Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у №10).

Цей випадок зіпсував настрій Володі і всій нашій родині, дружина викликала мене до Львова, а Володя розповів мені все докладно. Я спитав:
— Ти, Володю, може, дав привід тим паскудникам? У чому ж причина того нападу?
Володя сумно посміхнувся. Відтак відповів із сарказмом:
— Я вже дозрів для того, щоб бути розіп’ятим на хресті. Тільки ще не знаю, на якій Голгофі стоятиме мій хрест.
— Це надто чорний гумор, сину. Нам треба про це поговорити.
— Про що?
— Про фасчес ді комбатіменто, яких ти повинен берегтися… І тепер, коли ще не призабулося. Л. І. Брежнєв, який передав тобі вітання, ввійде в історію тим, що він винайшов психарку для нормальних людей і анонімні падлючі групи, які ось нападають на намічені Добриком жертви, знущаються над ними, перестріваючи їх у темних під’їздах або навіть у сонячну днину. Цей прийом використовували міські розбійники в середні віки. Коли порядна чи багата людина хотіла пройти вулицею міста, то мусила вести за собою озброєну охорону. Цей прийом використовував на початку 20-х років Беніто Муссоліні. Його падлючі терористичні групи називалися, ти це знаєш, фасчес ді комбатіменто, тобто бойові групи. Від них походить слово фашизм. Вони тероризували робітників, які вимагали кращих умов життя.
Володя не потерпів фізично. Але в його витончену душу, сповнену високих мрій про красу, бухнули ціле море чиновницького бруду. Його захистили львів’яни. Він був принижений — і я не можу й донині збагнути, навіщо В. Ф. Добрик дав своє благословення покидькам суспільства на розбій у весняний день, у нашій «найпередовішій» у світі країні. Він навіював думку людям про те, що та партія, якою він керував у західноукраїнських областях, була партією розбійників, здатних убити чи покалічити скромного музиканта, поета і лікаря. Навіщо секретарям обкому В. Ф. Добрикові та Д. А. Яремчукові цькувати, переслідувати, компрометувати молодого талановитого композитора? Невже вони не можуть усвідомити того, що за кілька десятиріч в Україні вже вбито, замордовано в концтаборах тисячі письменників, художників, музикантів? Хіба той кривавий досвід нічого не навчив політичних можновладців сімдесятих років? Хто дав їм право зазіхати на спокій мого сина? Чому Добрик і Яремчук підіслали секретаря парторганізації
Л. Т. Мельничук і земних людців знищити морально і фізично молодого талановитого митця? Невже цього вимагала політика компартії, яка вважала себе честю і совістю нашої епохи?
Цей факт не давав нам спокою кілька днів. Він не забувається, а залишається на все життя на дні свідомості і час від часу дає про себе знати.
Неподобство львівських керівників було витіснене й приглушене призначенням Володі членом журі на фестивалі молодіжної пісні, що відбувся в м. Хмельницькому. Володя попередив про це свого педагога – доцента Л. З. Мазепу і виїхав до міста Хмельницького, де в міському театрі познайомився з усіма членами журі.
Про перебування Володі в м. Хмельницькому згадує Ольга Василівна Рутковська, заступник директора Центрального будинку народної творчості. Вона протягом усіх днів спілкувалася з Володею, спостерігала за ним — як людиною і композитором, що завоював серця мільйонів людей. Вона пише, що Володя був трохи простуджений, коли приїхав, про це дізналися дівчата з м. Шепетівки, де відкривався фестиваль, і з задоволенням напували його гарячим молоком.
Під час прослуховування учасників фестивалю Володя був дуже уважний. Записував у свій зошит усе, що стосувалося кожного. Ольга Василівна підкреслює у своїх спогадах:
«Коли було розходження між членами журі в оцінках, голова М. Скорик кілька разів звертався до Володі з проханням висловити остаточну думку».
