Версiя для друку Обговорити в форумi

Вивчаючи й аналізуючи форми розвитку народів і націй у минулому та їхній стан сьогодні, приходимо до висновку, що в енциклопедичних визначеннях дефініцій мусимо акцентувати на духовно-етнічних особливостях їхньої культури. А культура народу, - за Дмитром Донцовим, - «в піснях, танках, вишиванках, писанках, в народних строях, звичаях, в побутовій обстановці - в душі нації». (Тож варто берегтися деяких надмірно модернових «революціонерів», котрі вважають цінності минулого чимось «патріархальним», «хуторянством», «шароварщиною», забуваючи, що з відомих причин місто в Україні зросійщене, інтелігенція ніяк не позбудеться постсовєтського спадку, особливо своєї ролі провідника меншовартісного малоросійського (або й зросійщеного) «культуртрегерства». Годі й казати, що такий «модерн» й такі «поводирі» нашому суспільству на шкоду).
Адже етнограф і культуролог Олекса Воропай наголошує, що «звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю». А джерела цього збереглися в українському селі, не так скаліченому й деформованому морально й духовно як інші сегменти суспільства. Тож не помилявся Йосип Сталін, вважаючи, що «селянство являє собою основну армію національного руху». Навіть армією назвав.
Щодо міста варто зауважити до сказаного вище, що сьогодні воно вороже нам. Доки не відчує й не схилиться перед авторитетом сили державництва. Це може розв’язати проблему деградації суспільства. Як буде зупинено кількасотлітній «supremus motor» (1) денаціоналізації, а сьогодні ще й впливу західної «мас-культури» з її пропагувачами й «режисерами» з європейськими прізвищами. Декілька слів стосовно останніх. Автор праці «Євреї на Україні» Матвій Шестопал пише таке: «Випасаючись головним чином на українських та білоруських хлібах, вони всіляко ігнорували й висміювали українське та білоруське слово, топтали й принижували національну гідність цих народів, були знаряддям їх денаціоналізації й русифікації». На жаль, тема і обсяг нашої статті не дозволяють достатньо висвітлити цю підступну й нічим не спровоковану інвазію (2) вище згадуваних проти української нації.
Якось ідетерміновано (3) - якщо вжити цю дефініцію - вважається, що старе стоїть на заваді новому. Якщо це й так, то тільки не в царині культури нації чи народу. Свідоцтво цьому ґенеза найбільш розвинутих націй, їхня пасіонарність (4). Разючі приклади стосовно японської нації. Японське дитинча, наприклад, має знати дванадцять народних пісень, тоді тільки його приймуть до першого класу. Ось так закладають основи будівника й захисника нації.
А в цілому про старе й нове японської нації гарно сказав російський письменник першої половини минулого століття (знищений совєтською владою) Борис Пильняк: «...Я думаю о старой и новой Японии. Я знаю, то что создается веками, не может исчезнуть в десятилетия. Как старое и новое сплелось в Японии? Какими силами? - Говорят, что сердцем Япония - в старом, умом - в новом. Быть не может, ум и сердце японского народа идут рука об руку. Но, во всяком случае, каковы те силы, которые есть в японской старине, силы, давшие народу уменье принять новое?
Я смотрю быт и обычаи японского народа, - продовжує письменник, - его этику и эстетику. И поистине крепки, как клыки мамонта, - тысячелетний быт и обычаи, и сознание, уже перешедшее в бытие. И то, что в Японии все грамотны, и то, как организована японская воля. И этот тысячелетний быт, создавший особую мораль...».
Так, закономірно, що така нація зробила свою країну одним із лідерів серед супердержав. Навіть незважаючи на те, що в Другій світовій війні вона була переможена спільними зусиллями так званих «союзників» - США, СРСР та Великою Британією (5).
Совєтська тоталітарна система розуміла, що стоїть на заваді здійснення гемонських намірів «інтернаціоналізувати» суспільство. Тому «вони взялися дбайливо винищувати джерела духовної незмінності української та інших поневолених націй, щоб видерти з народів їх власну душу...» (праця «Ідея традиціоналізму та історичності», Бібліотека українського підпільника, ч. 11. - 1975).
А, даруйте, плазуючий перед владою Павло Тичина недолуго римував: «У нас одна турбота, - традицій підрізація!..» (У схильних до колаборанства Муза, мабуть, щось там викликає - Л. В.). А згадаймо в не такі уже й давні часи присилуваний владою звичай - так звані «звєздіни», котрими владні, даруйте, телепні мали намір замінити хрестини. Або урочистості так званого «возложєнія» - це коли підприємства й установи делегували невеличкі загони до пам’ятників Леніну й воїнам Червоної Армії, щоб ті (делегати) в певну годину клали до п’єдесталів квіти й вінки з гаслами. Й під пекучим сонцем видовжувалась ланцюгом-вервечкою черга призначених на це «дійство». Малоросійське «недомисліє» (Микола Хвильовий).
Якби ініціатори й ентузіасти таких «звичаїв» знали у дитинстві по 12 пісень (як японська дитина), то дорослими до такого нікчемного лицедійства Кремль би їх не залучив тоді. А сьогодні керована владними малоросами й російськомовними прем’єрами країна не рухалась би «вдоль обрыва, понад пропастью, по самому, по краю» (Вол. Висоцький), кажучи словами поета.
А колись навіть «татарський погром не спинив культури нашої і, коли Україну запосіла Литва (з початку XIV ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою...» (Іван Огієнко) (6).
На жаль, ще й сьогодні частина культурної еліти країни розуміє духовну сутність нації, її основу, тільки як складову її культури. Як наслідок, виникають пошуки «національної ідеї», а для русофілів з політичного «бомонду» - підстави стверджувати, що вона «не спрацювала». Ось така штучно створювана еклектика (7).
Й розпачливі запитання: чому нема єдності серед нас, українців? Відчуття єдності має закладатися у дитинстві (як у того японського дитинчати, котрому з вивченням дванадцяти народних пісень прищеплювалася й усвідомлення не тільки належності до своєї нації, а і цілісність її ), а не декларуванням на партійних з’їздах чи культурологічних форумах.
І насамкінець наведу вам слова відомого іспанського філософа ХХ століття Хосе Ортега-і Гасета (до слова, його часто й охоче цитував наш Дмитро Донцов): «Один народ не може вибрати між різними стилями життя: він або живе згідно зі своїм власним, або не живе».
Все інше, як мовиться, від лукавого. І йде воно від наших ворогів. Іван Дзюба писав, що «майбутнє України вирішуватиметься у сфері культури».

