Версiя для друку Обговорити в форумi

Нині в Криму проживає чимало кримських татар, з якими ми познайомились ще на київських та сімферопольських мітингах. У 1989 році Рух уже входив у силу, і хлопці з ОКНР (Організації кримськотатарського національного руху) їхали до столиці, аби засвідчити свою солідарність.
Зараз ці хлопці живуть у Сімферополі, Зуї, Білогірську, Бахчисараї… Через них я колись вийшов на Абдулу Асанова – освічену людину, педагога, безмежно закоханого у свій Крим. Нині він учителює в Кольчугиному, там же, в школі, працює і його дружина. Школа рідна, кримськотатарська, а отже це острівець східної культури, до якої і я небайдужий. Тому, коли запрошують приїхати – не відмовляюся.
До речі, кольчугинці пишуть і до «Кримської світлиці» - у 2002 році була надрукована стаття Катерини Войт «Частинка моєї душі…», а у 2007 році з’явилися дві публікації Ельвіри Салієвої: «Село моє для мене найрідніше» і «Слово про справжню людину». Не претендую на вичерпність, може, й інші статті були, але я звернув увагу саме на ці три.

«СЕЛЯМ АЛЕЙКУМ!» - ВІТАЮТЬСЯ УКРАЇНЦІ
Давно вже мріяв познайомитись із Катериною Войт, а особливо з її двома доньками. Цікаво було дізнатися – як же вони, українки, адаптувалися, навчаючись у кримськотатарській школі?
З меншою, Богданкою, таки познайомився. Дитина справила дуже хороше враження. Із задоволенням записав на диктофон кримськотатарські вірші у її виконанні. Пізніше показував фахівцям, кажуть, що вимова ідеальна! Отже, можуть українці засвоювати мову корінного народу, принаймні, якщо починають вчити її з раннього віку.
Проте, в Кольчугиному був привід задуматися і над іншим. Якось, йдучи до магазину, я зустрів немолоду жінку, яка привіталася зі мною кримськотатарською: «Селям алейкум!». Нічого дивного у цьому привітанні не було б (у Кольчугиному майже 30% населення – кримські татари), але далі жінка заговорила зі мною… українською. Зраділа, коли тією ж мовою почула відповідь! Виявилося, що родом вона із Житомирської області, тут живе понад 30 років. Спілкується українською майже завжди, хоча цю мову правильніше було б назвати «суржиком». Скаржилася, що перекладаючи для онука текст з російської на українську, «отримала» за переклад… двійку. Отже, мова забувається, попри все, що полісянка прагне нею спілкуватися з усіма, хто не заперечує.
Чому привіталася зі мною кримськотатарською? Очевидно, тому, що бачила поруч із Катериною Войт. А Катерина Валеріївна викладає українську в кримськотатарській школі. Тож вирішила, що і я кримський татарин. Думка про те, що український філолог може спілкуватися з «родаком», навіть не виникала… І ця помилка, або, точніше, мовна установка є типовою. У Криму просто відсутні українські структури в «глибинці». Їх немає навіть у трьох північних районах АРК, де українці переважають! Це сумні реалії нашого часу, про які треба знати.
У кримських татар ці структури можуть бути і неформальними, але вони, тим не менше, існують і непогано цементують народ. А українці залишаються розпорошеними, навіть якщо і прагнуть спілкуватися рідною мовою.
Незважаючи на завидну згуртованість, кримські татари, тим не менше, багато пишуть про загрозу асиміляції. Українці ж, будучи найбільш податливими до асиміляційних процесів, чомусь залишаються спокійними. Може, сподіваються, що все «владнає» державний статус української? Наївно. Бо «не статусом єдиним» живе нація… Ніякі чиновницькі штучки не порятують, якщо немає внутрішньої згуртованості. Де українські меджліси? Де стратегія виживання в умовах Криму? Тут є над чим поміркувати.
Корисним було і спілкування з Катериною Валеріївною. Адже вона - корінна тавричанка, а тому дивиться на речі іншими, ніж я, галичанин, очима:
- Народилася я в Мелітополі, а потім ми жили в Красноперекопському районі. У Кольчугиному – з 1979 року. Закінчила російську школу, тому коли вступила до Бериславського педучилища (Херсонська область), то відчувала певні проблеми. Мама у мене - український філолог, тому листи писала українською, навчання велося також державною мовою. Мовний зв’язок із Кримом порушувався, і це було важко… Попри мовні симпатії батьків (тато також український філолог) основною мовою для нас була російська.
