Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

(Продовження. Поч. у № 13, 15 - 23)

Та не можу не згадати про один із багатьох епізодів вуличного бою в Берлінській епопеї, який трапився зі мною 1 травня 1945-го. В розпалі бою, разом з побратимами штурмової групи майора Ліподаєва зі 1010-го стр. полку, я швидкими кроками просувався тротуаром правої сторони вулиці Фрідріхштрассе, притискаючись до стін будинків та безперервно поливаючи вогнем свого ППШ віконні отвори підвалів, де засіли гітлерівці. Та в якусь мить неначе якась невидима сила подала мені сигнал різко зупинитися, чи, може, до свідомості долинув звук кулеметного замка, і я, як вкопаний, зупинився, і в цю мить кулеметна черга на рівні моїх очей різонула цегляну стінку будинку, під яким я опинився. Чуб мій наїжачився, ноги і все тіло подерев’яніло від усвідомлення своєї приреченості, яку розділяла маленька доля секунди. Невеличкий осколок від стіни ударив у праве око, та це не завадило мені продовжити рух вперед. Я з усієї сили зробив ривок, щоб якнайшвидше вийти з небезпечної зони обстрілу, забувши про все на світі, окрім вдячності Богові та моєму ангелу-хранителю, які врятували мене тоді і завжди супроводжували в найнебезпечніших випадках, бо я з самого дитинства був і є віруючою людино, а віру прищепили мені моя бабуся Олена та моя ненька. Та в той грізний час солдату-штурмовику не вільно було копирсатися в своїх почуттях та переживаннях і тим більше відчути над собою владу страху, бо і те, й інше - це кінець твого життєвого шляху.
Продовжуючи нічний наступ з 1 на 2 травня 1945 року, оволодівши залізничним вокзалом на Фрідріхштрассе, наша 266-та стр. дивізія, в т. ч. 1010-й стр. полк, готувалися до останніх боїв.
У зруйнованому будинку, який ми зайняли вночі для вогневих позицій, не знайшли жодної живої душі. Не було води не тільки щоб напитися, а й щоб хоч раз за період вуличних боїв в Берліні умитися. Вода в р. Шпрее була брудною, з нафтовими плямами, у ній плавали трупи людей. Та маючи попередній досвід, ми розібрали, розчистили в битій цеглі вхід до вцілілого підвалу. Радості нашій не було кінця-краю. Ми побачили, присвічуючи ліхтарями, непошкоджені приміщення підвалу з обладнаними стелажами, на яких зберігалися, рядочками виставлені з німецькою акуратністю, баночки з консервованими овочами, фруктами, соками, курятиною та яловичиною. До самого ранку по черзі бійці нашої штурмової групи насолоджувалися компотами і соками. Понаїдавшись курятини та тушкованого м’яса, ми в повному розумінні цього слова – пооживали. Це ще більше підвищило наші дух, волю, бойовий запал. Ситі, відпочилі, ми були готовими до грядущого бою, який нам був уготований вранці.
Другого травневого ранку штурмові загони та групи 1010-го стрілецького полку займали бойові позиції в зруйнованому бомбардуванням кварталі, поблизу одного із небагатьох вцілілих мостів через р. Шпрее, де вночі ми обрали вигідний рубіж для атаки на німецькі позиції, що оборонялися на протилежному боці р. Шпрее. Для підтримки нашої атаки на пряму наводку були встановлені 152-мм гаубиці, 120- та 82-мм міномети, 45-мм протитанкові гармати, рота кулеметів «Максим». Солдати й сержанти фізично і морально були готові до бою, бо відчували, що це наш останній і рішучий бій.
Усі ми, від рядового до офіцера, напружено чекали кольорових ракет-сигналів до атаки на ворога, жартували, обмінювалися адресами домашніх, на випадок смерті, щоб сповістили рідним, були готові до всього.
Та замість сигналу «В атаку» ми отримали наказ: припинити стрілянину по гітлерівцях, позначити лінію нашої передової позиції червоними прапорцями. А німці на протилежному боці р. Шпрее позначили свої позиції прапорцями білого кольору. Це означало, що вони готові здатися в полон нашим військам – капітулювати.
