Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-1938 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

(Продовження. Поч. у № 13, 15 - 26).
Військова служба в умовах окупаційних військ у Німеччині складна була тим, що рядовий та сержантський склад не мав права на звільнення в місто, як практикувалося в Союзі: тільки в строю, та ще з піснею. Тож відчувалася важка ностальгія кожного солдата, сержанта, а ми ж були молоді, і дівчата нам тільки снилися, бо самовільне відлучення з частини каралось гауптвахтою на перший раз, а на другий - судом військового трибуналу, а ще гірше було - венеричні хвороби. Навіть був такий наказ Головнокомандуючого, що в разі венеричного захворювання, незалежно від звання, посади – хворого відправляють під конвоєм в спеціальний концтабір до м. Коттбус на лікування, а після одужання в 24-годинний термін – до Радянського Союзу.
Добре була поставлена політмасова, культурно-просвітницька та спортивна робота у нашій військовій частині під командуванням полковника Кисільова В. І. Так, в частині був спортивний комплекс: займалися футболом, волейболом, баскетболом, на гімнастичних снарядах, бігових доріжках, була навіть секція боксу. Для тренувальних стрільб мали тир, а за містом Люккау - добре обладнаний полігон. Частина мала свій Будинок офіцерів із роялем, оркестр, хор, в якому брали участь жінки офіцерів, офіцери та солдати. Співав у хорі і я. За музичне оформлення та хор були відповідальними дві сестри – німецькі українки на прізвище Снайдер.
У літній період виїжджали військовим автотранспортом на природу - озера, які утворилися в місцях відкритого вуглевидобування. Подібних штучних озер, розмір яких у діаметрі був до 900 метрів, глибина до 25 метрів, було багато, на їхній базі створювали місця для відпочинку і ставили палатки на випадок дощу. Для нас, військових, кращого відпочинку й не треба було: чисте повітря, навколо ліс, посадки, галявини, де ми влаштовували тимчасові футбольні, волейбольні поля, спортмайданчики, доріжки для змагань із бігу, стрибків тощо.
Озера були найкращим місцем для змагання плавців та навчальною базою для солдатів, які не вміли плавати. З нами були присутні медпрацівники санчастини, були підготовлені спеціалісти-рятувальники…
Перемога! Скільки прозаїків, поетів, кінорежисерів, драматургів написали свої твори, оди, нариси, романи, а маршали та генерали - мемуари про війну та про цей вистражданий день. Майже всі режисери у своїх кінофільмах прославляли комуністів, партію, комсомольців. Було там трохи правди, а більше вигадок та гри артистів. А насправді було велике горе народу, була любов і ненависть. Та мало правди.
Для нас, солдатів та сержантів Другої світової війни, яка почалася в Європі 1939 року, а не 22 червня 1941 р., проливши море крові, День Перемоги був дійсно радістю зі сльозами на очах, а одночасно великим людським горем. Радість, що вижили, що невдовзі повернемось із госпітальних ліжок із чужини до своєї згорьованої всіма людськими нещастями неньки-України та найріднішої у світі мами, яка повернеться з Сибіру із каторги й неволі (а батько вже ніколи), а з німецької неволі моя сестричка Клавдія. Та боліли наші солдатські серця від усвідомлення того, що за Перемогу в тій війні наш народ заплатив надто високу ціну - більше 27 млн. наших громадян загинули за цю піррову перемогу. Вдумайтесь в ці цифри! А Німеччина на всіх фронтах втратила
7 млн. своїх громадян. Про свої болячки, долю, майбутнє в цей день (9 травня 1945 року) ми забули. У шпиталь на Сілезькому вокзалі Берліна (Шлезішер бангоф), прийшли наші командири з 1010-го стрілецького полку 266-ї Артемівської, а тепер уже й Берлінської Червонопрапорної, ордена Суворова дивізії, принесли нам подарунки, привітали з Днем Перемоги, відкривали пляшки з трофейним вином, роздавали трофейні цукерки, такі ж цигарки. Бітте! Прийшли і пішли, а ми раділи, слухаючи, як наші солдати-однополчани салютували з усіх видів зброї, славили Перемогу. Все небо було в кольорових вогнях. У цю ніч ніхто із нас не лягав спати. Сміялися, плакали від радості, стогнали від болю ран, а найбільше від душевного болю. Пам’ятаю перший ранок після війни. У незвичайній тиші знайшовся час на роздуми про те, що в свої не повні дев’ятнадцять років, у цій війні-кривавиці довелося пережити, перетерпіти таке, що вистачило б багатьом на декілька життів. Подумки пережив у пам’яті загибель друзів-однополчан як в 1323-му, так і в 1010-му полках.
