Версiя для друку Обговорити в форумi

МИТЕЦЬ І ЧАС
Письменниця Галина Гордасевич завжди була щирим симпатиком нашої «Світлички», однією з найцікавіших і найліпших авторів «Кримської світлиці», долею якої вона переймалася від першого номера, вболівала за нас, кримських українців, за нашу українську мову, наші українські школи, книги… Цю свою статтю «Історія в дзеркалі поезії» письменниця опублікувала шістнадцять років тому, а саме, 25 червня 1992 року в газеті «Літературна Україна». Тема, порушена в статті, видається нам актуальною й нині, коли деякі сучасні російські політичні діячі час від часу глаголять про свої претензії на Крим – невід’ємну частину території суверенної незалежної України, бо, бачте, за їхніми переконаннями, там, де, чується російська мова, то все «исконно русские земли».
Галина Леонідівна Гордасевич, на жаль, кілька років тому відійшла за вічну межу, тож хай ця стаття буде доброю згадкою про щиру людину і талановиту письменницю, а нашим читачам ще раз нагадає про призабуті сторінки далекої історії, про те, як збиралося докупи «великое государство российское».
Галина ГОРДАСЕВИЧ

ІСТОРІЯ В ДЗЕРКАЛІ ПОЕЗІЇ
Найперше хочу зробити невеликий відступ, який торкається не суті моєї статті, а її форми. Коли мені було років десять, я читала автобіографічну повість Льва Толстого і мала великий клопіт з тим, що там цілі шматки, написані французькою мовою, не супроводжувалися перекладом на російську. Річ у тім, що та книжка була ще дореволюційного видання, а тоді й письменники і видавці вважали свого читача рівним собі. Це вже потім мало не кожне слово іншомовного походження пояснювалося у виносці або перекладалося. Отож я, звичайно, могла б перекласти ті віршовані рядки, які цитуватиму, але розраховую на читачів, котрі ще не забули російської мови, і тому наводитиму в оригіналі, щоб зберегти всі нюанси змісту.
А тепер по суті.
«Не допустим, чтобы распалась тысячелетняя держава! - кричать з високих і не дуже високих трибун наші північні сусіди. - Не позволим растаскивать по национальным квартирам то, что наши предки собирали веками!» Кричать з надривом в голосі, зі сльозою на очах, гулко б’ють себе в груди, і, здається, вони таки щиро вірять у свої слова: справді, тисячолітня, справді, предки віками збирали.
Але, шановні, давайте перейдемо від емоцій до фактів і точно встановимо: з якого бодай століття відома історія держави, що тепер іменує себе Росією, хто був її першим правителем? «Ну, - відповідаєте ви, - це поховано в глибині віків, ім’я першого князя досі так і не встановлено. Але ось писав поет:
Как ныне сбирается вещий Олег
Отмстить неразумным хазарам.
А про Олега відомо, що він княжив десь до 913 чи 914 року. Тобто тисячу років тому. І навіть з гаком».
Так, щодо князювання Олега маєте цілковиту рацію, але до чого тут сучасна Росія? Олег княжив у Києві, а ті землі, з яких, власне, почалася Росія, не входили до складу його держави та й, взагалі, були заселені угро-фінськими племенами. З таким же успіхом сучасні румуни можуть називати своїм першим царем засновника Рима Ромула, тим більше, що й свою сучасну назву Румунія взяла від його імені - раніше вона називалась Дакією, - та й населення її пішло від змішування крові римських легіонерів з місцевими племенами. Точнісінько так відбулося і з Московською Руссю. Вихідці з Київської Русі йшли на північ (можна припустити, що це були люди, в яких не складалося життя на батьківщині, яким здавалося, що в чужих землях можна легше прожити, взагалі, ті, що називаються тепер люмпенські елементи), змішувалися там з чуддю та вессю. Проте, якщо вони й пам’ятали, з якої землі походять, це не давало їм права виводити історію новоствореної держави з історії тієї землі, що її вони полишили. Адже англійці, котрі полишили свою батьківщину, щоб заселити Америку, і створили там нову державу, відому тепер як Сполучені Штати Америки, рахують свою історію з дня, коли на берег зійшли перші пасажири «Флауер мей», а не з кельтських часів туманного Альбіону. Така вже справедливість життя: коли щось придбаєш, то при тому щось мусиш втратити. Навіть якщо починати історію Росії з виникнення окремого Володимиро-Суздальського князівства, то Андрій Боголюбський княжив у 1157 - 1174 роках - як бачимо, до тисячі років трохи не вистачає. Звичайно, можна доточити історію племен, котрі до того населяли ту територію, але хтось з учених дотепно сказав: історія починається тоді, коли з’являються письмові пам’ятки; все, що було до того, це - доісторичні часи.