Наші командири пояснили бойові обставини: вночі, з 1 на 2 травня 1945 р., о першій годині 50 хвилин командувач німецької оборони в Берліні через парламентарів запропонував командуванню Першого Білоруського фронту: «Припиняємо воєнні дії, висилаємо своїх парламентарів на міст Бісмаркштрассе для погодження умов капітуляції». Ось такий був наказ генерала Вейдлінга військам, які захищали столицю Рейху – Берлін. «30 квітня 1945 року Фюрер покінчив з собою і, таким чином, залишив нас, тих, хто присягав йому на вірність, самих. За наказом Фюрера, ми, німецькі війська, повинні були ще битися за Берлін, незважаючи на те, що вичерпалися бойові запаси, і незважаючи на загальну обстановку, яка робить безглуздим наш подальший опір. Наказую: негайно припинити опір».
Десь о 10-й годині ранку цього дня через уцілілий міст на р. Шпрее, на нашій дільниці оборони, розпочалася капітуляція – здача в полон німецьких військ: спершу переносили та переводили важкопоранених солдатів та офіцерів. Після них військовим строєм йшли в полон офіцери і солдати Вермахту, складаючи, під нашим пильним контролем, зброю. В той же час на наші бойові позиції прибули підрозділи Прикордонних військ НКВС СРСР - обеззброєних полонених німців приймали від нас для подальшої відправки до Радянського Союзу та використання їх як робсили.
Невимовна, гаряча хвиля радості охопила всіх нас, фронтовиків
1010-го стрілецького полку: замість смертельної небезпеки від штурмової атаки на ще сильного ворога, яка для кожного з нас могла бути останньою, в наші серця та свідомість увійшли чудодійні слова «Мир», «Перемога». Це був кінець розпроклятій війні, яку розв’язали два тоталітарних режими.
З не меншою радістю ішли полонені німецькі солдати й офіцери, котрі розуміли, що це не 1941 – 1942 роки, а 1945-й, і що проти радянських військ їм уже не встояти. Тепер вони залишилися живими і відбувши термін полону, повернуться до своїх домівок, родин; будуть відбудовувати вщент зруйнований Берлін, Дрезден, інші міста і села Німеччини. Всіх поранених німців відвезли на лікування в шпиталі, які знаходилися в Берлінському метро.
Так для нас, воїнів 1010-го стр. полку, після безперервних штурмів, вуличних боїв, форсувань річок, починаючи від р. Вісла та Варта і закінчуючи Берліном, настало затишшя. Бо в цей час на інших фронтах, в тому числі і на нашому
1-му Білоруському, який залишив взяття Берліна на 5-ту і 3-тю Ударні армії, 1-шу та 2-гу танкові армії, а другою половиною армій продовжував наступати в напрямку р. Ельби, переслідуючи німецькі війська, які відступали, щоб здатися в полон англійцям та американцям.
Після передачі німецьких військовополонених та зачистки на окремих флангах, де ще не капітулювали гітлерівці, командарм 5-ї Ударної армії Берзарін визначив для
266-ї стр. дивізії місце дислокації. Наш 1010-й стр. полк пересувався в голові колони дивізії. Ми йшли вулицями окупованого Берліна поротно, побатальйонно. Назустріч нам на всю ширину дороги ішли визволені з фашистського рабства тисячі в’язнів німецьких концтаборів, остарбайтерів, які працювали на заводах, фабриках, в шахтах, в господарствах бауерів. Ішли люди багатьох національностей, громадяни різних держав Європи та усього світу. Ішли поляки, французи, білоруси, українці, росіяни, болгари, югослави, жертви німецького фашизму - в смугастих робах, рваному одязі, худі, виснажені фізично і морально, хворі, голодні. Вони несли свої бідні пожитки або везли на візках. Це було страшне видовище руху тіней, а не людей. Ішли жінки, несучи на руках або ведучи біля себе своїх дітей; йшли дівчата, які були насильно вивезені в фашистське рабство, окремо йшли в’язні концтабору Заксенхаузен.
