Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-1938 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

Як уже згадувалося вище, після відбору офіцерів, сержантів та солдатів та переведення з 266-ї стрілецької дивізії в кількості 100 осіб, серед яких був і автор цих рядків, для продовження військової служби в системі радянської воєнної адміністрації в Німеччині з Берліна, нас доставили в управління воєнних комендатур округу Коттбус. Офіцерів розподілили в міські та районні військові комендатури округу, а нас, сержантів та рядових, призначили в батальйон охорони управління округу. Деякий час нас використовували на патрульній та гарнізонній службі. Видали нам нове обмундирування: кашкети, шкіряні чоботи та ремені, нову автоматичну зброю, а ми почепили бойові нагороди, наваксували чоботи і вже не могли навіть самих себе впізнати. Почалася післявоєнна військова служба на  ворожій території, за кордоном нашої Батьківщини, в той час, коли радянську воєнну адміністрацію очолював командувач Першого Білоруського фронту, він же був і головнокомандувачем групи окупаційних військ у Німеччині. Годували нас непогано. За кордоном рядовому та сержантському складу була підвищена норма харчування: додатково масло, цукор, овочі, м’ясо. Оселили нас у будівлі колишнього німецького військового училища, в просторих спальних кімнатах, навіть із вбудованими нішами для зброї, «ленінською» кімнатою та іншими умовами для служби.
Порівняно з фронтовим життям теперішня служба здавалася нам відпочинком, ніякого ризику ми не відчували. Більшість німецьких громадян після закінчення війни сказали: «Гітлер капут» і вирішили від малого до старого не торгувати на базарі, а відбудовувати свої міста і села, свою країну без усякої партизанщини. Німецький орднунг!
Ні в яке порівняння не можливо поставити нашу українську пострадянську дійсність, коли після розпаду СРСР, здобуття Україною незалежності 1991 р. наші громадяни, сподіваючись, що хтось прийде і буде працювати на нас, перетворили наші міста, вулиці, вокзали в безкінечні базари. А «еліта» «в поті лиця свого» приватизувала, грабувала, привласнювала все, що можна було вкрасти. Крали навіть банки...
Одного дня, після нічної патрульної служби в м. Коттбусі, мене викликали до відділу кадрів управління, де запропонували посаду завідувача військовими складами: продовольчим, речового забезпечення та трофейного майна. Я відмовлявся, аргументуючи свою відмову тим, що молодий, родом із села, колгоспник, що ніколи на подібній роботі не працював, та й освіту маю тільки  сім класів. На це начальник відділу кадрів майор Абалмасов заперечив словами: «А хоробро воювати на фронтах полковим розвідником, командиром мінометної обслуги та штурмовиком не був молодим? Та й після твоїх поранень, контузій тобі буде важко в строю, на навчаннях, патрулюванні вдень і вночі». Так я і погодився, прийняв за актами на свою відповідальність склади від сержанта Самсонова, опанував свої нехитрі обов’язки і, як на мій погляд, службу виконував нормально. Складському обліку та звітності навчав мене завідувач діловодства старшина І. С. Піхенько, мешканець Зеленого Клину, що на Далекому Сході. Ми стали друзями, бо й він був фронтовиком, нагороджений медаллю «За відвагу».
Керівництво управління округу призначило мене й сержанта Градова засідателями військового трибуналу СВА землі Бранденбург, що працював у другому військовому містечку м. Потсдама. У кінці 1945 року ми з Градовим 10 днів були присутні на засіданні трибуналу. Розглядалися різної складності справи, в основному проти військовослужбовців радянської армії: за мародерство, самовільне залишення частини, ґвалтування німецьких жінок та інше. Були навіть дві справи про шпигунство німців на користь американської розвідки  проти радянської армії. Керував на засіданні трибуналу капітан, а ми, сержанти, мусили підтримувати його звинувачення та рішення про покарання. Другий десятиденний термін засідань військового трибуналу ми відбули уже в 1946 році.
На базі воєнних трофеїв в окрузі було створено підсобне господарство з метою покращення харчування особового складу військових підрозділів округу; передання коней та корів у визволені від окупації райони Радянського Союзу, допомоги громадянам, визволеним із фашистської неволі тощо. Були красиві слова та благі наміри, виконувати які ніхто й не збирався. Підсобне господарство, як і створений Банк німецької валюти (банкір Барановський), стали годівницею керівництва округу. Не було те добро навіть оприбуткованим, а банківські активи перетворені в «чорну касу». Продукти тваринництва, які доставлялися з підсобного господарства на потреби керівництва: іменини, застілля з нагоди різних свят, підвищення посад, військових звань, отримання високих нагород, зустрічей перевіряючих та контролюючих осіб, безпосередньо завозилися на склад, яким я завідував. Їх заборонялося оприбутковувати, а слід було передавати безпосередньо тому, кому вони були адресовані. Та я, за порадою завідувача діловодства старшини Піхенька, все, що привозили, брав на облік і за документами видавав. Це була «подвійна бухгалтерія», знали про неї тільки ми вдвох і вели її для убезпечення себе від усяких неприємностей, бо такий грабунок не міг продовжуватися вічно, а того, хто став би цьому на заваді, зразу ж прибрали б. Ми нікому не заявляли, бо це виглядало б як «рубати сук, на якому сидиш», занадто небезпечно.
