 х 625 000 = 12,5 мільйона чоловік...
учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран праці, інвалід II групи.
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=589
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