* * *
Володя звик працювати ночами, тому вранці треба було комусь його розбудити, інакше він міг спізнитися на лекції чи заняття. Ось і тут він один раз проспав і спізнився на фестиваль…
До міста Хмельницького він поїхав зі своїм великим портфелем, в якому носив усе те, над чим працював. А в той час він працював над кантатою «Чуття єдиної родини» й інструментальними творами, про це свідчить і Ольга Василівна Рутковська:
«Він попередив, що наступного дня хоче відпочити і попрацювати над рукописом. Я попросила показати мені твори. Він вийняв із портфеля стоси списаного нотного паперу, дав мені прочитати партитуру улюбленого «Квартету».
Справді, він любив свій «Квартет», постійно працював над його окремими частинами. Ми й досі не знаємо справжнього звучання твору, бо нам залишився в чернетці його перший варіант.
Ольга Василівна веде мову і про його від’їзд до Львова:
«Приїхавши до театру, Володя сказав, що йому потрібно у вівторок вранці бути вдома, і попросив замовити квиток на вівторок (24 квітня), на нічний поїзд. Увечері після концерту ми вирішили провідати Володю, трохи поговорити з ним. Дивилися гумористичний польський журнал. Володя читав жартівливі підписи під малюнками. Він увесь час був в оточенні людей, до нього весь час підходили керівники, учасники колективів, журналісти брали інтерв’ю у нього. Увечері він дивився телепередачі з Москви, де мала прозвучати його пісня. Потім пішли вечеряти. Він трохи посидів і пішов. Був якийсь сумний і заклопотаний».
Безперечно, Володя не міг бути веселим, бо якраз тоді був опублікований у пресі список претендентів на премію імені Миколи Островського, а в списку його прізвища не було. Документи і ноти не були надіслані зі Львова до ЦК ЛКСМУ, вони були затримані у секретаря обкому з ідеологічних питань Д. А. Яремчука. Обком не схвалив кандидатуру Володі. Ніхто не протестував проти цього вчинку Д. А. Яремчука, але невідомо, чому не сказали про це Володі і залишили його обдуреним? Чому секретар обкому позбиткувався над композитором? Хто йому дав на це право? Вважали, що з ним можна не рахуватися?
О. В. Рутковська розповідає далі:
«У понеділок, 23 квітня, проходить репетиція заключного концерту, а я оформляла протоколи. Протягом дня дзвонила кілька разів Володі, питала, як він себе почуває. Він відповів, що у нього все гаразд. О 19-ій годині треба прийти до театру, і я спішила переодягтися. Забігла до Володі і попросила його швидко зібратися. Спочатку було урочисте закриття, вручення нагород переможцям фестивалю, потім відбувся концерт. Я сиділа недалеко від Володі. Він уважно слухав кожний номер. Чудово прозвучала його пісня «Тільки раз цвіте любов» у виконанні солістки ансамблю «Арніка» (Львів) В. Комлик, під фонограму.
Я поздоровила Володю з успіхом. Уранці чергова готелю сказала, що він десь о другій годині ночі сам пішов з готелю. Поїзд відходив о третій.
Яким мені запам’ятався Володя? Він був у темно-блакитному костюмі, в чорному гольфі, коричневих туфлях, чорно-сірому картатому пальті, в червоному з чорним мохеровому шарфі. Знаючи складну натуру Володі, я звернула увагу лише на те, що він стриманий і мовчазний, серйозний. Він багато палив. Він тримався з гідністю і в той же час був уважний до оточуючих. Він працював активно, нотував кожен виступ виконавців. Щодня переглядав свіжі газети, в яких повідомлялося про хід фестивалю. Просив принести номери, які бачив у інших, і все акуратно складав у папки.
Помітивши, як він уважно слухає, я попросила порахувати, скільки всього виступило ансамблів і солістів, на що він дав точну відповідь. Взагалі його коментарі були короткі, але надзвичайно точні, високопрофесійні. Ці дані, влучні характеристики, його високі критерії в аналізі виступів я навіть використала у своїй статті, надрукованій в журналі «Музика», номер чотири за 1979 рік. Назва статті — «Дзвеніть, молоді голоси».
За той короткий час мені судилося пережити радісні почуття, пов’язані з відкриттям прекрасної людської душі. У спілкуванні з Володею не можна бути байдужим. У мене таке враження, ніби він — а це властиве талановитим людям — випромінює світло…».

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2009 > Тема "Українці мої..."