А тепер російську в школі скорочують, для Криму - це катастрофа! Адже, навіть для кримських татар - це основна мова спілкування. Рідною спілкуються лише в деяких родинах та ще в школі. Про українців я навіть не кажу; батьки рідко проявляють наполегливість, передаючи дітям мову дідів-прадідів. У Криму якось усі легко переходять на російську… А тепер виходить так, що російську знатимуть гірше, а українську і кримськотатарську… теж поверхово. Буде така собі напівмовність, напівграмотність.
*     *     *
Отже, в Кольчугиному мовна проблема виглядає дещо інакше, не так, як у Львові чи у Севастополі... Всі розуміють, що житиме й розвиватиметься кримськотатарська, ніхто тут не збирає мітингів проти української, але й російська всім потрібна як повітря. До неї ж звикли, нею спілкуються! Зрозуміло, що тут будь-який тиск неприпустимий.
Але життя є життя, сюди, в Кольчугине, доходять імпульси і з Москви, і з Києва.

ІНІЦІАТИВИ ОЛЕСЯ ДОНІЯ
Незадовго перед поїздкою до Криму я встиг ознайомитись із статтею київського журналіста Османа Пашаєва «Олесь Доній і топоніміка Криму в режимі оn-line» та деякими іншими публікаціями, в яких йшлося про ініціативу нардепа стосовно повернення довоєнних назв 750 населеним пунктам автономії.
Переконався, що в Кольчугиному цю тему жваво обговорюють. Принаймні, кримські татари. Дехто збирає вирізки з газет, «моніторить» ситуацію. Але не всі раді ініціативі Олеся Донія. У «Крымской правде» з’явилася стаття «Топографический кретинизм», назва якої говорить сама за себе. Авторці не подобається, що Білогірськ можуть перейменувати в Карасубазар, а Леніне - в Сім Колодязів. Бісить її і те, що Акимовка може стати Якимівкою, а Жемчужина Крыма – Перлиною Криму.
Сам же автор зареєстрованого законопроекту пояснив свою точку зору так: «Якщо ми не навчимося поважати культуру інших, то не навчимося поважати і свою культуру (…). Зміна топоніміки – питання не лише політичне, але й фінансове. І лобіювати його складно. Але культура дорожча, ніж будь-які гроші. (…) Очевидно, деякі реваншистські кола в Росії ще марять про повернення в російське лоно деяких частин колишньої імперії і, зокрема, Криму. Тому вони і не зацікавлені у надмірному, на їхню думку, розвитку культури інших народів…».
Прагнув дослідити ситуацію і зрозумів, що консенсусу досягти буде важко. За логікою речей, Кольчугине слід буде перейменувати в Кроненталь – так німецькою воно називалося до війни. Наскільки мені відомо, кримські татари завжди наполягали на поверненні довоєнних назв, а не суто тюркських. Якщо була грецька, німецька чи слов’янська, то хай вона і залишається. Але мій добрий старий знайомий Ділявер Балджі однозначно висловився за повернення саме кримськотатарської назви – Булганак.
«Росіяни прийшли сюди як окупанти, а німці були колоністами, - каже він, - тому закономірно було б залишити назву, яку дав корінний народ Криму…».
Аналізуючи пресу і розмовляючи з людьми, я зрозумів, що існує три точки зору: імперська (нічого не змінювати!), кримськотатарська (повернути якщо не суто тюркські, то хоча б довоєнні топоніми) і компромісна – умовно її ще можна назвати «українською». Суть останньої в тому, щоб, вносячи певні зміни, не пересварити народ. Тобто змінювати треба лише частину назв, не всі. Адже в іншому випадку усі нетатари раптом, в один день, відчують себе гостями на цій землі. А звикли вже, що - господарі… Ображеними будуть не лише шовіністи, які не хочуть бачити кримських татар своїми сусідами, але й толерантні люди, які вірять у мирне співжиття, проте не ціною власного приниження чи якогось внутрішнього дискомфорту. Такої точки зору дотримується чимало материкових українців. Але мені цікавіше було б знати, що думають українці Криму. Не знаю, наскільки типовою є точка зору Катерини Войт, але я її хочу навести:
- Стосовно назв, то треба, щоб люди самі вирішували. Треба якийсь референдум провести, щоб знати точку зору більшості… Наприкінці 80-х, коли масово почали повертатися кримські татари, то пропозицію Олеся Донія відкинули б однозначно! Тепер же люди зрозуміли, що кримські татари – народ спокійний, і Крим є їхньою Батьківщиною. Ставлення до них змінилося на більш толерантне, думаю, запеклого опору перейменуванню не повинно бути… Якщо села колись перейменовували з кримськотатарської на російську, то чому тепер не можна повернути старі назви?
