Версiя для друку Обговорити в форумi

Література
Оповідання

Танкер «Житомир» прийшов у Геную теплого липневого ранку, коли сонце вже виринуло над містом. Його проміння ледь просочувалося крізь густий дим, що слався із заводських труб, і від того будівлі, морська затока й кораблі на ній теж здавалися сіро-свинцевими.
Матрос палубної команди Павло Кисіль саме дофарбовував білилом облущений шмат корабельної надбудови, коли по судновій трансляції оголосили:
- Всій команді - збір у кубрику!
Павло з жалем поглянув на сіру недофарбовану надбудову й невдоволено подумав: «Ет, не могли зачекати зі збором…».
- Ей, маляре-абстракціоністе, кидай квача й ставай на якір! Чув наказ капітана?
Кисіль озирнувся. Ритмічно підскакуючи на палубі й ведучи «бій з тінню», до нього наближався моторист Ігор Соколюк. Упродовж усього періоду від Феодосії до Генуї, як тільки лучалася вільна од вахти година, Ігор «випливав» на палубу й починав тренувальний «бій з тінню»: готувався до чемпіонату пароплавства з боксу, який мав відбутися на початку серпня.
На Соколюків погук Павло навіть не муркнув, лиш слухняно кивнув головою й похапцем склав робочий інструмент на клапоть парусини. Соколюка Павло побоювався. Точніше - його гострого язика. Уже в перший день Павлового перебування на танкері Соколюк спіймав Киселя на гачок. Тицьнув йому до рук широкого терпуга й владно наказав: «Ану, хутенько змотайся на форштевень і підчисть якірний ланцюг. Щось там заїдає, як вибираємо якір…». І хоч цей матроський жарт був з довжелезною «бородою», Кисіль на гачок попався. З усіх сил налягав на терпуг, старанно обчищаючи кільця якірного ланцюга, аж поки хтось із матросів не пирснув: «Облиш, Павле. Соколюк пожартував. Ех ти, салаго!». Після того на подібні витівки Павло вже не піддавався. Та й матроси сказали Соколюкові: досить, Ігоре, розігрувати хлопця, не зловживай його м’яким характером.
Ох, оцей «м’який характер»… Скільки клопоту завдавав він Павлові! Дехто вважав його безвольним, ба навіть боягузом. Либонь, і Соколюк саме так сприйняв Павла. Недарма ж після шаленого шторму, що налетів на танкер у Біскайській затоці (тоді з усіх членів команди найважче переніс нудотливу «гойданку» Павло, і це всі помітили), мигцем зиркнувши на Павла, виголосив: «Кисіль - ні те ні се... Прізвище таки розкриває єство людини... От мені доводилося плавати на одному танкері з Лизуновим - справжній тобі підлабузник. Або був у нашому екіпажі боцман П’явченко. Ух і злющий! Як увіп’ється в тебе - ну точнісінько п’явка... Отож і кажу: Кисіль - це щось непевне... Га, Павле?».
Кисіль тоді тільки мовчки знизав плечима й опустив голову. Так само й тепер на образливе «маляре-абстракціоністе» нічого не відповів...
Капітан танкера повільно обвів поглядом команду, упівголоса мовив:
- Всі, здається, зібралися… - додав у голосі: - Нам щойно повідомили, що танкер поставлять під вивантаження о двадцять третій годині. Отже, усім, крім вахтових, дозволяю звільнення на берег до дев’ятнадцятої. Рейдовий катер надійде за півгодини…
«Поки надійде катер, - вирішив Павло, - устигну дофарбувати той шмат... Хоч танкер і вночі поставлять до причалу, все одно не годиться йти до берега з такою сірою плямою».