Ну, а тепер про те, як збиралося докупи «великое государство российское», що розпростерлося від Льодовитого океану до Чорного моря і від Балтійського моря до Тихого океану (як бачимо, лише такі водяні перешкоди здатні були спинити його розростання). При цьому я посилатимуся не на історичні джерела, а виключно на поезію, до того ж на російську. Так би мовити, перейду від фактів до емоцій.
Як називається велика російська ріка? Ну, звичайно, Волга! Отже, і землі на її берегах теж російські. А яким чином вони стали російськими?
Уж как царь-государь
Под Казань подступал,
Он под речку под Казанку
Подкоп подкопал,
Сорок бочек закопал
Что с тем ли с ярым зельем.
С черным порохом.
Злы татарева по городу
прохаживаются,
Похваляются да нахваляются.
Что не быть, дескать,
Казанюшке
Под белым под царем.
Даремно насміхалися татари, які ще нічого не знали про ті сорок бочок пороху. Таки довелося їм підкоритися білому цареві (тим, що залишилися живими після того, як воно рвонуло), і стала їхня столиця Казань провінційним російським містом, і стали їхні землі «исконно русскими землями», і протягом трьохсот років мало не всі двірники в Москві були татарами, а називали їх не інакше, як «князь». Слід думати, що це не означало пошани, а щось зовсім інакше.
А «царь-государь» дбав про поширення своїх кордонів не лише на схід, а й на захід. Ось як розповідав про це поет Олексій Толстой у баладі, присвяченій князеві Андрієві Курбському, що мусив тікати від царського гніву:
И князь доскакал.
Под литовским шатром
Опальный сидит воевода.
Стоят в изумленьи литовцы кругом,
Без шапок теснятся у входа.
Всяк русскому витязю
честь отдает.
Недаром дивится
литовский народ
И ходят их головы кругом:
- Князь Курбский
нам сделался другом!
Напевно ж литовці дивувались не тому, що саме Курбський став їм другом, а що московський князь перекинувся на їхній бік. Бо як же! Стільки часу не було в Литви страшнішого ворога, ніж московське князівство на сході (не порівняти з тими авантюристами тевтонами!), яке все розширювало свою територію за рахунок сусідів.
А що в цей час творилося в самій Росії? Коли взявся про це писати найбільш витончений і рафінований російський поет Костянтин Бальмонт, то ось що в нього вийшло:
Когда опричники, веселые, как тигры.
По слову Грозного,
среди толпы рабов.
Кровавые затеивали игры.
Чтоб увеличить полчища гробов, -
Когда невинных жгли
и рвали по суставам.
Перетирали их цепями
пополам
И в добавленье
к царственным забавам
На жен и дев ниспосылали срам.
А тепер я хочу запропонувати вам ознайомитися з хронологічною таблицею. Звичайно, це не дуже цікаво, але я прошу моїх читачів набратися терпіння і бути уважними до кожного слова. Отже:
1392 - 1393 - присоединение Суздальско-Нижегородского княжества к Москве.
1472 - присоединение «Великой Перми» к Московскому государству.
