Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС

З часу виходу статті «Кримська світлиця» вирушає в Білорусь. Минуло вже чотири роки! За цей час білоруські реалії могли суттєво змінитися. Відстежити їх, проаналізувати було б непогано за допомогою... українців. Причому, місцевих, «білоруських». Така нагода трапилася: із тернополянином Михайлом Галасою, із чернігівцем Валерієм Стрілко я познайомився в управі Білоруського Народного Фронту (БНФ). Оскільки вони підтримують зв’язок з Україною, знають наші реалії, то і їхній погляд на білоруські проблеми мав би бути максимально об’єктивним. Адже все пізнається в порівнянні...
Цікаво, що пан Галаса живе в Білорусі з 1963 року, А Валерій Стрілко - з 1970-го. Причому дуже довго вони працювали в одній і тій же організації. Але практично не контактували. Чому? Причини дві: по-перше, не здогадувалися, що поряд працює українець з близькими поглядами. По-друге, «перетиналися» не так вже й часто. Адже Валерій Стрілко займався автоматизацією, а Михайло Галаса був геодезистом. Як не дивно, але познайомили, звели їх свідомі білоруси. А перед тим були довгі роки «урізаної» білоруської незалежності, яка дала можливість кожному з них проявити себе. Валерій Стрілко достатньо попрацював на білоруську культуру може як талановитий перекладач. А Михайло Галаса (до речі, це родич відомого ОУНівського діяча Василя Галаси) неодноразово підставляв своє треноване тіло під міліцейські кийки «лукашенківських соколів». Щодо тренованості, то це не порожній звук. Його сталевим м’язам може позаздрити будь-який юнак. Не дивлячись на пенсійний вік, кожен ранок пан Михайло починає з пробіжки і фізичних вправ. Можна сказати, що він є наочним прикладом ефективності патріотичної діяльності на Галичині таких організацій, як «Пласт», «Сокіл», УВО та ОУН, які багато уваги приділяли фізичному вихованню молоді.        
Патріотичний гарт, отриманий у післявоєнній Галичині, проявився і тут, в Мінську. Там для молоді звичним гаслом було: «Слава Україні!». Тут же Михайла Семеновича в лічені секунди здатне мобілізувати гасло: «Жыве Беларусь!» Це його доля, його важкий хрест, але він ні про що не шкодує... Може, тому, що понад усе любив свою дружину - білорусочку, і тому, що українська і білоруська кров тече в жилах його дітей і онуків. Кілька років тому коханої дружини не стало; отже, на ньому тепер вся відповідальність - і за нащадків, і за Білорусь...
Тому й пішов без вагань до Білоруського Народного фронту, бере участь у всіх його акціях, у тому числі і протестних. Одного разу йому вдалося виручити лідера БНФ Вінцука Вячорку, чим пан Михайло й досі пишається. Як це сталося? Побачив, як міліціонери ведуть скрученого в три погибелі пана Вячорку до «воронка» і... мовчки став на дорозі служителів «правопорядку» Розлючені міліціонери покинули свою жертву і переключилися на «потомственого оунівця». Дрібниця, але вона багато говорить про характер Михайла Галаси, про його політичні погляди. Вважає, що Білорусь повинна бути по-справжньому незалежною і по-справжньому білоруською. Дуже важко переносить те, що молодь зрікається рідної мови. Адже пам’ятає Білорусь зовсім іншою:
- У 60-ті роки по селах я скрізь чув живу білоруську мову! Звичайно, вона була далекою від літературного варіанту, часто траплялися русизми, але, в цілому, мовна ситуація була більш-менш благополучною. Село ще здатне було «підживлювати» місто. Прикро тільки, що у міських білорусів були сильні комплекси. З часом цей комплекс «мовної меншовартості» перекинувся і на село. І тепер ситуація справді загрозлива.
Звичайно, якби президент Лукашенко хотів бодай щось змінити у кращий бік, у нього все вийшло б! Але в тому-то й біда, що він нічого не хоче... Якщо й скаже коли фразу білоруською під час офіційного виступу, то неодмінно зневажливим тоном. Подібно до того, як в Україні шовіністи вимовляють слово «нэзалэжна»...