І все ж, дуже важливо, щоб люди це вирішили самі, щоб не було внесено розколу в суспільство… Якщо перейменування - річ справедлива, то нехай люди в це повірять! Думаю, непоганим варіантом було б поєднання трьох назв: української, російської – саме так і є на автодорожніх покажчиках у даний момент, а внизу можна ще додати історичну, кримськотатарську назву. Люди поступово звикли б…

ВИВЧАТИ ДОСВІД ЗАКАРПАТТЯ?
Отже, тримовність? Ми ще, здається, не звиклися із думкою про двомовність, а тут на порядку денному тримовність вимальовується? Чи не зарано?
Коли так багато запитань, то треба шукати людей, які могли б дати відповідь на них. А суспільство нехай обговорює і робить висновки… Знову надам слово Діляверу Балджі, великому патріотові Криму та й Західної України також (у 1990 році саме він вивішував синьо-жовтий прапор у Стрию):
- Ще за радянських часів я побував на Закарпатті, зокрема в угорськомовному місті Берегові. Звернув увагу на те, що там вивіски трьома мовами: українською, російською та угорською. Таке поєднання було практичним та й візуально усе гарно виглядало: нам, «совкам», приємно було бачити написи латинкою, складалося враження, що потрапив за кордон…
Вважаю, що Україна мала б вивчити досвід Закарпаття і все позитивне запропонувати для кримської автономії.
*    *    *
…Пригадав і я своє враження від цього міста та й від регіону в цілому. Одного разу був свідком цікавого мовного явища: група хлопців, їдучи в автобусі, жваво про щось розмовляла угорською мовою. На зупинці хтось із них вийшов, а двоє інших юнаків зайшли і привіталися українською, приєднавшись до гурту ровесників. Всі невимушено перейшли на українську і говорили нею доти, доки хтось у наступному селі не підсів і не заговорив угорською. Всі відразу перейшли на угорську, ніби скучили за нею…
Так я й до цих пір не знаю, чи це були угорці, які добре володіють українською, чи українці, які вивчили угорську? Але це був повчальний момент; якби можна було зняти все прихованою камерою і транслювати на кримському телебаченні, то користь від такого відеоролика була б величезною!
Крим поки що боїться мовної проблеми. Бояться росіяни, очікуючи звуження звичного, рідного мовного поля. Страхи є перебільшеними, звичайно, бо, навіть, якби Крим опинився у складі Туреччини, то російська вижила б. Нею й так на курортах Анталії половина турків розмовляє…
Одним словом, загрози нема, а страх є, бо таки існує певний дискомфорт. Незвично, що крім російської є й інші мови в Криму, які, схоже, доведеться вчити.
Стривожені і кримські татари. Народ ніби монолітний, дружний, але за роки депортації мову майже забули. Чи великі у неї перспективи, якщо вона залишається мовою для хатнього вжитку?
У Криму так багато говорять про українізацію, що, здавалося б, національно стурбовані українці можуть жити спокійно, накопичуючи оптимізм. Але жоден з опитаних мною кримських українців не сказав, що вірить в українізацію Криму. Уявляєте – жоден!
«Крим може бути толерантним, а ось переважно україномовним – навряд… Адже не хочуть тотально українізуватися ні Київ, ні навіть «свідомий» Львів… То чого ви хочете від кримчан?» - приблизно такою була відповідь найщиріших патріотів.
«Українська може бути мовою науки (частково), діловодства (частково), мовою кіно і телебачення (найімовірніше, частково) та ще мовою домашнього спілкування для 1/4 частини кримчан. Це максимум, на що можна розраховувати…» - це найоптимістичніша відповідь, яку довелося почути.
Але якщо так вважають найзапекліші «українізатори», то, може, слід змінити платівку? Може, варто розпочати діалог з кримчанами? Принаймні, з тими, хто прагне до цього діалогу? У нас не повинно бути страху ні перед імперією, ні перед доморощеними радикалами. Там, де є діалог, радикалам нічого робити.