Конец XV в. - присоединение земель Коми к Москве.
1478 - падение независимости Новгорода Великого, присоединение его к Москве.
1485 - присоединение Тверского княжества к Москве.
1500 - 1503, 1507 - 1508, 1512 - 1522 - войны с Великим княжеством Литовским. Возвращение Смоленска и Смоленской земли в состав Российского государства.
1510 – включение Пскова в состав Российского государства.
1521 - присоединение Рязанского княжества.
1552 - взятие Казани русскими войсками. Присоединение Казанского ханства к Российскому государству.
50-е годы XVI в. - завершение вхождения в состав России народов Поволжья и Приуралья. Начало вхождения народов Северного Кавказа.
1556 - ликвидация Астраханского ханства и включение его в состав России.
1563 - взятие русскими войсками Полоцка.
1581 - начало похода Ермака в Сибирь.
Ось так! Бачите, як делікатно сказано: «присоединение», «вхождение», «завершение вхождения», ну, в крайньому разі, «ликвидация».
І все це, коли вірити підручникові (цитувала я за книгою «История СССР с древнейших времен до конца ХVIIІ в.»? «Высшая школа», 1983), цілком добровільно, з хлібом-сіллю, квітами та музикою.
Тоді звідки ж тиради про землі, политі російською кров’ю? А якщо це були війни, якщо кров, то не лише росіян, які були в даному випадку загарбниками (цікаво, як би вони поставилися до того, що французи претендують на Москву, бо там під час війни з Наполеоном загинуло багато французів?), а й кров татар, комі-перм’яків, нарешті, кров своїх братів-слов’ян, тих же новгородців чи псковитян, котрі хотіли вільно жити, а не йти в рабство до московського царя. Чи їхня кров не враховується?
А тепер докладніше про подію, що в хронологічній таблиці названа походом Єрмака в Сибір (чому б іще не назвати експедицією, звучало б куди краще!). Так, росіяни побудували в Сибіру міста, запровадили там землеробство, одне слово, принесли цивілізацію. Але хіба Сибір тоді був пусткою, тільки ведмеді по тайзі блукали? А як же тоді з популярною піснею:
Кучум, могучий царь Сибири,
Подкрался тайною тропой,
И пала грозная в боях,
Не обнажив меча, дружина.
Жили там люди, була в них держава, навіть могутня, а якщо вони землю не орали чи міст не будували, то це їхня особиста справа, що не дає підстав іти на них війною. Коли з тієї ж Азії на землі, заселені слов’янами, ринула татаро-монгольська навала, то це залишилося в історії як велика народна трагедія. Ось як про це розповідалося в билинах:
Воспылал-то тут собака
Калин-царь на Киев-град,
И хотел он разорить
да стольний Киев-град,
Чернедь-мужичков он всех
повырубить,
Божьи церкви все на дым
пустить
Князю-то Владимиру
голову срубить
Да с той Апраксой-королевичной.
Чи ж не думали мешканці Сибіру щось подібне про московського царя? І були в них для цього всі підстави, бо в тій же пісні є такі рядки:
- О спите, спите, - мнил герой, -
Друзья, под бурею ревущей.
С рассветом глас раздастся мой.
На славу иль на смерть зовущий.
Тож похід Єрмака в Сибір зовсім не був схожий на ходіння за три моря купця Афанасія Нікітіна: він з самого початку був неприхованою агресією. І хоч вдалося Кучуму перемогти, але це не врятувало сибірські простори від «долі» стати «исконно русскими землями».