*   *   *
Потім я попросив пана Михайла висловити свою точку зору на причини відносно швидкої відмови білорусів від своєї мови. Адже тиск і на Галичину був досить сильний, але ж вона якось вистояла! На це непросте запитання Михайло Семенович відповів так:
- Ви не уявляєте, наскільки сильним був націоналістичний рух в Західній Україні! Скажімо, мій батько був і в «Пласті», і в «Соколі», і в УВО. В роки війни він був станичним УПА. Хоч і розумів, що ризикує, але про всяк випадок зберігав до «кращих часів» пістолет із боєкомплектом. У 1951 році я випадково виявив за хлівом... закопаний автомат. Нічого я про це батькові не сказав, резонно вирішивши, що йому, господарю, видніше. Не дуже здивувався б, якби знайшов кулемет чи невелику гармату. Часи були такі, що справжнім галичанином був озброєний галичанин! І це зайвий раз свідчить про ефективність роботи ОУН серед галицьких селян. Вже у 1990 році, коли батько відчув себе погано, він написав на аркуші паперу текст гімну «Ще не вмерла Україна». Видно, вболівав за підростаюче покоління, боявся, що повного тексту молоді вже не знатимуть. Написав, а через день його душа полинула до Господа...
Тому й вистояли ми, галичани, бо було з кого брати приклад. А білоруси дуже «підставилися» під час війни, своїми грудьми захистивши Москву. Партизанський рух був переважно червоним, а свідомих білорусів «вдячна» Москва оперативно відстріляла. Після такої нелюдської селекції вже нікому було рятувати мову.
Втім, не треба думати, що в Білорусі все так кепсько... Тут є дуже патріотичні люди, які розмовляють білоруською скрізь і завжди! Щоправда, це невеликий відсоток інтелігенції, але хіба в Харкові чи на Донбасі він вищий?
Звичайно, білоруська дійсність сувора. Я намагався прищепити український патріотизм дітям. Син у мене записався українцем, а дочка білорускою. Трішки допомогло те, що зять також українець, з-під Києва. І хоч він і діти поділяють мої погляди, вже є різниця. Ніщо не може зрівнятися з патріотичною атмосферою галицького села 1930 - 1940-х років! І діти, і онуки формувалися за інших обставин.
Велику надію покладаю на свого правнука Владислава. Але, щоб він виріс українцем, його треба частіше возити до нас на Тернопільщину. Мої діти встигли закінчити білоруські школи, тому державну мову знають. А ось чи знатиме її Владик? Часом здається, - життя не пошкодував би, аби тільки моя друга Батьківщина стала по-справжньому білоруською!
Того ж бажаю і нашій неньці- Україні. Нехай живе і вільно функціонує українська мова, і не треба нам ніякого «двуязычия».
*   *   *
Погодьтеся, приємно зустріти в Мінську такого героїчного земляка! По-своєму колоритною фігурою виявився і мій земляк із Чернігівщини Валерій Стрілко. Родом з Любича, він у дитинстві розмовляв говіркою, дуже близькою до білоруської мови. Якоюсь мірою це можна сказати і про село, де народився мій батько. Але про малу Батьківщину Валерія Васильовича це можна сказати значно більшою мірою. Очевидно, ця обставина і допомогла пану Валерію реалізуватися як чудовому перекладачу з білоруської на українську і з української на білоруську. Зрозуміло, що і російською володіє бездоганно. Справжній унікум!
І якщо Михайло Галаса є, скоріше, бійцем, революціонером, то Валерій Стрілко є культурологом. Саме так - культурологом, попри свою технічну освіту і «технарське» минуле.
Талант, якщо він є, рано чи пізно проявиться; тому Валерій Васильович заслужено носить звання члена Національної Спілки письменників України, члена Союзу білоруських письменників, є лауреатом Міжнародної премії ім. І. Франка та літературної премії ім. К. Крапіви.