У лютому 1946 р., без попередження, з Москви прибула в округ надзвичайна комісія у складі трьох полковників і супроводжуючих. Розпочалося для керівництва округу «похмілля». Розпочалося розслідування господарської та фінансової діяльності округу. Були заактовані залишки продовольства і засобів матеріально-технічного спорядження та майна на базі округу та одночасно на складах, якими завідував я. Розходжень між залишками та обліковими даними на моїх схемах не виявлено. Та коли мене «притиснули»: чи отримував я продукти тваринництва з підсобного господарства, у мене іншого варіанту, як передати всю прибуткову та видаткову документацію комісії, не було. Що я й зробив, бо справа була надто небезпечна й для мене. Більше члени комісії мене не викликали, я був всього-на-всього маленький виконавець у цій справі. Та не забув про мене начальник відділу кадрів округу, фронтовик, чесний офіцер, майор Абалмасов. Щоб захистити мене від можливих інцидентів з боку керівництва округу, ним був виданий наказ про передання мною всіх матеріальних цінностей призначеному на посаду завідувача складами старшині Івашкевичу, а мене перевести для проходження подальшої військової служби до військової частини 96483 м. Люккау на посаду ст. писаря секретної частини штабу. Всі цінності я передав за актом, отримав на руки наказ і негайно прибув на місце призначення.
Через усе своє життя я проніс добру пам’ять, повагу до майора Абалмасова - доброї, справедливої людини. І коли я зайшов до нього попрощатися перед від’їздом, запитавши ще з хлоп’ячою наївністю: чому його вибір на призначення в іншу в/ч, з метою прикриття від можливих неприємностей, припав саме на мене, він відповів так: «Не кожен солдат, сержант, навіть офіцер управління має таку характеристику командування 1010-го стр. полку: із селян, колгоспник, 17-річним пішов на фронт, а міг і не піти, служив під час війни полковим розвідником, командиром мінометної обслуги, штурмовиком, навіть - парламентером; має поранення, контузії, нагороди. Тому з першої зустрічі повірив у твою порядність, відданість своїй Батьківщині». Більше ми з ним не зустрічалися.
Аналізуючи все побачене, пережите за роки військової служби за кордоном, дійшов сумного висновку: радянські люди, виснажені багаторічною жахливою війною 1939 - 1945 рр., німецькою, румунською та мадярською окупацією України, Білорусії, прибалтійських республік, Молдавії, Росії, розрухою в промисловості та сільському господарстві, після закінчення війни жили в бідності: тяжко, задарма працювали на свою-чужу наддержаву, голодували. Комуністична влада з переможного травня 1945 р., таємно від народу, в угоду США, готувалася до нової війни з Японією. Чоловіки ще не повернулися з війни, тому праця була покладена на плечі жінок, людей пенсійного віку, дітей та інвалідів, яких нещадно експлуатували як у колгоспах, так і на виробництві. У колгоспах не вистачало тракторів. Орали, сіяли, збирали врожай, використовуючи людську дармову, по суті, рабську, силу, за допомогою корів, волів, серпів, кіс, жаток, ціпів для молотьби, борін, в які запрягали навіть колгоспників, щоб заволочити оранку. А комуністична партія (ВКП (б)) та її генералітет на окупованій території східної зони Німеччини фактично повторювали гітлерівські методи грабування тепер уже німецького народу, але не на користь власного народу, найбільше постраждалого у тій війні, про долю якого вони й не думали, а винятково для безмежного, власного збагачення. Всі трофеї завойовані солдатською кров’ю, мільйонами загиблих в боротьбі з жорстоким ворогом, генеральна верхівка привласнила собі, своїм близьким: тисячі товарних вагонів, ешелонів, вдень і вночі, везли награбоване до Москви, інших міст; везли шедеври культури, мистецтва, дорогоцінні меблі, посуд, мисливську зброю, гобелени, килими, автомашини, мотоцикли - все, що потрапляло під руку, все доставляли в квартири, дачі, запасалися на віки - для себе та своїх нащадків до сьомого коліна. Серед дорогоцінних трофеїв були і ті, що гітлерівці вивезли з України. Вони й до цього часу не повернуті Росією нашій державі, а перебувають у музеях, запасниках та в приватних колекціях можновладців. Не повернуті вивезені німцями з України архіви, бібліотеки, картини, інші цінності.
Генералітет та старший командний та політичний склад на території окупованої Німеччини розкошували, забирали до себе свої родини, які вели святкове життя, ніде не працюючи, забувши істину, що всі трофеї, до копійки, належать не їм, а згорьованому, напівголодному народу, який живучи в злиднях,  годував усю армію та їх в тому числі. Що ці трофеї потрібно відправляти на території, в яких у 1941 році, відступаючи, самі знищували все, що тільки можна було, аби тільки врятуватися втечею від ворога. Що ті завойовані трофеї належать не маршалам, генералам, полковникам та комісарам, а тим безногим, безруким, сліпим, глухим, німим, хворим від ран, контузій, калікам-інвалідам Другої світової війни.
Після перемоги 1945-го, створивши для себе, своїх родин найкращі умови життя: високі посадові оклади, надбавки за високі звання, вислугу літ, награбувавши вагонами трофеїв, комуністичний генералітет безпідставно, «на прохання громадян Ленінграда», скасував на початку 1947 року навіть ті мізерні виплати фронтовикам-солдатам та сержантам за ордени та медалі, інші пільги. Така була «справедливість» керуючої-направляючої партії. А поки що за направленням відділу кадрів округу Коттбус, у березні 1946 р. я прибув до нового місця військової служби на незначну посаду старшого писаря секретної частини.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2008 > Тема ""Білі плями" історії"