"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема "Душі криниця"
#39 за 26.09.2008
ЗМ╤СТИТИ ЧАС ╤ ПРОСТ╤Р
Тамара КОСТЕЦЬКА
Л╕тература
НОВЕЛА На той час я вже знала, що головне у наш╕й справ╕ - спробувати зм╕стити час ╕ прост╕р. Цьому нелегко навчитися, якщо цьому взагал╕ можна навчитися. Л╕д╕я Микола╖вна, моя наставниця з народно╖ медицини, якось сказала, що якби ми вс╕ не були так╕ «засекречен╕», а спок╕йн╕ше «розкривалися» перед наукою, то давно все вималювалося б у струнку наукову систему, н╕хто н╕кого не звинувачував би у шахрайств╕, а люди спок╕йно оздоровлювалися б, зовс╕м не протиставляючи нас ортодоксальн╕й медицин╕, а навпаки... Якби ми були в╕дкрит╕ш╕!.. Якби хтось на це зважав!.. Та якби населення було п╕дготовлене... Та якби людина зрозум╕ла, що на не╖ можна поглянути зовс╕м з ╕ншого боку. Дуже вже багато цих «якби»... - Бачу, ви теж прийшли до Кошмака по здоров’я? - я усм╕хаюся до симпатично╖ чорняво╖ молодиц╕. - Атож. Щось в╕н затриму╓ться, а казали, що обов’язково буде... - вона нервово б╕га╓ очима по скляних дверях Будинку культури ╕, не знайшовши на них в╕дпов╕дно╖ об’яви, п╕дходить ближче. - Та сьогодн╕ ще можна почекати! Погода яка! - резюмую я. Тод╕ вона з над╕╓ю п╕дступа╓ до мене: - А ви вже тут були? Ну ╕ як результат? - Слава Богу, я в норм╕, вчуся тут. - Вчитеся? - зведено вгору «чорн╕╖ брови, кар╕╖ оч╕». ╤ тут я пом╕чаю ╖╖ проблему: як це там кажуть медичн╕ ортодокси? - невроз, нервовий т╕к, одним словом, невролог╕я... «Ясно, голубонько», - думаю соб╕, - замордувало тебе життя, замордувало... Нам вс╕м тепер тяжко, але не можна аж так розкисати перед нахабною пикою життя... Бо воно ще не так╕ рахунки пред’явить... Лице ╖╖ раз по раз нервово с╕па╓ться, наче проб╕га╓ по ньому струм чи лиха година. - А ви як дума╓те, допоможе мен╕ Микола Григорович? - А що з вами? - питаю, наче не бачу сама. - Та ... якось, - вона зам’ялася, - усе болить. - А десь л╕кувалися? - Ой, л╕кувалася... Вже так набридла л╕карям, що вони мовчать ╕ чомусь не в╕дпов╕дають на мо╖ питання. - Як це не в╕дпов╕дають?! А л╕карська етика? - Отак... мовчать ╕ все... Не хочуть мене вже бачити, тож ╕ мовчать. - А найголовн╕ше щось можете вид╕лити з╕ сво╖х болячок? - Душа болить. Розум╕╓те, коли болить душа, то вже зда╓ться, що болить все, ╕ н╕чого не хочеться... - Он воно що! ╤ давно вона у вас так болить, душа ваша? - Давно, рок╕в з п’ять... - Ви дуже правильно зробили, що прийшли до Миколи Григоровича. Кошмак - це сила. В╕н зробить ╕з вас людину. Нормальну, здорову людину. Я нав╕ть в╕рша придумала: Як можна нам хвор╕ти, як, коли ╓ в Ки╓в╕ Кошмак?! - Зна╓те, я не сумн╕ваюся в тому, що в╕н сильн╕ший в╕д самого Норбекова! - Щось чула кра╓м вуха про такого... Я говорю з нею дуже серйозно, а в душ╕ рад╕сно см╕юся, бо зненацька побачила внутр╕шн╕м зором, яка вона буде невдовз╕, ця ж╕нка: весела, самовпевнена, щаслива, як см╕ятиметься над сво╓ю безпросв╕тною осточорт╕лою хандрою... Як личитиме ╖й незвичайна висока зач╕ска. Бл╕да, хвороблива, н╕яка усм╕шка ледь торкнулася ╖╖ губ: - Ой, я вже н╕ в що не в╕рю. Це в нас на завод╕ д╕вчата кажуть: по╖дь ще, Марино, до Кошмака. Ото ж я й надумалась. ╤ чого ж ви тут навчилися? - зверта╓ться до мене. - Так ви - Марина - от ми й познайомилися (я називаю сво╓ нове знахарське ╕м’я - Василина, до якого вже майже звикла), - а навчилася я тут багато чого. Ось хочете, зараз продемонструю? ...