Версiя для друку Обговорити в форумi

* * *
Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.

Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима..
* * *
Зблідло осіннє золото,
Крила складає блакить.
Навіть опудалу холодно.
Он як тремтить.
Вмерли сумні блавати,
Чахне і плаче трава,
А що вже про тебе казати,
Мишко моя польова?
Зимно тобі і страшно
Серед порожніх нив.
Так би тебе, горопашну,
Ніжно до серця й тулив.
Слізьми скропив золотими,
Випив усі жалі.
Ти, як і я, як і всі ми,
Бідна на цій землі.
* * *
Бог зими вправляється в живописі -
Сизий ліс у білому вогні.
Для людей призвиклих це лиш опуси,
А насправді твори надземні.
Ах, як жаль: ніхто за них не дякує.
І тому, закутавшись плащем,
Бог щоразу свій шедевр заляпує
Чорним і безжалісним квачем.
А вночі карається і мучиться,
Думає, зітхає і не спить.
Уявляє дерево над кручею
І на кронах підняту блакить.
Щоб над ранок, вийшовши з обителі,
Знов в цинобру пензель умокнуть
У надії, що прийдуть цінителі
І за диво душу віддадуть.
* * *
Дими зими - це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.
Вони усе - ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.
Вони - як душі і вони - як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.
Це вільний дух, що вирвався
з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.
* * *
Літа ніби й не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло - і упало
Синім громом за село.
А так щедро обіцяло
Щось високе і тривке,
Та лиш золотом обдало
І за обрієм пропало.
Що ж це, Господи, таке?!
Що ж це, Боже мій, за світ,
Де не можна зупинити
Найвабливішої миті,
Не кажу вже, кращих літ?!
Відмовляюсь розуміти
Ці життя шалені ритми
І приймати.
Боже мій!
Я лишень збирався жити
А вже старість біля вій.
І життя як не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло - і упало
Тінню зморшок на чоло.
* * *
І
Ліс горить край нашої оселі,
Розливає сяйво золоте.
Скоро Бог осінні акварелі
Домалює - й снігом замете.
Скоро... але хочеться
якмога
Задержати часу сивий біг,
Доки сонце -
тепле серце Бога –
Ще цілує і жаліє всіх.
II
Дні стоять засніжені й свірчисті,
Вітер сам себе наздоганя,
Білий місяць по маленькій крихті
Тихо хтось надламує щодня.
Скоро-скоро гостроокий серпик
Рік старий безжалісно зітне,
А в мені все щулиться і терпне,
Ніби хтось надламує й мене.
* * *
Як Петро по воді пішов,
Розійшовся у пеклі шов,
І в розколину ту, в той крик
Вперше сонячний спис проник.
Як Петро на воді стояв,
Відбувалось багато з’яв.
Прозрівали сліпі й скупі,
Лицеміри й кати тупі.
І неначе на Божім суді
Прояснилося все тоді.
Чую голос пита: а ти
Не боїшся водою йти?
Не лякайся! Ставай і йди,
Там лишились його сліди.
Віра воду оберне в твердь
І в життя перетворить смерть.
Хто покине неправду, як лодь,
Тому руку подасть Господь.
* * *
Кинуть грудку глеєву на груди
Й тлінне тіло перейде у глей.
Бог мене, напевно, не осудить,
Бог мене притулить до грудей.
Стисне жаль за скоєні
провини,
Як усе пізнаю до кінця,
Може, був я
не найкращим сином
У свого Небесного Отця.
Але був не пасинком,
а сином,
Не втрачав духовного
зв’язку
І ні разу
світ для мене клином
Не зійшовся на моїм віку –
На кар’єрі, славі чи достатку,
Не для них я мучився і жив,
Працював я для одного спадку
І одним на світі дорожив –
Рідним словом. О моя тривого!
Все тобі віддав я без жалю,
Ти одне було для мене Богом,
Тож у тебе душу переллю!

ДИПТИХ ДЛЯ ВІКТОРА МАКСИМЧУКА
1
Стікають дощинки по темному склі
Ось так і життя минає.
Тримає людину Господь на землі,
Допоки вона страждає.
2
Пізня любов не шукає утіх,
Пізня любов зціляє.
Це як до рани прикладений сніг.
Хто прикладав, той знає.

м. Тернопіль.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2008 > Тема "Душі криниця"