Версiя для друку Обговорити в форумi

ТОЧКА ЗОРУ
ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ЗАГРОЗИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ЦІЛІСНОСТІ УКРАЇНИ
(Закінчення. Поч. у № 22 - 23).

Аналогічне відбувається і з президентськими ініціативами щодо євроатлантичної інтеграції та входження України в європейські та світові структури. Блокування спільних навчань у Криму українських вояків з підрозділами НАТО також відбувається не без команд ззовні. Виконавців для влаштування антинатовських акцій завозять усіма видами транспорту не лише з усіх областей України, але й з Росії. Досить промовисто, що жодна з гілок існуючої нині кремлівської влади ні їхні очільники жодного разу публічно не висловились і відкрито не підтримали мудрі державницькі ініціативи Президента. У той же час не лише на приватних теле- та радіоканалах, а навіть на ДТРК майже щоденно роздмухують антиукраїнську та антитатарську істерію, а всілякі грачі й захарови, бахарєви, цекови та шувайникови безкарно шельмують і Президента, і Українську державу. Таку ж відверто антиукраїнську, антитатарську та антидержавницьку позицію упродовж 17 років незалежності займають і багатотиражні кримські ЗМІ та телеканали, які фактично зомбують довірливе кримське населення.
Осередками україноненависництва і татарофобії та антидержавництва стали міські та районні ради, куди через вади виборчого законодавства потрапило немало політичних авантюристів-політиканів і навіть кримінальні елементи. Замість вирішення болючих для мешканців Криму соціально-економічних питань заполітизовані народні обранці переймаються більше проблемами зовнішньої політики держави, шельмуванням Президента і його указів, а не комунальними тарифами, високими споживчими цінами на продукти харчування, утилізацією сміття, жахливою екологією міст та сіл, бездоріжжям.
Така політизація громадського життя досить вигідна для існуючої влади. Адже на тлі розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі, боротьби з Президентом та демократичним урядом можна безкарно дерибанити та прихватизовувати дорогоцінну кримську землю, промислові об’єкти та санаторії та продавати все кримське узбережжя. Мабуть, не випадково, що при наявності бутафорно-циркової автономії Крим є однією з найдорожчих і найменш комфортних територій для життя простої людини.
На тлі гіпертрофованого чиновницького апарату у багаточисельних міністерствах, різноманітних комітетах і всіляких непотрібних конторах кримчани мають найбільш корумповану в Україні місцеву владу, найвищі ціни на пальне, комунальні послуги, хліб та більшість продуктів харчування.
Вельми загрозливою на півострові є і екологічна ситуація. Викликає подив те, що навіть наймасштабніша екологічна катастрофа, яка сталася цього року у Керченській протоці через недбалість російських нафтових олігархів, не стала предметом відкритого й широкого громадського обговорення за участю Верховної Ради та уряду автономії. Чиновницька кулуарна метушня навколо екологічної катастрофи століття, яка позбавила Крим на десятиліття курортної привабливості, спрямована головним чином на дезінформацію та заспокоєння громадськості. Характерно, що жодна кримська владна інстанція, жоден осередок проросійської політичної партії, жодна російська громадська організація не висловили занепокоєння масштабною екологічною катастрофою та не виступила з вимогою до російської влади компенсувати колосальні економічні збитки для Криму та всього азово-чорноморського узбережжя України.
Увагу заполітизованих кримчан до екологічної катастрофи століття влада з вправністю карточного гравця досить вміло відволікла розпалюванням татарофобії, показушною боротьбою із самозахопленнями землі, блокуванням будівництва Соборної мечеті у Сімферополі, пропагандистською кампанією проти ініціатив Президента щодо реабілітації воїнів ОУН-УПА, вшанування жертв політичних репресій та Голодоморів та боротьбою проти входження України до НАТО.
Національній безпеці України сьогодні загрожують відверто провокативні дії депутатського корпусу як кримської автономії, так і міських рад Сімферополя, Севастополя та Одеси щодо української історії та національних пріоритетів. В першу чергу це стосується спорудження пам’ятників вельми одіозній Катерині ІІ, руйнівниці України та Кримського ханства (в Одесі) та намірів відкрити подібні ганебні скульптурні «шедеври» у Сімферополі та Севастополі.
Можна сподіватися, що після цього розпочнеться суцільна «катеринизація, потьомкінізація та суворизація» всієї України.
Зазначена ідеологічна диверсія не лише розпалює міжнаціональну та міжконфесійну ворожнечу, але й ганьбить і створює негативний імідж держави України у світі. А також створює враження, що при існуючій владі Україна не спроможна захистити себе від відвертого національного глумління провокаторів, знахабнілої п’ятої колони та доморощених яничарів і манкуртів.
Запитаємо поборників ліберально-анархічної демократії, якою була б реакція всіх гілок російської влади, коли б багаточисельна українська громада Москви порушила питання щодо вшанування на території Кремля подвигів славних наших гетьманів Сагайдачного та Дорошенка, а поляки розпочали б клопотатися про спорудження у російській столиці ставленика Речі Посполитої Лжедмитрія? Гадаємо, що російська влада і мислячі громадяни не аплодували і не впадали б в захоплено-істеричну млість від намірів нащадків золотоординців увічнити «державотворчі діяння» своїх пращурів у колишньому Московському князівстві.
