Версiя для друку Обговорити в форумi

РЯДКИ З-ЗА ҐРАТ

Михайло Вігор з м. Червонограда належить до того покоління людей, чиє дитинство, опалене полум’ям війни, припало на роки повоєнного лихоліття.
Поет народився на Львівщині 15 серпня 1929 р. в с. Боршевичі Старосамбірського району. Шістнадцятилітнім юнаком його за політичні переконання було арештовано і засуджено на сім років позбавлення волі.
Кривавий і пекучий слід у серці і душі залишили роки заслання у Красноярському краї...
Але ні роки репресій, ні муки концтаборів, ні напружена праця на будівництві і шахтах Львівщини не заглушили багатьох духовних сил Михайла Йосиповича.
Почувши подих волі, що розігнав морок, митець поспішає викласти на папері плоди своїх натхненних роздумів і суджень.
Любов до отчого краю, до рідної мови, тривога за долю неньки України, віра в незламність народу, що ніс свій хрест в безпросвітній імлі, надихнули поета на створення цілого циклу віршів.
Чимало поезій М. Вігора побачили світ на сторінках газети «Новини ІІрибужжя», а його поема «Під конвоєм» була схвально сприйнята читацькою аудиторією.
Він - активний член літературного об’єднання ім. В. Бобинського.
Хай здійсненними і щасливими будуть нові творчі задуми червоноградського поета Михайла Вігора. Хай не покидає його чарівний світ, ім’я якому – Муза.
Пропонуємо уривок з поеми М. Вігора «Під конвоєм».
Людмила РЖЕГАК,
заступник голови Червоноградського літературного об’єднання ім. В. Бобинського.

Михайло ЩУРКО-ВІГОР
ПІД КОНВОЄМ
(уривок з поеми)

Весна в тайзі. Дерева голі.
Бруньки бубнявіють тугі,
А по душі жадання волі
Торкає струни дорогі.

Не грай! Не грай, кохана весно!
Не добавляй сердечних мук,
Бо вже душа - мов перевесло,
І випадає все із рук...

Лише струмочки задзюрчали.
Ще гори снігу на кущах,
А вже іскринки заблищали
На наших стомлених очах.

Ой, як душевно заблищали!
Бо волі так хотілось, жах!
Та тільки смерть на нас чекала
У захаращених кущах.

Та не корилися ми смерті.
Це добре бачив конвоїр.
Він попередив, що не в серці,
А на ногах наробить дір.

Щоб той, хто схоче утікати,
Ще довго мучився. Та й те
Нас не могло би настрахати,
Якби не діло непросте.

А діло - доля України!
Вона стояла в очах,
І ми сказали: тут загинем!
У чорній праці! У корчах!

Казав нам хтось не працювати.
Не працювати на катів...
А нам в очах стояла мати,
Мов розіп’ята на хресті!..

Все - пожарища, пожарища!
Одні лиш - сірі димарі,
А по селу лиш вітер свище,
І бузько висить угорі.

Шукає, де б гніздечко звити.
Він хоче - ближче до людей,
А ті - в землі! -
 в землянки вриті!
І - ні хатиночки ніде.

А той казав не працювати...
І сам пішов від нас і вмер.
Не поспішав до нього з вахти
Ні наглядач, ані вахтер.
 
Прийшов лише,
 щоб подивитись,
Чи де - затоптана земля...
І ти попробуй не скоритись
Машині смерті із кремля.

Умерти - просто. Муки, болі –
Усі відразу відійдуть.
Душа, мов пташечка, на волі
Знайде свою далеку путь.

А ти попробуй працювати!
Щоб руки терпли, поперек!
Щоб недолюдкам показати
Людини справжньої портрет!..

Ні, не корилися ми смерті.
Нас не лякав її прихід.
А відчайдушні, горді, вперті,
Ми залишили добрий слід.

- 1 -
Мене малого до нестями
«Кобзар» Шевченка полонив.
Я марив Січчю, козаками,
Боями праведними снив.

Він, мов на крилах соколиних,
Підняв мене на височінь,
З якої бачив я картини
Життя давнішніх поколінь.
 
Там Катерина шкандибала,
Дитя горнувши до грудей.
А мати вже совою стала
Будити заспаних людей.

А там Ярема зі свяченим,
І вірний Ґонта, і сини.
І світ жорстокий, що навчений
Карати смертю без вини.
І перебендя посивілий,
Що доброчинність проявляв,
На вітрі буйнім, на могилі,
Про долю з Богом розмовляв.