«ХОЧУ БАЧИТИ МОРЕ З ВІКНА СВОГО ДОМУ…»
Бачимо інколи добре впорядковані обійстя кримських татар і забуваємо, що не звідси їх забирали у сорок четвертому, і не тут вони хотіли б жити…
Найпоказовішим є приклад Ділявера Балджі. До депортації їхня родина мала великий будинок в Ялті. Тепер там проживають чотири російськомовні родини! Добре, що вдалося «вибити» у влади 0,04 га землі і розпочати будівництво нового дому. Це дозволяє Діляверу з певним оптимізмом дивитися в майбутнє. Як не для себе, то хоч для дітей, онуків…
Оскільки все своє свідоме життя Ділявер прожив далеко від омріяної Ялти, то стосовно російськомовного населення часом висловлюється категорично:
- В узбецьких містах Янґіюль і Чирчик ми, кримські татари, становили майже 90% населення. Але ніколи не вимагали там відкриття шкіл і університетів з рідною мовою викладання. Ми будували ці міста, але новозбудовані вулиці не називали іменами Аметхана Султана чи Гаспринського… Ми прикрашали ці міста, але не претендували на роль господарів! І тому мені дивно чути, що комусь може не подобатись повернення давніх, історичних назв. Адже ми не просимо повернути рідні домівки! Ми тільки хочемо повернути населеним пунктам ті назви, які їм дали наші предки.
Ще добре було б, якби у відібраних будинках нові господарі поводились належним чином… Якби цінували цю благодатну землю і працю попередніх поколінь. Частіше бачимо негативні приклади господарювання. Свого часу мій дід віддав людям частину власної землі, відрізав двометрову смужку від власного обійстя і зробив там чешме, підключив воду. Кожен подорожній міг напитися холодної води у спекотний день…
Але вже 30 років там все засмічено, забито побутовими відходами. І хоча там живуть інші родини, я хочу за власний кошт продовжити водопровід, хочу відтворити, відновити все задумане і реалізоване дідом. Поставлю лічильник і буду щомісяця платити за воду з нашого сімейного бюджету. Це мій обов’язок перед світлою пам’яттю діда…
І будинок ми збудуємо! Зараз ще тільки стіни зводимо, але я радий, що з третього поверху вже буде видно море… Спочатку я думав, що і двох поверхів буде достатньо, але там довкола все так забудовано, що моря не побачиш. А дід мій міг милуватися морем… От і я хочу довести, що нічого не змінилося, ми знову вдома після багатьох десятиліть поневірянь! І ми знову будемо прикрашати цю, подаровану нам Аллахом, землю.
*    *    *
Ось такий він - Ділявер Балджі - людина, яка в числі перших піднімала синьо-жовтий прапор у Стрию…

«УЧИТЕЛЬ! СКОЛЬКО СИЛ НАДО, ЧТОБЫ НАУЧИТЬ НАС…»

На якомусь етапі знайомства із Кольчугинською кримськотатарською школою мене раптом осяяла думка, що саме ця школа могла б бути базовою школою українсько-кримськотатарського діалогу, тобто своєрідною школою толерантності.
Певні підстави для цього є. Тут дуже сильний педколектив; скажімо, Абдула Асанов закінчив історико-філософський факультет, цікавиться життям мусульманського Сходу, таких людей у Криму небагато… Колись його доньку Вельміру показували на львівському телебаченні – вона вітала українською рухівців, які прибули у Сімферополь на І Конгрес українців Криму. Вищу освіту вона здобула у Варшаві, тому досконало володіє польською. Життя нашого західного сусіда знає краще, ніж пересічний галичанин. Прикро, що такі люди не затребувані належним чином.
Проте, там, де недопрацьовують чиновники, можуть сказати своє вагоме слово громадські організації. Головне - проявляти ініціативу, до справи підходити творчо, не пасувати перед неминучими труднощами.
А діти, школа неминуче заряджатимуть оптимізмом!
Щоб зробити «зажинок», вчителі організували мені зустріч із юними власкорами школи. Сподіваюся, що колись ці діти будуть цвітом кримськотатарської журналістики. А поки що ми говорили про такі поняття, як «рівень» і «якість». Я запитав учнів, чи усвідомлюють вони, що вирішення багатьох проблем кримськотатарського народу залежатиме від того, яким буде молоде покоління?
Через деякий час зрозумів: вони це усвідомлюють. Ось що сказала мені Ленара Ібрагімова:
- Ми пишаємося тим, що вчимося у кримськотатарській школі. Прагнемо довести, що у нас високий рівень знань і кращі спортивні досягнення. На всеукраїнському математичному конкурсі «Кенгуру» учениця нашої школи посіла 2-е місце! У нас практично немає двієчників, середній бал по школі доволі високий.
Думаю, це можна пояснити тим, що у нас сильні вчителі, у багатьох із них по дві вищі освіти. Дуже хороші вчителі української – Катерина Валеріївна Войт і Ліля Нуріївна Меметова.