*   *   *
У вересні 2007 року в українському посольстві в Мінську пройшла презентація україномовного перекладу книги Якуба Коласа «Нова земля». Переклад здійснено чернігівцем за походженням Валерієм Стрілко.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Беларусь Ігор Ліховий висловив думку, що творчість Я. Коласа не втрачає своєї актуальності ні для білорусів, ні для українців.
Всі виступаючі підкреслювали велике значення культурницького подвигу українця, фізика за освітою.
*   *   *
І ось із такою цікавою людиною я зараз розмовляю. Диктофон включено, тому фіксую всі думки літератора, перекладача, українця...
- Валерію Семеновичу, знаю що за освітою ви «технар». Як стали перекладачем? Чи не допоміг факт народження на Чернігівщині, дитинство, проведене у тих краях?
- Якоюсь мірою, так. Адже в нашій місцевості розмовляють українсько-білоруською говіркою, а в деяких селах - чистою українською. Скоріше, українська була для мене проблемою, адже практика спілкування українською була обмеженою: лише в 1955 - 1956 роки, коли працював на Херсонському суднобудівному заводі. І ще був короткий період, коли я викладав географію і креслення в українській школі на Херсонщині, в селі. Перекладачем став випадково, причому, спочатку перекладав на російську, а вже потім з білоруської на українську. І навпаки.
- Я ознайомився з вашим перекладом вірша Дмитра Павличка «Ти зрікся мови рідної». Дуже вдалий переклад вірша, написаного ще в 1955 році. І актуальність його не зменшилася. І «Нова земля» Якуба Коласа також перекладена блискуче! Давно виношую думку: як би зробити Берестейщину і Чернігівщину двома потужними плацдармами українсько-білоруської дружби? В першому випадку українські діалекти півдня області можуть бути поживним субстратом для цілої плеяди двомовних письменників, поетів, перекладачів. У другому те ж саме можна сказати про північний захід Чернігівщини. Маю на увазі українсько-білоруську двомовність... У житті вона рідко зустрічається, і це, зрештою, ненормально. Адже віками підтримуємо приязні стосунки з білорусами!
- Це добра ідея. І я над цим думав неодноразово. Часто ставив «провокаційне» запитання землякам-чернігівцям: «Хлопці, та ми ж, скоріше, білоруси, якщо судити по нашій говірці?» Але помічав, що давно вже там утвердилася українська ідентичність. А на Берестейщині - «дзеркальна» ситуація. Говорять майже як волиняни, а себе вважають білорусами...
- Тут, звісно, краще працювати на «позитиві». І є вже вдалі приклади. Скажімо, Наталя Бабина родом із Берестейщини, а пише літературною білоруською. Письменник з Івано-Франківська Олександр Смоляк народився на півночі Чернігівщини, а пише літературною українською. Є у нього, щоправда, оповідання і рідною говіркою. І в Бресті, знаю, є «берестейськомовні» поети... Треба цих людей популяризувати, сприяти розширенню контактів.
- Певний відсоток двомовних людей нам, звичайно, потрібен. А ще бажано виправляти деякі культурницькі «перекоси».
- Що ви маєте на увазі?
- Ну, скажімо, те, що в Білорусі є вже 4 пам’ятники Тарасові Шевченку, а ось в Україні поки що жодного пам’ятника Якубу Коласу чи Янці Купалі. Чому б не поставити їх в Києві або в Чернігові? Адже спорудили пам’ятники Шевченку у Мінську, Гомелі, Могильові, Бресті...   
- А молодий білоруський поет Сергій Полуян? Помер в Києві... Або Максим Богданович? Похований у Ялті. Там, до речі, є чудовий надмогильний пам’ятник! Але ж міг би він стояти і в центрі міста, а не тільки на цвинтарі...    
- Ось ці «перекоси» я і маю на увазі. В Києві можна було б поставити спільний пам’ятник Купалі і Коласу. До 125-річчя вже пізно, а ось із нагоди 130-річчя ще можна встигнути. Є шанс.
- Культура культурою, але не можна і без політики. Моїх земляків дуже цікавить: як же насправді ставляться білоруси до Лукашенка?