І гомоніла Україна,
Кайдани рвала, як могла,
Бриніли кобзи на руїнах,
А кров текла, текла, текла...

А там!
А там в мороз і спеку,
Пробивши вал уральських стін,
Ішли етапи в світ далекий,
І брязкотів кайданів дзвін.

І Ти, зазнавши злого болю,
Як легендарний Прометей,
Все ж сіяв мудре слово волі, -
Вогонь безцінний для людей.

І все, посіяне Тобою,
Зійшло, розвилось, розцвіло.
Спливло, здавалось, за водою
Те лихоліття, що було...

Ні, не розтало, не пропало.
А розповзлося, мов чума!
І Україна застогнала,
Як за панщинного ярма;

Стріляли в неї сталіністи.
Морили, дерли злодії.
Топтали нелюди-фашисти.
Труїли атомом її.

Та вона вижила. Не вмерла...
Ще й шлях новий собі кладе
З конституційних словоперлів,
Який до правди поведе.

О, Діво-мати пресвятая
З дитятком милим на руках,
Благослови, о всеблагая,
На мудрість, злагоду в думках.

- 2 -
Мене малого до нестями
«Кобзар» Шевченка полонив.
Я марив Січчю, козаками,
Боями праведними снив.

За щастя, долю України,
За її волю, за народ -
Готов був битись до загину.
І не страшний був ешафот.

Та не судилося умерти.
А, мов по лезові ножа,
В глухій тайговій круговерті
Прийшлось пройти
пекельний жах.

Везли нас, хлопців, на чужину
Ще малоліток молодих
По пожарищах України
В товарних пульманах худих.

І ми дивились на руїни,
На хвору матір у корчах,
І кров холонула в судинах,
Блищали сльози на очах.

Дніпро здавався безпорадним
Та дужим велетнем, що спить,
І нам, душею непідвладним,
Жадалось батька розбудить.

Та тільки й того, що жадалось,
Бо поїзд мчався, шаленів.
А серце з жалю розривалось.
Що край наш рідний даленів.

Душа, що з відчаю співає,
Непереможна: у борні
Їй дух наснагу навіває –
І в безнадії чорні дні.
Хтось замугикав сумно, томно,
А інший голосно почав:
«Як Лопотинський
з-за кордону
У рідний край,
 у Львів вертав...»

Знялася пісня, полетіла
Понад вагонами в поля.
І усміхнулася, зраділа
В степах України земля.

А конвоїри гамселили,
Аж осипав пилюгу дах,
Та пісня линула, летіла,
Неначе гордий, вільний птах.

О, села! Села! Які села!
Одні лиш сірі димарі!
І від землянок невеселих
Блідий димочок угорі!

- Куди ж везуть нас?! - голосили.
- Для нас же й тут
роботи тьма!..
А нам колесами стосило:
«Для вас роботи тут нема!»

Хребти Уральські вже минули.
І з Омська рушили на схід…
О, як нелегко серцем чулим
Сприймати болі людських бід:

В очах була ще Україна,
Дніпро ввижався крізь віки,
Де чайки рвали хвилі сині,
І реготали козаки.

О, Україно, мамо мила,
Чи ще повернуться сини?
Чи поскладають свої крила
В снігах холодних чужини?...

Тебе лишили у неволі,
І понесли свої хрести,
А не в твоїм спочили полі.
Прости, матусенько, прости.

Прости, що в темній безнадії
До недосяжної мети
У нас іскриночка жевріє.
Прости, матусенько, прости.

- 3 –
Вагони з нами приштовхали
І залишили в тупику,
Як наші долі, що пізнали
Життя і смерті грань хитку,

А ми такі ще молоденькі!
Ще тільки сіється пушок
На личка зморені, бліденькі,
А їх скував вже горя шок.

То до віконця припадаєм,
То до щілинок - між дверми,
Бо нічогісінько не знаєм,
Що нас чекає, і де ми.

Земля рівнинна і безлюддя.
Саван навколо сніговий.
У далині лиш, наче груддя,
Синіє обрій лісовий.

А паровоза ми пізнали
Вже по далекому гудку –
І по вагонах передали:
«Ми в тупику! Ми в тупику!»

Настала тиша. Час чекання
Чогось незвичного. Той час,
Той крик думок,
той крик мовчання
Ставали вічністю для нас.