Леонід ВОЛОШИН.
м. Ялта.

1 - наддвигун;
2 - тут наступ;
3 - не враховуючи залежності й закономірності;
4 - рушійна сила нації на рівні інстинктів;
5 - США, маючи в 10 разів більший військовий потенціал від японського, почали масово нищити мирне населення міст атомною зброєю, а Радянський Союз, порушивши договір про ненапад, підступно вдарив у спину. До речі, восени 1941 р. Йосип Сталін, довідавшись, що Японія не виступить проти, перекинув з Далекого Сходу й Сибіру війська під Москву й цим злочинний комуністичний режим було врятовано. Може, за це головна Богиня японського синтоїзму (пануючої релігії) Аматерасу й покарала нерозумних;
6 - наведена цитата з праці Івана Огієнка «Українська культура», написаної ще 1918 р., себто авторові ще не було з чим порівняти дії татаро-монгольських завойовників. Злочини більшовизму не мали й не матимуть аналогів у світовій історії. Адже, як відомо, за татаро-монгольської окупації церкви працювали, ніхто їх не руйнував, на відміну від совєтської влади. Дозволю одну цитату: «Самое интересное в правлении монголов, что они освободили церкви и монастыри от уплаты дани и податей, а также не держали гарнизонов в населенных пунктах русских княжеств» (газета «Республика Крым», 06.06.2003 г.).
Тож багато надбань культури нашого народу (особливо архітектурних пам’яток й малярських творів релігійного змісту) втрачено тільки в 20-40-і роки минулого століття, себто за часів тоталітарного режиму. А християнин литовець, поляк, швед чи німець не міг нищити християнські святині. Хай і в окупованій країні. Та й його зверхники (більш освічені й цивілізовані) не дозволили б цього робити.
7 - тут розуміння і поєднання протилежностей.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2008 > Тема "З потоку життя"