- Позитив Лукашенка в тому, що диктатура - це краще, ніж повна анархія. Білорусь українського хаосу, на щастя, не спізнала... Але й диктатура довго тривати не повинна: рік, два, максимум 5 років! Одного президентського терміну Лукашенкові було б цілком достатньо.
- Якби президентом свого часу став Шушкевич, чи іншим було б ставлення держави до білоруської мови? Чи відкривалися б у Мінську білоруськомовні школи? Вони переважали б у Мінську чи просто був би певний відсоток для дітей національно свідомої інтелігенції?
- Думаю, що була б стовідсоткова білорусизація! Навіть жодного сумніву не маю. Лідер тодішнього БНФ Зянон Пазняк міг би «ламати через коліно», а ось Шушкевич робив би все поступово, але наполегливо і послідовно. І у нього все вийшло б! До речі, на початку 1990-х багато свідомих білорусів почали дещо змінювати на місцях. Скажімо, повністю перевели документацію на білоруську мову в «Гродноенерго». Були й інші подібні приклади. Той процес треба було підтримати, а Лукашенко все зупинив.
- Здається, якоюсь мірою це говорить про національний характер білорусів. Надто м’які... Не такі «затяті», як поляки, литовці чи, скажімо, галичани. І в той же час кидаються у вічі їхні позитивні риси: охайні, акуратні. Якщо порівняти чистоту вулиць і парків, то ми з ними ніби представники двох різних цивілізацій. Може, це заслуга Лукашенка?
- Ні, не думаю. Мінськ і в часи СРСР був дуже чистим, охайним містом. Це вже традиція. Українські міста в ті часи також були чистішими, ніж зараз! Заслуга Лукашенка, може, в тому, що він не допустив хаосу.
- Відомий український кінорежисер Юрій Іллєнко колись висунув свою гіпотезу: після навали татаро-монголів із густонаселеної України вся еліта пішла на північ, на територію нинішньої Білорусі. Залишилися на місці лише ті, для кого родюча земля була дорожчою, ніж воля. А білоруський етнос отримав суттєву інтелектуальну «дотацію»... Чи не тому у нас досить популярною є козацька ідея, а у Білорусі - шляхетська? Свідомого білоруса хлібом не годуй - дай лише відшукати якісь шляхетські корені у своєму родоводі! Може, якраз у них і відтворилася ота «критична маса» еліти, яка робить білорусів подібними до литовців?
- Думаю, щось у цьому є, якесь раціональне зерно... Бо на зелене і червоне світло білоруси реагують, скоріше, як прибалти, а не як українці. З іншого боку, не думаю, що отой фактор «міграції» української еліти так суттєво впливає на національний характер упродовж усіх 700 років. Очевидно, є й інші фактори. Але й відкидати повністю тезу Іллєнка я не буду.
- Валерію Васильовичу, ви краще знаєте білорусів, і вам є що порівнювати. Які ще риси білорусів ви могли б назвати?
- Це справді добра нація. Хоча, коли порівнювати з українцями, то білоруси більш закриті. Зорієнтовані на виживання, а тому обережні. Не дуже люблять втручатися у чужі справи. Може, це і непогана риса, просто специфічна.
- Живуть за принципом «Моя хата скраю»?
- Часом білорус не втрутиться там, де українець втрутився б. Це характерно і для письменницького середовища, до речі... Але загалом ми з білорусами маємо приблизно однакову кількість позитивних і негативних рис. Якщо про українців кажуть, що вони кар’єристи (скажімо, в армії будь-що намагаються дослужитися до сержанта або хоча б до єфрейтора), то білоруси не рвуться до влади - ні у війську, ні на виробництві. Хоча й досить працьовиті, але скромні, без великих амбіцій.
Якби президентом Білорусі свого часу став Шушкевич, то з таким спокійним і працьовитим народом республіка могла б досить швидко інтегруватися в Європу. І рівень життя у нас зараз був би таким, як в Латвії чи Естонії.
Сергій  ЛАЩЕНКО.
Мінськ - Львів.

На фото (зверху вниз): В. Стрілко з внучкою Я. Коласа Вірою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2008 > Тема "З потоку життя"