Щось, певне, було в мо╓му голос╕, в словах - см╕ливе - до нахабства, зухвале ╕ веселе - до неможливост╕, таке, що змусило ╖╖ прислухатися до мого розпатякування. А як же було мен╕ не веселитися, коли сонця довк╕л - хоч залийся, бетонна галявина, на як╕й ми стояли, оторочена деревами, будинками, сонячними дорогами, пружинила п╕д ногами, а головне - це був м╕й день, коли життя балу╓. ╥х у мене в роц╕, дякувати Богу, бува╓ достатньо... Я любила це м╕сто, цей Ки╖в, весь красивий св╕т, людей у ньому, всю цив╕л╕зац╕ю, яка навчила мене см╕ятися, Господа, який все це мен╕ дарував у сво╖х щедротах, кожну розбухлу бруньку на п╕зньоберезневих теплих деревах. Я обожнювала цей ажурний та мереживний св╕т ╕ людей у ньому, то чому ж не под╕литися тим, що маю, з ц╕╓ю нещасною? Не треба бути провидицею, щоб збагнути, що Марина н╕чого цього довк╕л не бачила, якась нап╕впрострац╕я. Нервов╕ нап╕вавтоматичн╕ рухи... - А в╕дк╕ля ж ви прибули сюди? - З Осокорк╕в. Господи, подумалося мен╕, з тако╖ райсько╖ м╕сцини п╕д Ки╓вом, ╕ такий контраст з╕ здоров’ям. Золот╕ бруньки сонця на березневих верболозах... Подих сум’яття ╕ оновлення в╕д далеких заплав, терпкост╕ ╕ натхнення в╕д Дн╕прово╖ осмути... Мен╕ стало жаль ╖╖... А пожал╕вши, я (заб╕гаючи наперед), скажу, що витратила на не╖ п╕втори години, тобто дев’яносто сонячних березневих хвилин, проте п╕шла вона в╕д мене без отого пос╕пування на обличч╕, - то якщо брати зовн╕шньо, - а якщо внутр╕шньо - ╕ншою людиною п╕шла. ╤ я цим страшенно запишалася. Вона см╕ялася до мене, йдучи геть, ╕ вже не чула, як я просила-наказувала привести ╖╖ молодшенького сина. Уже через не╖ побачила я його проблему... ╤ ще побачила, що небагато знайдеться охочих ╕ спроможних йому допомогти. Я ж навпаки - рушила в╕д не╖, злегка похитуючись в╕д втоми. Добре, що Кошмак того дня так ╕ не з’явився, десь був у в╕д’╖зд╕, бо м╕й «вуличний сеанс» зц╕лення був би перерваний, збитий з ритму, ╕, швидше всього, не вдався б. Довго-довго чимчикую вулицями ╕ завважую якийсь слизький, непевний, в╕бруючий стан... Нехай. Я вже знала, що це скоро минеться. Зате результат який! Для мене само╖ це все ще залишалося дивом. Адже я до не╖ майже не торкалася. Правда, взяла лише раз за руку, коли вона була п╕дготовлена до сприйняття. Ну й важка пац╕╓нточка трапилася! Але ж я себе вкотре перев╕рила! А тепер мен╕ чомусь тяжко... Переключити себе взагал╕ нескладно, от ╕ цього разу я подумки натисла невидимий важ╕ль. ...Море, Алушта, Професорський куточок, гора Кастель з м’якими курортними обрисами. Я сиджу в мор╕ ╕ н╕як не хочу виповзати на берег. Саме виповзати, бо плаваю я погано. На жаль. А коли ми прошкуватимемо з пляжу, вишуканий б╕лосн╕жний оркестр на набережн╕й гратиме стомленому сонцем довкружжю знаменитий вальс Еуджена Доги... Зараз т╕льки Алушта, море... рибальський сейнер прив╕з сардинку, ╕ треба б╕гти, щоб стати за нею в чергу. Хвилювання нароста╓, слизький трап розхиту╓ться п╕д ногами, черга, зда╓ться, дв╕ст╕ душ, так, чого доброго, мен╕ не вистачить. Або гепнуся у воду. Ото буде см╕ху ╕ страху! Н╕чого, я не дам