Павло поспішав, аж упрів, а таки не встиг на рейдовий разом з усіма. Коли підбіг до трапа, на ходу затягуючи широкий морський пасок, катер уже відійшов од борту й різав хвилю у напрямку до міста. Лиш розпачливо дивився йому услід: був уже в голландських портах, у французьких, а ось до Італії прийшов уперше - й не побуває на цій землі? Чорт забирай! Його і в моряки привела романтика дальніх переходів. Хотілося побувати у містах, знаних хіба що з підручника географії: Амстердам... Гавана... Луанда... Генуя... Он вона, розсипала вздовж узбережжя висотні й приземкуваті будівлі. До міста - ногою ступити, тільки ж не по воді...
- Кисіль, а ви чому тут? - здивований голос за спиною.
- Спізнився, товаришу капітане, - знічено одказав Павло. - Надбудову дофарбовував.
- Бачив, бачив, нічогенько вийшло, - похвалив капітан. - Та ти не вішай носа, Павле. Скоро підскочить катерок по мене, то підемо на берег разом.
- Спасибі, товаришу капітане! - ожив Кисіль.
Павло дістався берега через сорок хвилин після того, як на нього зійшли матроси з їхнього танкера. Ще на судні чув: хлопці домовлялися оглянути місто, а потім гуртом майнути на пляж. Це аніскільки не здивувало Киселя: адже в моряків - як у тій приказці про шевця, що лишився без чобіт. Щодня бачать довкруж тільки море й море, а тим часом рідко випадає поніжитися у його зеленаво-прозорих хвилях.
Де той пляж - Павло, звісно, й не знав. А якби й знав, все одно їхати туди - марна справа. Розшукати своїх товаришів серед виру людських тіл - усе одно, що віднайти голку в копиці сіна, - лише час згаєш. Тому прямо з порту подався до міста.
Вулиці Генуї були вщерть виповнені людьми й машинами. Павло мимоволі пірнув у той живий потік - і понесло його, і понесло... Любив у незнайомому місті ходити отак, без будь-якого плану чи визначених маршрутів. У людському натовпі краще можна відчути характер міста, його звички й примхи. Що заблукає, Кисіль не боявся. У портовому місті, хоч яке б велике воно було, усі дороги виходять до порту. Отож Павло неквапом ходив вулицями Генуї, зрідка глипаючи на годинник: скільки там у нього лишилося часу, не запізнитися б на танкер...
У якійсь невеличкій крамниці Павло купив матері квітчасту хустку, а молодшій сестрі - тонкі панчохи (сестра давно просила, аби він привіз їй італійські панчохи з візерунками). Уздрівши винесені прямо на тротуар, під смугасті тенти, легкі столики, за якими їли люди, вирішив і собі пообідати. Замовив юшку, м’ясо зі смаженою картоплею, пляшку тонізуючого напою. Поки офіціант із завченою посмішкою усе це виставляв на стіл, Павло роззирався навкруги. Через площу навпроти кафе, побачив довгу будівлю залізничного вокзалу, людей із валізами й теками в руках. Подумав: «Пасажири скрізь однакові. Поспішають, як і наші... Пообідаю, загляну, який тут у них вокзал».
...Перон зустрів Киселя гамором: мабуть, ось-ось мав надійти поїзд, і пасажири переносили свої речі ближче до колії. А ось і він, вигулькнув з-під світлофора. Локомотив басовито загудів раз, ще раз, коли вже вийшов на пряму колію, наближаючись до пасажирської платформи. І тут раптом злетів над гамором і розірвав повітря відчайдушний, розпачливий жіночий крик: а-а-а! Той крик чи зойк різонув Киселя, і він, не тямлячись, побіг, розштовхуючи людей, перескакуючи через валізи...
На колії, по якій налітав на платформу тисячотонний поїзд, дибала дівчинка років трьох-чотирьох, у коротенькому блакитному платтячку. Як вона туди втрапила - ніхто не завважив. А кричала мати - протяжно й страшно: а-а-а! Щось гукали дівчинці люди, і від того дитина розгубилася й зовсім зупинилася посеред колії...
Павло побачив перед собою якогось огрядного чолов’ягу, що прицілився кінокамерою на дівчинку й поїзд.
- Що тут тобі - цирк?! - крикнув Павло товстунові й плигнув на колію.
