Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

Шкода, що серед перерахованих ЗМІ, які висвітлювали серію виставок Служби безпеки України, коли ті проходили у травні 2007 року у Сімферополі, не зазначено «Кримської світлиці». Адже тема голодомору 1932 – 1933років нами завжди розкривалася широко і послідовно, як ніде. Та ось вийшла книга «Дзеркало душі народної», яка одразу ж стала бестселером, оскільки має наклад всього тисячу примірників. Вона містить підзаголовок «Спогади та враження відвідувачів виставки про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні».
«Благодаря вам мы можем получить новые данные о фактах геноцида украинского народа в годы Голодомора, коснувшегося практически каждого украинца», – пише один із сімферопольців. А інший зазначає: «В стране кто-то должен заниматься воспитанием молодежи, прививать ей какие-то нравственные устои, любовь к Родине (хотя такого понятия, наверно, у молодежи уже нет), должна быть нормальная идеологическая направленность, чтобы государство в дальнейшем могло процветать…». А житель кримської столиці А. С. Філіпов у своєму відгуку пише: «Каким мужеством должен обладать лидер государства, чтобы открыть белые пятна истории Украины!»
У книзі можна ознайомитися і зі свідченнями тих, хто, оглядаючи виставку, пригадував і про своє, власне. Ось одне з них: «Я, Дуденко Галина Андріївна, народилася в с. Маньківка, зараз Черкаська область. Від бабусі Лукії знаю, що в 1933 році з’їли людоїди її племінницю Оксану. Їй не було 20 років. Вона йшла з Маньківки додому в Русалівку через ліс і не прийшла. Згодом у лісі люди знайшли тільки череп і довгу косу і по косі упізнали Оксану…»
Щодо Президента України, то він-таки здійснив не лише мужній, але й історично вагомий крок. Втім досить ризиковий. Задля «розсекречення пам’яті» довелося ризикнути стосунками з Росією, які однозначно погіршились. Хоча ніхто не примушує нинішніх лідерів сусідньої держави ідентифікувати себе з представниками злочинного режиму. Навпаки, лише відкрито відмежувавшись від цих подій, можна перестати почуватися правонаступниками СРСР і в цьому відношенні.
Трохи більшим накладом (у 2000 примірників) було видано книгу «Розсекречена пам’ять» з підзаголовком «Голодомор 1932 – 1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД». Передмову до цієї книги написала дружина Президента України Катерина Ющенко. Вона наголошує, що готувалося це видання до 75-х роковин великого Голодомору в Україні: «Міжнародний благодійний фонд «Україна-3000» (під головуванням пані Катерини – авт.) у рамках спеціальної програми «Уроки історії: Голодомор 1932 – 1933 років» та Служба безпеки України підготували книгу, яку ви тримаєте в руках. Сьогодні дослідниками опубліковано 10 тисяч праць, присвячених різним аспектам цієї трагедії…
 Основу цього збірника становлять розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, доступ до яких раніше було закрито». У книзі, окрім урядових документів тих часів, наведені фотодокументи та сторінки зі щоденників кількох осіб, які зазнали саме через це тяжких переслідувань. Ось яка доля чекала, наприклад, фотографа Миколу Федоровича Боканя та його сина Бориса, фотодокументи, виготовлені якими, підтверджують факт голодомору і смертей від виснаження, зокрема сина Миколи Федоровича Костянтина. «Обвинувачені у систематичній антирадянській агітації та контрреволюційній діяльності Бокань М. Ф. та його син Борис… у 1938 році були засуджені відповідно до 8 та 5 років позбавлення волі. Обидва загинули в сталінських концтаборах», – зазначається у статті доктора історичних наук, начальника відділу Галузевого державного архіву Служби безпеки України Василя Даниленка.
 А ось деякі цитати зі щоденника Олександри Миколаївни Радченко із Сумщини, що довгі роки працювала вчителькою і була засуджена на 10 років позбавлення волі виключно через вилучені у неї 7 зошитів щоденників, де оповідалося, як «страждав і стогнав народ, який був страшний голод».
 6 квітня 1932 р. «Озлобленность на власть дошла до такой степени, что кажется, зажги спичку и вспыхнет пожар, неудержимый, страшный, как во время летней засухи в ветреную погоду. Мучит мысль о распухших от голода крестьянских детях, и злоба растет».
 9 січня 1933 р. «В Харькове твориться ужас голода. Воруют детей и продают колбасу из человеческого мяса. Заводят обманом взрослых людей (больше полных) под предлогом продажи обуви. Даже в газетах об этом писали, успокаивая, что принимаются меры, но… дети все исчезают».