Та потрібно було жити, лікуватися, збиратися додому. Ми вголос мріяли: додому, до мами, а політики та маршали наперед знали, що домівки нам можуть тільки снитися, що більшість із нас ще довгі роки залишатимуться солдатами окупаційних військ, бо на зміну нам немає кого призивати. Мій, 1926-й, останній рік військового призову на Вітчизняну війну ще до повноліття був кинутий у м’ясорубку важких боїв - ще добре не навчений, не готовий до війни, тож мало хто залишився живим. А хто повернувся - то калікою, як фізичною, так і психічною.
Маршали, генерали, полковники самі собі привласнили перемогу та солдатську славу. Поначіпляли на свої широкі груди по десятку-два орденів найвищої проби, зірок героїв, зірок погонів, привласнили право володіти особисто величезними трофеями, відвойованими солдатською кров’ю та життям і ратною працею. Вищі чини Червоної армії нагороджували самі себе за все: за провал воєнних операцій через бездарність, за те, що здав свій полк, дивізію, армію в полон противнику. Ставали «героями» навіть за втечу від західних кордонів, від переслідуючого ворога на схід у напрямках: з Прибалтики – до Ленінграда, з Білорусії – до Москви; від Західного округу України - до Сталінграда, здаючи в полон цілі армії (6-ту та 12-ту) та фронти (генерала Кирпоноса), з півдня України та Криму аж за Кавказькі гори. Не здатні були зупинитися, дати бій, не дозволити гітлерівцям окупувати нашу землю. Під час переводу з Німеччини в Радянський Союз генералів та старших офіцерів до нового місця військової служби, на демобілізацію та у відставку дозволялося завантажувати трофейними цінними речами та добром, награбованим у німецького населення, – до двох-трьох товарних вагонів, не враховуючи відправлення багажу залізничним транспортом. Маршал Г. Жуков у свою підмосковну дачу «Жукове» відправляв цілими ешелонами найцінніші твори мистецтва, дорогоцінні меблі та гобелени, музичні інструменти, посуд, автомашини та ще багато інших цінностей. Заступник начальника управління округу Коттбус, москвич Ніщев, під час його демобілізації «за станом здоров’я», а фактично за створення «закритого підсобного господарства», відправив до Москви три вагони цінностей; начальник оперативного управління Кузнецов – три вагони, навіть таємно реквізовану в німця собаку-вівчарку. Список мародерів із усієї радянської зони окупації дуже довгий. Це був масовий грабунок для особистого збагачення. Що цікаво: усі військові вищого та старшого командно-начальницького складу групи військ були членами ВКП(б), різних бюро та ЦК Комуністичної партії. Це був «еталон» партії від низів до самого верху, «еталон» мародерів. В той же час, демобілізуючи солдатів та сержантів старшого віку, фронтовиків, віддавши на вівтар Перемоги найкращі свої літа, сили, здоров’я, свою кров, видавали їм, ветеранам, як дарунок: по три метри шинельного сукна, по п’ять кілограмів борошна, по одному кілограму сухої риби, один-два кілограми сухарів – на дорогу додому, як подяку за виконання військового обов’язку перед Батьківщиною за Перемогу. Де ж справедливість до солдата, сержанта? Та чекати справедливості від мародерів – марна справа.
В окупаційних військах на території Східної Німеччини всім офіцерам, незалежно від звання, дозволялося щомісячно пересилати своїм сім’ям у Радянський Союз посилки різних товарів вагою до десяти кілограмів. Солдатам та сержантам вагою до п’яти кілограмів, але на рік. От така рівність переможців!