Скільки метрів лишалося до локомотива - Кисіль не знав. Але інтуїтивно відчув: висадити дівчинку на платформу не встигне. Щосили жбурнув тільце кудись убік, сам блискавично метнувся за нею, прикрив дитину собою. Тієї ж миті могутнім повітряним потоком з Павлової голови зірвало моряцький кашкет, а він інстинктивно ще дужче втиснувся тілом у чорну смердючу стінку платформи. Зовсім поруч прогриміли важкі колеса...
Коли поїзд нарешті стишив біг, пронизливо заверещавши гальмами, той звук здався Павлові найпрекраснішою музикою, яку йому будь-коли доводилося чути в своєму житті. Він ще кілька секунд лежав, прикриваючи дівчинку, потім спроквола підвів голову.
Над ним уже вирував натовп, чоловіки й жінки простягали руки. Павло насилу підвівся, спочатку подав нагору дитину, а потім і сам вибрався на платформу, оминаючи простягнуті руки.
Дівчинка плакала, показувала пальчиком на обдерті коліна. Мати обіруч притисла її до грудей, а сама заглядала знизу в Павлове обличчя і щось говорила, говорила, захлинаючись незрозумілими словами. Кисіль тільки ніяково усміхався й кивав головою, потираючи розбитий лікоть. Хтось із пасажирів подав бинт. Павло машинально взяв його, покрутив у руці, ніби стараючись збагнути, що це й навіщо. А мати врятованої дівчинки зрозуміла це по-своєму: опустила дитину на перон, обхопивши її коліньми, й нервово занишпорила по своїй сумочці. Нарешті впоралася із замком, витягла звідти гроші й простягнула рятівникові.
- Та ви що?! - розгубився Павло й розсердився, навіть забув, що слів його ніхто не розуміє. - Ви що оце надумали? Хіба я за гроші?.. Сховайте їх!
Молода італійка, певне, здогадалася, що цей дивний хлопець протестує, опустила руку з грішми і стояла в нерішучості.
- Пан полєк? - почулося збоку польською мовою.
І Павло обернувся, побачив того, огрядного чоловіка з кінокамерою.
- Ні, я з Феодосії, - похитав головою. - З України.
- О, Юкрейн! - безцеремонно протиснувся наперед огрядний і похвалився: - А я італійський тележурналіст. Я усе встиг зняти на плівку!
«Гад ти, а не журналіст! - чомусь зі злістю подумав Павло. - Знайшов, коли знімати... А стояв же найближче до дитини...».
- Щойно ви зробили мені ім’я, - радісно продовжував товстун. - Я саме їду до Рима. Завтра вся Італія побачить на телеекранах ваш героїчний вчинок! Назвіть, сеньйоре, свою адресу - частину гонорару я перекажу вам. Ви на нього маєте повне право.
- Та чи ви подуріли тут усі? - обурився Кисіль. - Я ж... хіба я... за гроші? Хіба не ясно?
- Гаразд, гаразд, - закивав товстун. - Як вас хоч звати, сеньйоре?
- Павло. Павло Кисіль. Матрос палубної команди з танкера «Житомир»... Перепрошую, але мені час повертатися на судно...
Павло підійшов до врятованої дівчинки, погладив її по голівці й, не оглядаючись, подався в порт...
Наступного дня перед виходом з Генуї по судновій трансляції пролунало звичне:
- Всій команді - збір у кубрику!
Коли всі зібралися, капітан узяв зі столу газету, підніс її над головою:
- Друзі, у сьогоднішньому номері місцевої газети надруковано статтю під заголовком «Сеньйор Кисіль із палубної команди»... Що це ви взялися муляти поглядами нашого Павла? - засміявся капітан. - Краще послухайте, про що йдеться в статті...
Коли матроси розійшлися з кубрика, Киселя наздогнав на палубі Ігор Соколюк:
- Ти от що, Павле... Ти той... Прийди на мої бої. Я для тебе у першому ряду місце гарантую...

м. Феодосія.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2008 > Тема "Душі криниця"