Я закінчила початкову школу в Рівнопіллі і там мала деякі проблеми з українською. І лише тут, у нашій школі, я суттєво підтягнулася з цього предмету. Це завдяки Лілі Нуріївні!
Знають діти і про успіхи Богданки Войт з кримськотатарської мови. Ставляться до маленької українки із симпатією, але її успіх сприймають як належне – адже школа їхня - найкраща!
Порадувала мене добрими знаннями української і Марія Черемних, яка народилася в Росії:
- У мене немає проблем з українською. Дідусь і бабуся розмовляють нею вдома, вони родом із Сумщини. Тато у мене з Білгородської області, я їздила туди минулого року… Звичайно, тут мало хто розмовляє українською, залишається лише класне спілкування, а ще – телевізор. Дивлюся фільми, передачі українською мовою і, звичайно ж, усе розумію.
Проте найбільшим моїм успіхом було знайомство із Лілею Джеляловою. Адже, це саме вона посіла 1-е місце на Всекримському конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика! Багато чув про успіхи юних кримських татар на цьому щорічному конкурсі, але на власні очі переможців бачу тільки зараз… Ліля скромна, без «зоряної» хвороби, охоче ділиться секретами своїх мовних успіхів:
- Я читаю багато книжок, зокрема твори Івана Франка, Тараса Шевченка, Гулака-Артемовського, Котляревського… Нещодавно читала поему «Гамалія» Шевченка, це дуже цікавий програмний твір. Вдячна моїй вчительці Лілі Нуріївні, вона вміє захопити своїм предметом! Дуже мало часу залишається для читання позапрограмної літератури, але я намагаюся його знаходити і читаю українською…
А стосовно вашого запитання – що означає бути «кращим за всіх» - я скажу так: це значить бути культурнішим, розумнішим, поряднішим… Чим більше добрих справ ми зробимо, тим легше буде довести, що наш народ є сильним, вартим не лише співчуття, але й поваги.
*    *    *
Ось такі мудрі слова з вуст юної дівчини… Не бракує, як бачимо, кримськотатарського патріотизму, важко не помітити явні ознаки інтегрованості в українську політичну націю. Враження таке, що перенісся років на тридцять-сорок вперед. Кольчугинська школа
№ 2 вже суттєво відрізняється від пересічної кримської (звичайно ж, російськомовної!) школи кінця 80-х  років минулого століття.
Проте, коли я запитав, чи пишуть ці талановиті діти вірші, виявилося, що пишуть, але… російською. Отже, змінилося не так вже й багато.
Зате вселяють надію самі тексти. Процитую лише один вірш:

Учитель!
Сколько сил надо,
чтобы научить нас, -
Терпения, желания,
надежды, понимания…
Учитель наш - лучший!
Поможет в трудную минуту,
Пусть лишь улыбки и цветы
он видит на своем пути!
Вірш, може, й не досконалий з поетичної точки зору, але щирий. І не з’явився б він на світ, якби не любов учениці до свого вчителя. Мені не відомо, хто цей учитель, не записав я і прізвища юної поетеси. Зате певен, що у цій школі все в порядку з педагогікою. І моральний клімат тут непоганий – а чи багато таких шкіл в Україні?
*    *    *
Прощаючись із селом і кримськотатарською школою, я не міг не поставити прямого запитання єдиній українці, з якою вдалося щиро і відверто поговорити. Я запитав Катерину Войт, як дивляться слов’яни-кольчугинці на гіпотетично можливу кримськотатарську автономію? Чи не стане вона тягарем для слов’янського населення? Ось що відповіла Катерина Валеріївна:
- Все залежить від того, хто очолить процес… Деякі люди бояться: якщо кримські татари будуть при владі, то що буде з ними? Чи не доведеться кидати все і виїздити, як їхали колись слов’яни з республік Середньої Азії? Щоб слов’яни голосували за таку автономію, я дуже сумніваюсь… Самі татари проголосують, звичайно.
Я розумію їхні проблеми і готова піти їм назустріч, але що буде зі мною і моїми дітьми? Які є гарантії стабільності? Хто їх надасть? Є чимало радикалів, які можуть наламати дров… І це треба враховувати.
*    *    *
Ну що ж… сказано щиро і відверто. Про те, що серед кримських татар є радикали, я чув. А де їх немає? Зате, спілкуючись з учнями Кольчугинської школи № 2, я зрозумів, що цей навчальний заклад цілком може виховувати цивілізовану, по-європейськи мислячу молодь. Тож побажаймо успіхів педагогам!
Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2009 > Тема "Крим - наш дім"