Тож неспроможність або небажання української влади захищати національні цінності, національні пріоритети, свою історію, духовність та культуру, свою мову та інформаційно-культурний простір мусимо розглядати як головну складову внутрішніх загроз та викликів незалежності України і її територіальній цілісності. Надання можливостей ворожим до України силам уславляти на нашій землі всіляких загарбників та руйнівників, заброд-окупантів, ворогів і чужинців-недругів - це переконливий доказ не лише слабкості та недолугості владних інституцій, а свідчення їхньої неукраїнськості. Влада, яка б переймалася державними інтересами, думала про добробут народу і майбутнє нашої землі, не допустила б такої безкарної наруги над Україною.
Викликає закономірний подив і низку запитань до освітянських чиновників: чому до таких відверто антидержавницьких і антиукраїнських заходів у Криму, на Півдні та Сході України залучається шкільна і студентська молодь?
У Криму вже стали звичним явищем командно-мобілізаційні заходи, до яких вдаються чиновники освітнього міністерства, міських та районних управлінь, коли комуно-регіональні чи то союзівські партійці здійснюють всілякі україноненависницькі та татарофобські антидержавницькі заходи. Учні сімферопольських шкіл та молодь з професійних училищ зазвичай беруть найактивнішу участь не лише в антинатовських, антибандерівських заходах, але й у театралізованих шоу за запровадження російської мови як другої державної та проти тестування державною мовою. При цьому ще й хвацько витанцьовують при спаленні зображення демократичного міністра освіти України Івана Вакарчука. Тільки-но забажалося неперевершеному комуністичному майстрові політичних інтриг та головному розпалювачу міжнаціональних конфліктів на півострові та розбазікувачу про загрозливі геополітичні розломи влаштувати у Сімферополі невдовзі перед приїздом до Севастополя «руського героя» Юрія Лужкова лакейську акцію зі збирання підписів за продовження терміну базування у Криму Чорноморського флоту, як його однопартійці з освітянського міністерства та директори деяких шкіл з холуйською запопадливістю, зірвавши з уроків, мобілізували на це дійство старшокласників. Діти, одягнені в імпортні сорочки та джинси і які в душі мріють хоч раз у житті побувати за кордоном, бігали по площі Леніна перед Радою міністрів з російськими прапорами та антинатовськими і антипрезидентськими гаслами. То ж хіба у такий спосіб ми виховаємо патріотів і захисників Української держави?
Можна переконливо стверджувати, що існування автономного міністерства освіти та освітньо-гуманітарна політика, яку проводить у Криму Верховна Рада і Рада міністрів, генерують у суспільстві міжнаціональну напругу та ворожнечу. Владні інституції свідомо блокують у Криму розвиток україномовного шкільництва та протидіють створенню шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Як показало нещодавнє тестування з української мови та літератури, вихованці кримських шкіл найгірше знають ці предмети. Не буде несподіванкою, що такими ж виявляться і їхні знання з історії України. Через незнання державної мови випускники кримських шкіл та вищих навчальних закладів вже сьогодні є неконкурентоспроможними на теренах України. Відсутність же патріотичного виховання у кримських освітніх закладах сприяє вихованню не лише байдужого, але й ворожого до України покоління.
Чи можна сподіватися на виховання патріотично-свідомої молоді у тих кримських навчальних закладах (як школах, так і ВНЗ), у яких не функціонує державна мова, а викладання історії України проводиться іноземною мовою? До того ж історичні дисципліни у вищих навчальних закладах зазвичай читають колишні комуністичні зомбувальники, використовуючи приховувані у шухлядах підручники радянської доби або видані у сусідній державі.
Коли б вихованці кримських шкіл та ВНЗ знали об’єктивну героїчну і трагічну історію Української держави, то вони й навіть за гроші не пішли б, мов стадо стрижених баранів, за комуно-шовіністичними пастухами. Вони б не брали також участі в антиукраїнських акціях, які не без участі владних структур автономії упродовж 17 років незалежності України влаштовують проросійські організації та місцеві осередки антиукраїнських комуно-шовіністичних партій.
За великим рахунком, кримські ВНЗ сьогодні «штампують» фахівців сумнівної якості, адже під час їхньої підготовки не дотримується головний засадничий принцип освітнього стандарту - знання державної мови. В реальному житті їм доводиться самотужки опановувати державну мову або працевлаштовуватись у сусідній державі. В інтересах національної безпеки України та раціонального використанні народних коштів державі та владі потрібно невідкладно втрутитися у справу підготовки державною мовою фахівців вищої кваліфікації. Адже саме вони, їхні професійні якості та громадська позиція значною мірою визначають не лише обличчя нашої держави, а й її майбутнє. Держава не повинна фінансувати ті ВНЗ, які не дотримують або порушують освітні державні стандарти. Потрібно негайно провести також інвентаризацію всіх навчальних установ, які мають статус національних. Цей високий статус мають право носити ті ВНЗ, у яких на 100 відсотків у навчальному процесі функціонує державна мова.