Під час війни кожний офіцер, генерал мав право на грошовий та продовольчий атестат для дружин та батьків, які щомісячно, в тилу за місцем проживання, отримували грошове забезпечення та продовольчий пайок. Сім’ї солдатів та сержантів не отримували ніякої державної допомоги - ні грошової, ні продовольчої. Сім’ї голодували, працюючи в колгоспах чи на виробництві. Так жила моя ненька у війну, коли я був на фронті, так жили всі інші сім’ї солдатів та сержантів. Не забезпечували навіть паливом.
У війну, після лікування в шпиталях чи медсанбатах, офіцерам надавалася відпустка для поправки здоров’я у сім’ї чи рідних, а солдатів та сержантів зі шпиталів відправляли через запасні полки або безпосередньо на передній край фронту, як було з моєю випискою, з незагоєною раною від наскрізного кульового поранення та контузією грудної клітини. Таких фактів безліч. У червні 1945 року, вибувши зі шпиталю та добираючись до місця військової служби, найперше, що впадало в поле зору, - це те, на що під час штурмових боїв не звертав особливої уваги: Берлін був зруйнований вщент. Війна йшла на вулицях, навіть у будинках цього величезного міста. Свою лепту до знищення житлового та соціального фонду приклали «літаючі фортеці» американських повітряних сил, союзників, які скидали великовагові бомби на цивільні об’єкти. Так був знищений Дрезден, зруйнований Берлін. Були випадки (1 травня 1945-го), коли американські літаки скинули бомби навіть на райони, які були зайняті радянськими військами, майже поруч із нами.
 Тоді, під час таких боїв, ми, солдати, знали, що втрати наші в Берліні були величезні, але не уявляли повну ціну, яку ми заплатили за Берлін. Від р. Одер і до Берліна на всіх полях, дорогах, на плацдармі в місцях важких боїв, у самому Берліні стояли свідки важких втрат – наші спалені танки, а їх були сотні. Ми й гадки не мали, що у вогні боїв згоріли дві танкові армії: Богданова й Катукова; що в Берлінській битві загинуло до 800 тисяч наших бійців і до двох мільйонів отримали поранення.
Не можу не згадати про ще один трагічний випадок. У липні 1945 року загинув наш колишній командир мінометної роти, згодом – командир стрілецького батальйону (штурмового загону) майор Ліподаєв, і не від кулі чи осколка, а від необережно випитого німецького трофейного спирту. Перед цим трагічним днем командування 5-ї Ударної армії зробило подання на присвоєння Ліподаєву звання Героя Радянського Союзу, якого він дійсно заслуговував. Одночасно надійшов йому з Москви виклик на навчання до Академії Генерального штабу. З цієї радості Ліподаєва прийшли поздоровити офіцери нашого 1010-го стрілецького полку і хтось приніс із собою той зловісний спирт. Так не стало нашого комроти, комбата, талановитої, освіченої, хороброї та доброї до нас, солдатів, людини, справжнього офіцера, чоловіка нашої медсестри Шурочки.
Подібних випадків у той післявоєнний період траплялося багато. Того ж місяця в районі нашого нового місця дислокації, зовсім близько до концтабору Заксенхаузен на Грабовзеє, в лісі на відпочинку у вихідний день отруїлися деревним спиртом сімдесят солдатів-танкістів: із них половина - загинули, а половина – осліпли. У ті роки вищому та старшому командуванню групи окупаційних військ не було часу займатися військами: головною турботою для них було – більше награбувати та вивезти в Радянський Союз для особистої наживи вагони та ешелони з трофеями. Офіцерський склад полків, батальйонів, рот продовжував «святкувати» перемогу, п’янствував та збирав барахло для відправлення посилок своїм сім’ям. Дисципліна опинилася «на нулю», а як немає дисципліни у підрозділах, то це вже не військо. Тож гинули люди, траплялися часті випадки участі в мародерстві військовослужбовців, солдатів і сержантів, які продовжували «війну» та ґвалтування на «ворожій території»; були випадки самовільного залишення військових частин, дезертирства (звичайно, в західну, американську, зону окупації). Видавався навіть секретний бюлетень дезертирів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2008 > Тема ""Білі плями" історії"