Думки! О птиці швидкокрилі!
О стріли грізних блискавиць!
Чи вам трощитися в безсиллі?
Чи вам шугнути до зірниць?

Згадали ми Базар і Крути,
Й чимало інших злодіянь.
І мимохіть прийшлось
збагнути
І наших долей хитку грань.

Тут кулеметний шквал почує
Хіба що в лісі звірина!
І заховає, замульчує
Сліди хурделя навісна...

Якби то знати... Якби знати,
Яка нас доля нині жде...
О, тишо, тишо, ой жахна ж ти,
Коли життя в тупик зайде.

Тайга заметами зустріла.
Просіка. Вибалки. Лижня.
І ми, ступаючи невміло,
Щоразу падали на пнях.

Конвой на лижах, злий,
сердитий,
Знай, підганяючи, кричить.
І лай собак несамовитий.
І сніг зашерхлий не мовчить.

Ми йшли кульгаючи. Тяглися,
Що хоч викидуй торбочки.
Іззаду, збоку: «Подтягніся!»
На нас вже мокрі сорочки,

І в нас вже ноги, на нещастя,
Болять побиті, аж гудуть...
Щоб хоч не впасти...
Щоб не впасти,
Бо вовкодави роздеруть...

Вже підвечір’я. Темні тіні
Зробились довгі, як мости.
Конвой багнетом тиче в спину,
Щоб ще завидна довести.

Чи ще далеко йти?
Хто знає!
Сніги, тайга. Сніги, тайга.
Здається, їм кінця немає!
Ступай, нога! Ступай, нога!

Навколо гаркіт вовчий бравий,
А в мозку - цвяхи, не слова:
«... адін шаг влєво
ілі вправо...» –
Тримала бідна голова.

Нарешті з-за хащів - будинки,
Неначе випливли з води,
І частокіл. А в нім - хатинка
І брама з написом блідим:
«Чем больше день
трудом загружен,
Тем больше хлеба,
лучший ужин!»

Ми мокрі ждали на морозі.
Хоч ноги гнулись від ходи,
Ми тих, що впали у знемозі,
Просили: «Друже, не сиди!

Не піддавайся злій недолі:
Не українська тут зима!
Мороз не той, що в нашім полі!
І мами тут тобі нема!

Ні чаю з липи не заварить.
Не спарить на ніч молока...
Там відпочинемо, в кошарі!..
Анумо, хлопці, - тропака!»

І закружляли в дружнім колі.
Торби покидали в кругу...
І конвоїри теж поволі
Топтати стали по снігу.

- 4 -
Ми за воротами! О, Боже!
Уже конвой нас не веде!
Він по тім боці огорожі
Відпочивати, певно, йде,

А нам - не знати відпочинку.
А нам - злочинний,
 темний збрід,
Що на такі ось здатний вчинки,
Яких, мабуть, не бачив світ.

А поки-що нас сніг мережить,
Що, мов метелики, снує.
На руки сяде, на одежу,
І волі вісником стає.

І поки-що у нас є крила,
Бо ми - немов одна сім’я.
Неначе з горла відступила
Людиножерлива змія.

О, це не камера смердюча!
І не нестерпна тіснота!
Не атмосфера зла, гнітюча,
Мов у Голгофські дні Христа!

Нема! Нема собак, ні крику,
Ні «подтянісь!» ні «ширє шаг!»
А є злодійське плем’я дике,
З яким поблажливий ГУЛАГ,

І частокіл, як мур високий,
І вахта, й варта, і дроти...
А все-таки відчувся спокій,
Обманний подих теплоти.

Ніченько! Ніченько!
Сніговійниченько!
Темінню хмар
Чом заховала ти зоряне
личенько;
Сяйво стожар?
Може стомилися,
Що надивилися
Чуд із чудес?
Може, сльозами гіркими
залилися
Очі небес?
Темна хурделиця
Сиплеться, стелиться
В білий кожух.
Не над одним вже вона
повеселиться,
Випустить дух.
Привиди ніченьки
Дихають в личенька
Лоном весни,
Медом повіки заклеюють,
віченьки,
Шепчуть: засни...
Ніченько, змилуйся!
Ніченько, змилуйся!
Нам не до сну!
Доля вже наша кульгає
на милицях
В прірву жасну!

Поснули хлопці. Ой поснули!
Лежать на нарах, мов снопи.
Два сторожі і ті здрімнули,
Не сполохнули, не почули
Пришельців чорної тропи.