Для подолання існуючої вакханалії та мовного сепаратизму, які сьогодні руйнують і ганьблять Україну як незалежну європейську державу, потрібно запровадити кримінальну відповідальність всіх осіб та державних інституцій за порушення Конституції України та рішень Конституційного суду. Зазначена аномалія - це лише невеличкий штрих «патріотичного» вихованні кримської молоді. За безпосередньої участі і під ідеологічним наглядом комуно-шовіністичних рад на теренах кримської автономії чиниться шалений спротив створенню повноцінних закладів з державною мовою викладання. Безпринципність та угодовство київських чиновників в освітянському питанні призвели до того, що за 17 років незалежності України у Криму існує лише єдина повноцінна українська школа-гімназія у м. Сімферополі.
Для власної безпеки та для звітності перед київським чиновництвом кримські посадовці клонують у школах безперспективні україномовні класи та нав’язують Києву безглузду і економічно недоцільну ідею будівництва через державний бюджет України україномовних закладів. В той час, як цю вельми серйозну для національної безпеки справу потрібно негайно вирішити шляхом переформатування вже існуючих закладів. Саме у такий спосіб можна забезпечити конституційне право майже одного мільйона українців автономії навчати дітей рідною мовою. Кількість шкіл з державною мовою навчання дітей у перехідний період має бути пропорційна чисельності українського населення. На перспективу, аби не заважати російськомовним дітям інтегруватися в українське суспільство і бути конкурентоспроможними на ринку праці на всій території України, значна частина шкіл як у Криму, так і на Сході України мають стати україномовними. Зазначений концептуальний підхід до освіти державною мовою вже сьогодні є визначальним для національної безпеки України. Ініціаторами мовних протистоянь та збурень завжди виступають біснуваті кримські депутати, які нахабно і безпардонно вриваються у навчальні заклади і бувають у школах частіше, ніж у себе на роботі. Справа доходить уже до того, що так звані кримські парламентарії тримають під пильним оком відкриття не лише україномовних шкіл, але й класів і вимагають майже щотижневих звітів від ректорів ВНЗ про тих зухвальців, що наважилися викладати предмети державною мовою. 
Тому й не дивно, що за таких умов державна мова й не функціонує у жодному з кримських вищих навчальних закладів, навіть у тих, які мають статус національних або є філіями київських, львівських та інших закладів з материкової України. Лише у радикальний спосіб можна призупинити небезпечні для Української держави свавілля та вакханалію місцевих рад у Криму, на Півдні та Сході України щодо запровадження другої державної мови та свідоме й цілеспрямоване обмеження функціонування української мови.
Національній безпеці України значною мірою загрожують ще кілька чинників: подальше перебування на українських теренах Чорноморського флоту Російської Федерації, руйнівна та деструктивна діяльність церкви Московського патріархату, відсутність єдиної Помісної православної церкви та невирішеність і нерозуміння владою проблем кримськотатарського народу.
Обнадійливим є вже те, що важливість перших двох питань для майбутнього нашої держави усвідомлює нинішня українська влада. Ці питання широко обговорюються в суспільстві та знаходять підтримку громадськості.
На жаль, глибокого розуміння значення кримськотатарської проблематики владними інституціями України ще немає. Небезпечні прояви кримського сепаратизму та відверте втручання у кримські справи російських політиків в середині 1990-х років показали, що саме наявність і згуртованість кримських татар на півострові не дозволила розвиватися подіям за придністровським та абхазьким варіантами. Для тих забудькуватих українських політиків нагадаємо, що у період повернення на батьківщину з місць депортації кримськотатарський народ свідомо зробив свій вибір, заявивши, що він бачить своє майбуття у складі України, а не Російської Федерації. Для кремлівських вождів навіть у добу горбачовської перебудови така позиція всього кримськотатарського народу була повною несподіванкою.
Враховуючи важливість кримськотатарського питання для національної безпеки України, комуністично-шовіністичні сили як ззовні, так і всередині Криму докладають немало зусиль для того, щоб постійно розігрувати на півострові кримськотатарську карту та зомбувати довірливих кримчан татарофобією.
Сьогодні Українська держава і владні інституції мають розглядати кримськотатарський народ як важливий чинник суспільно-політичної стабільності не лише у Криму, але і в Україні. Тому сучасна українська влада має зробити все можливе для невідкладного вирішення болючих проблем цього багатостраждального народу, який після багатолітнього приниження та довготривалої депортації повернувся на рідну землю. Лише через всебічний розвиток кримськотатарської освіти, культури й духовності, через реабілітацію та законодавче забезпечення прав депортованих, через вирішення болючих земельних проблем та гострих релігійних питань можлива безболісна інтеграція кримськотатарського народу в українське суспільство. А від цього також залежить національна безпека України.
Петро СІЧЕСЛАВСЬКИЙ, політолог.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2008 > Тема "З потоку життя"