Радість свободи повертала їх до життя, змінювала їхні заплакані обличчя; тисячі голосів різними мовами голосно плакали, вже від щастя. Плакали і ми, солдати, пройшовши без жодної сльози страхітливу війну. Люди кидалися на шию нашим солдатам, вдячно обнімали, цілували, стояли на колінах, проказуючи молитви, дякуючи за свободу, ще не вірячи, що тепер вони вільні, що прийшов мир - кінець їхнім поневірянням; що вони мають право повернутися додому, до своєї рідні, до рідного краю та мирної праці, що вже ніколи не вернеться все пережите.
А я, солдат армії-«визволительки», який в свої 17 – 18 років зазнав стільки тягот війни, поранень, контузій, голоду, холоду, безкінечних ризиків, несправедливості навіть на війні, важких фронтових доріг від материного порога (бо батько десь в сибірських гулагах відбуває тяжке покарання без вини), визволяючи від німецького фашизму землю рідної України, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, сусідню Польщу та й німецьких громадян від біснуватого фюрера, пройшовши пекло Берлінської епопеї, - ішов, пильно вдивляючись в людські обличчя, очі визволених нами людей, думав про їхню долю, їхнє майбутнє та найбільше мріяв зустріти, побачити таке дороге, найрідніше обличчя моєї сестрички Клавдії, яку фашисти насильно вивезли на підневільну працю в Німеччину; вивезли в неволю, на чужу-чужину, ще такою юною, їй би в школу ходити, вчитися, а після закінчення школи зустріти свого судженого, справити українське весілля, народити діток, працювати на своїй землі.
Та хіба можна було кого-небудь упізнати в цій багатотисячній колоні людей страшної долі - невільників? Після цієї зустрічі я довго не міг отямитися. Та мусив іти далі, куди нас кликав військовий обов’язок.
А ще назустріч нашій військовій колоні, десь за 50 метрів, ішов німецький офіцер з піднятими руками начебто здавався в полон. Поява цього офіцера була для усіх нас чимось незвичайним, немов попередженням якоїсь небезпеки або лиха.
Так воно і сталося. За 15 - 20 метрів від нас офіцер вермахту (в рукаві шинелі якого був пістолет «парабелум») почав неприцільно, але швидко стріляти в командирів, які йшли першими в голові колони. На щастя, фріц не влучив ні в кого, а нам довелося автоматними чергами припинити його стрілянину, а разом з тим і життя.
Після цієї оказії полки, батальйони, роти, взводи перегрупувалися у бойовий порядок, обережно ішли в супроводі танків, САУ, артилерії та мінометів. Вислали розвідку, яка в одному з будинків кварталу взяла «язика», а той розповів, що в районі центральної берлінської електростанції зосереджені батальйони есесівських військ, які не виконали наказ командуючого військами Берлінського угруповання Вейдлінга про беззастережну капітуляцію, а вирішили йти на прорив, щоб здатися в полон військам наших союзників, а заодно висадити в повітря Берлінську електростанцію.
В складній ситуації командування 266-ї стр. дивізії прийняло рішення: силами дивізії перекрити відступ фашистських підрозділів СС на Захід. Забезпечити військами цілісність електростанції, провести артилерійську підготовку кварталів міста, де розташовані есесівці, подавити вогневі точки, примусити ворога капітулювати.
Усі види артилерії, мінометів відкрили вогонь, і 15 або 20 хвилин гриміла музика стволів. Це допомогло отямити гітлерівців від нереальних планів прориву на Захід. З вікон, під’їздів кварталів появилися білі прапори, а це воєнною мовою означало капітуляцію цього угруповання. Звідусіль почали виходити есесівці у повному озброєнні. Вони створили колону на всю ширину дороги, яка вела до наших вогневих позицій, і рухалися в нашому напрямку. Така ситуація занепокоїла наше командування.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"