Вони прилізли хижувато,
Немов ведмеді в свій барліг,
І тут же стали ґаздувати.
Невдовзі вправно, франтувато
Перевернули весь нічліг.

Забрали все, що ще щось варте.
Придались ложки й казанки,
Щоби за зону через варту...
Чи на очко програти в карти,
Чи обміняти на пайки.

Та що подієш! Ніж до горла –
Не встигнеш крикнути: «Лови!..»
Як бризне кров. Не та, не чорна,
Що вже зіпсована, потворна, -
А із твоєї ж голови!

Тоді ж бандити заявили,
Що всі посилки, що прийдуть,
Щоб ми в барак їх приносили,
Що тут у них великі сили,
І нас у порох перетруть...

Іще один з’явився ворог.
Хижацький у крові й кістках,
Що хоче взяти нас як ворох,
І перетерти аж на порох,
Бо держить табір! у руках...

Закони в таборі жорстокі!
Та до нестерпності жахні!
А в жасі жах - це той неспокій
Де ти - в провалині глибокій,
А на тобі сидять блатні...

Та перша ніч і світлотіні,
Що ледь видніли з темноти,
І злобний виклик надлюдини –
Запам’яталися донині,
Як кроки зла до доброти.
Вже на розвід у рейку били.
І перевірці - на відбій.
Зайшов нарядник посивілий,
А в нас обурення прибій.

У того ватянку забрали,
У того курточки нема.
У того грошиків нестало.
А там крупи - ціла сума...

«Такий світ тяг! -
 скипів хлопчина. –
Ішов без ніг... таку тайгу!
І чом не кинув!? Чом не кинув
У ту провалину в снігу!?»

І зав’язалася розмова
Про складність нашого буття,
Що в ньому праця і столова –
Єдиний корінь для життя...

Нарядник вів: «У вас, хлоп’ята,
Ще спеціальностей нема.
І я не раджу вам шукати
В бригадах кращого ярма,

Бо розпорошите ви силу.
А поодинці вас зімнуть.
І не лише - блатні бацили,
А й інша хитра каламуть...»

Нарядник бачився бувалим,
З відкритим людяним чолом,
І, наче кражу нам віддали,
По душах дихало теплом...

На другий день у рейку били
Вже й в перевірці на відбій,
Та лиш нарядник посивілий
Лежав на нарах неживий.

В його кімнатці-комірчині
Палали стіни у крові,
А в наших душах - доброчинні
Слова його немов живі...

Жадалось хлопцям разом жити,
Скріпляти дружбу молоду:
В громаді легше пережити
І горе, й лихо, і біду.

Та на розвід у рейку били,
І перевірці - на відбій,
Зайшов наглядач повнотілий
У формі суто військовій.

Він лиш зайшов
 і тут же вийшов,
Бо не зустрінули його,
Не стали в стрій і, наче віршем,
«Нє доложилі нічєго».

Зайшов удруге, та як рявкне:
«Гдє ваш днєвальний!?
Отвєчать!!»
Так зла собака тільки гаркне.
«Хотітє с карцера начать!?

Чтоб завтра билі всє в брігадах!..
А то вас в карцерє сгною!»
Шукав чогось у гнівних зглядах,
Стоячих хлопців у строю.

Наглядач вийшов хвалькувато,
 Немов добро якесь зробив,
А дух його, мов привид ката,
Безжально душі теребив.

О, як передати страждання
 душевні
Моїх неоднакових друзів,
Коли клубочаться словечка
 непевні,
А я мов струна, у напрузі?

Злітають, ширяють
та просяться ревно,
Щоби на папір їх покласти.
А вибрати треба одне лиш
та певне,
Щоб - влучне й потрібної масті.

Часу вже лишилось так мало! Так мало...
А треба багато зробити.
Бо хто ж як не я, оповість
про поталу
Тайговим болотом накриту?

Та ще й суєта забирає хвилини,
Мов золота розсипи губить.
А друзі - в тайзі,
наче грона калини,
Які все хурделиця чубить.

Прости, мій читачу, за тон сумнозвучний,
Що серце ридання і болі
Не стало ховати
за вислови штучні,
Воно ж бо - з тортурів неволі.

Щоб грала в рядочках,
мов скрипка плакуча,
Проста та безхитрісна мова,
Як бджілка стільник
 та нектари пахучі,
Збирав я так слово до слова.
м. Червоноград на Львівщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2008 > Тема "Душі криниця"