себе перехитрити, бо мо╖й с╕м’╖ треба ж тут щось ╖сти. А завтра вранц╕ ми з малим сином в╕дберемо-випросимо у хлопчак╕в з нашого двора малюс╕ньких крабенят ╕ помчимо з ними до моря, щоб ╖х врятувати. ╤ вони будуть с╕ро-синього кольору, як кам╕нц╕ на морському дн╕... Ось вони шмигонули з банки до води, ╕ ╖х накрило хвилею... А чого це у вас в Алушт╕ - море кот╕в? Що, священна тварина? А... сейсм╕чно-чутлива... Я знала, що ще десятки раз╕в переберу в пам’ят╕ ту бес╕ду з Мариною. Бо то для мене - ц╕ла наука б╕оенергетики та психоанал╕зу. Але не зараз, бо поки що мен╕ важко! Не допомагають нав╕ть алуштинськ╕ коти. Ще тр╕шки ╕, звичайно, дам соб╕ раду, але знову повертаюся в ту розмову б╕ля Будинку культури. Тихенько та обережненько запитую: - Марино, а що ж трапилося п’ять рок╕в тому, щось було поштовхом до такого стану? - Аякже, причину я добре знаю! У нас на Осокорках приватний сектор, св╕й будинок, сад. ╤, уяв╕ть соб╕: л╕то, я готую ягоди для варення, йду в сарай, щоб взяти тазик. А чолов╕к м╕й в т╕ роки пив страшенно, по-чорному, ╕ все об╕цяв щось запод╕яти соб╕... ╤ ось в╕дчиняю двер╕ сарайчика, а в╕н висить на шворц╕... ...Я ще раз ╕ ще раз перем╕рюю затишн╕ вулички ╕ провулки, м╕ркуючи про те, що тут треба запитувати: а чому це у вас в Алушт╕ море п’яниць? Невже не можна прожити цей в╕др╕зочок життя, подарований Богом, людиною? Мабуть, алкаш╕ теж сейсм╕чно-корисн╕? - Марудяться, тусуються, вештаються кругом, нав╕ть п╕д ногами валяються, як передструсове попередження людству... Ось ця гора просто╖ть тут ще тисяч╕ рок╕в, а оце море шум╕тиме, шип╕тиме, бурхатиме тут довго-довго. ╤ т╕льки людина, набравшися, як жаба мулу, цив╕л╕зац╕╖, мислитиме себе царем природи... ...Це я знову переключаюсь. Н╕, я в╕дключаюсь. В╕д ваших проблем, тем, болячок, в╕д ваших ╕люз╕й. Я знаю одне: так надал╕ маятися не можна. П╕д таким хм╕льним градусом. Звичайно, я вм╕ю трохи зм╕стити час ╕ прост╕р, прост╕р ╕ час, я вм╕ю вам допомогти, але я добре пам’ятаю також слова мо╓╖ дорого╖ наставниц╕ з╕ знахарства Л╕д╕╖ Микола╖вни: «Не набивайся н╕кому, ради Бога, з╕ сво╓ю допомогою, люди здеб╕льшого не готов╕ до цього, отже, страждатимеш... Нехай сам╕ попросять...». А чому мен╕, пита╓ться, страждати, якщо тепер я знову розм╕рковую про алуштинських кот╕в? ╤ взагал╕ про роль тварин у нашому житт╕. Мабуть, воно неспроста кимось так задумано. Коли згаду╓ш про тварин, про ╖хн╕ звички, вроду, доброту, невибаглив╕сть, на душ╕ ста╓ весело ╕ легко. ...П╕сля першо╖ нашо╖ зустр╕ч╕ я бачила Марину ще к╕лька раз╕в ╕ дуже здивувалася, що в╕д колишньо╖ «загнано╖ конячки» не лишилося й сл╕ду. Я зрозум╕ла, що ж╕нка почала серйозно працювати над собою. Господи, - не в╕рила я власним очам, - невже лише одного поштовху достатньо було ц╕й людин╕, щоб розпочати усе спочатку?.. Ще досить молода, весела, кароока красуня якось аж повищала зростом, розпрямилася.
Р. S. Марино! Вам принесе цю мою новелу, надруковану в прес╕, сус╕дка. Не лякайтеся. Я сама багато чого не можу пояснити. Дайте прочитати це все молодшому синов╕, на жаль, я не спитала його ╕мен╕, а то спробувала б допомогти йому на в╕дстан╕. Нехай в╕н розшука╓ мене через редакц╕ю... м. Ки╖в.
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6363
|