Ну, про північ особливо говорити нічого, сказано в підручнику «присоединение земель Коми к Москве» та й по всьому. А далі – Льодовитий океан - завойовники мусили зупинитися. А от на південь... Стосовно півдня довелося поміркувати. Отак просто рвонути через степи до Чорного моря з різних причин наразі не можна було. Нічого, у нас попереду тисячолітня історія, почекаємо, поки прийдуть «Первый» и «Вторая» і загарбають все, чого ми не встигли. А ми спустимося поки що Волгою до Астрахані, а там рукою подати і до Кавказу, і до Середньої Азії. А через неї, дивись, і до Індії дотягнемось, хіба ми гірші за Александра Македонського? Одне слово, «50-е годы XVI в. - начало вхождения народов Северного Кавказа». Тільки щось дуже повільно вони входили, бо ще в XIX сторіччі шістнадцятилітній Лермонтов писав:
Кавказ! Далекая страна!
Жилище вольности простой!
И ты несчастьями полна
И окровавлена войной!
…………………………..
Нет! прошлых лет не ожидай!
Черкес, в отечество свое;
Свободе прежде милый край
Приметно гибнет для нее.
Зрештою, це він по молодості своїй поспівчував тим нещасним черкесам, бо через вісім років у «Колисковій» писав уже зовсім інше. Пам’ятаєте, там мати гойдає свого сина, пророкує йому славну долю, а тим часом:
По камням струится Терек,
Плещет мутный вал;
Злой чечен ползет на берег,
Точит свой кинжал.
У-у, отакий лихий «чечен»: не сподобалося, бачте, що на берег його Тереку прийшли непрохані гості! Де вже йому уявити, що праправнук його, Руслан Хасбулатов, думатиме зовсім інакше: «исконно русские земли», котрі «собрала тысячелетняя держава».
А про казково багату Персію (так до 1935 року називався сучасний Іран) нам розповість ще одна дуже популярна пісня:
На передней Стенька Разин,
Обнявшись, сидит с княжной,
Свадьбу новую справляет
Он веселый и хмельной.
Княжна та родом не з Рязані й навіть не з Казані, там далі є уточнення: «И могучею рукою обнял персианки стан». Навряд, щоб її Стенька зустрів на московській вулиці чи щоб правитель Персії добровільно віддав свою доньку якомусь там Стеньці. Ой, ні, були там і несподіваний напад під покровом ночі, і кров, і пожежі, і грабунки. Велика кров, якщо вдалося навіть у палац царя вдертися, його доньку в полон узяти. От лише нерозумні персіяни так і не захотіли стати «исконно русскими землями». Мабуть, доля князівни їх не надихала.
А тепер повернімося на захід. Коли Президент України поїхав з першим офіційним візитом до Польщі, останкінський диктор, повідомивши про цю подію, додав: «Відомо, що в сімнадцятому столітті Польща і Росія двічі ділили Україну між собою». Він мав рацію, та лише забув додати, що в наступному, вісімнадцятому, Росія з Пруссією і Австрією тричі ділили Польщу, аж поки не ліквідували її як державу. А ще в наступному, дев’ятнадцятому столітті, найбільший російський поет писав:
Уже давно между собою
Враждуют эти племена;
Не раз клонилась под грозою
То их, то наша сторона,
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный росс?
Славянские ль ручьи
сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? вот вопрос!
Великі поети тим і великі, що ставлять питання, на які потім наступні покоління шукають відповіді.
А я хочу поставити таке собі зовсім невеличке запитання людям, які затято кричать «Не допустим развала великого государства». Прошу, скажіть, Швеція - велика світова держава? Вона відіграє важливу роль у світовій політиці? Та що ви! Можна цілий місяць слухати телевізійні новини, а Швеція там жодного разу не згадується. А за часів Карла XII була Швеція великою державою? Знали її в Європі? Ого! Як не знати, коли половина Європи була нею завойована, а друга половина тремтіла від страху. А коли звичайним рядовим громадянам Швеції краще жилося: тоді чи тепер? Кажете, про що мова?
Отож, може, давайте дбати не про велику світову державу, а про щастя звичайної матері, яка колисатиме свою дитину і бачитиме її майбутнє отаким:
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий –
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І щоб ніхто ні на кого не точив кинджал, а кожен працював на своєму полі.
А я на цій єдиній українській цитаті хочу закінчити.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"