 23 березня 1933 р. «Въезжая в Бабку, мы нагоняли мальчика лет семи, спутник мой крикнул, но мальчик шел, шатаясь, и будто не слыхал; лошадь настигла его; я крикнула; мальчик свернул с дороги нехотя; меня тянуло взглянуть ему в лицо. И жутко страшное, никогда неизгладимое впечатление оставило выражение этого лица. Очевидно, выражение глаз такое же бывает у людей, когда они знают, что должны вот скоро-скоро умереть и не хотят смерти… Нервы у меня не выдержали… У сельсовета встретили старика с таким же лицом, как у мальчика».
 А ось що писав у листі до Сталіна колгоспник Микола Рева у 1940 році про голод 1932-1933 років, вважаючи, що той знає правду лише з газет «потому что вы от нас далеко и про наше горе и страдание не знаете». «Черная реакция 1933 голодного года, когда люди ели кору из дерева, траву и даже своих детей, сотни тысяч людей умерло из голода и все это на глазах коммунистов, которые ездили в машинах через наши трупы и нагло хваля жизнь… Народ умирает из голоду не потому, что неурожай, а потому что у него хлеб был забран государством, и этот хлеб лежал на складах «Заготзерно» элеваторах, перегонялся на дурман-спирт… За смертность в 1933 г. сельсовет справки не дает потому, что смертность за этот год составила столько, что за 50 лет не умерло столько людей, сколько в том году, кто остался в живых, перенеся такие трудности, то уже этот человек порченый потому, что я знаю сам по себе и все мы колхозники были пухлые, мы упали на ноги, пропала умственная способность, потеряли зрение…». «Дорогой Иосиф Виссарионович» «поспівчував» колгоспникові, і його було засуджено на 6 років позбавлення волі.
 Писав листи до Сталіна і мій чотирирічний брат Юрко під диктовку нашої матусі. Але наш власний «голодомор» відбувся у 1952 році, коли батька засудили на 10 років суворого режиму за розтрату – у вигляді бочки солоних огірків (селяни розуміють, що у будь-якому разі це продукт не надто коштовний). Втім засудили з повною конфіскацією майна, і ми залишились в неопалюваній хаті, без жодних засобів для існування: моя мати, з двостороннім туберкульозом легень (відкрита форма), брат і щойно народжена я. «Загартовуватися» довелося на печі, де по кутках лежав сніг, – так закладалися «підвалини» мого «могутнього» здоров’я. За благальні листи брата до тюрми не посадили, але батька врятувала лише смерть Сталіна. За півроку він схуднув на 30 кілограмів.
 Та зазирнімо в документи більш далеких часів, про які, певне, теж «не мав уявлення» «дорогий Йосип Віссаріонович». Ось про що оповідає начальник Харківського обласного відділу ДПУ УРСР
З. Кацнельсон голові ДПУ УРСР В. Балицькому (5 червня 1933 р.). «Если за январь и февраль было подобрано в городе 645 человек (беспризорного нищенствующего элемента), а за март-апрель – 4476, то в мае месяце уже подобрано 11402 человек… Если за февраль было подобрано на улицах Харькова умерших от голода селян 431, за март – 689, за апрель – 477, то за май – 992 трупа. Село Чапышки, состоящее из 500 дворов, превратилось в пустырь. Жилую хату можно найти только через 3-4 усадьбы. За время с марта по 30 мая по селу умерло свыше 300 человек, из которых 95% колхозников.
 Трупы павших животных, как правило, хотя и зарывают в землю, но сразу же, как отойдет председатель, вырывают из земли и уносят для питания».
 І це – не найжахливіші приклади з того листа, просто перші ліпші. А ше вражав запис луганчанина Миколи Старунова: «Коли настав час йти до школи (вересень 1941 року), я виявився в першому класі аж один. Вчителька посадила мене на останню парту разом з третєкласниками. Вже у п’ятому класі, навчаючись у Барановській СШ (за 10 км від мого рідного Плугатаря), я дізнався від мами, що в рік мого народження (1933-й) був страшний голод. На моє запитання, чому в першому класі я був один, матінка сказала: «Тоді дітки або ж зовсім не народжувались, або, народившись, вмирали. А нас з тобою тільки Мати Божа врятувала, бо ти народився на Першу Пречисту». Зараз у мене на столі списки громадян, загиблих від Голодомору 1932-1933 років по Саражинецькій сільраді Погребищенського району, що на Вінниччині, с. Кур’янці, завірені сільським головою Н. Г. Грищенком. Це село втратило 209 мешканців. Вражає, що викошувало під корінь цілі родини. Так, Климашевських, Каліновських і Яровенків померло по дев’ятеро, Братунців – семеро, а родичів людини, що надала цей документ, Бориса Гнатюка, п’ятеро. Отже, збентежена людська пам’ять не заспокоюється. Кажуть, війна не закінчується, доки не буде поховано з почестями останнього її солдата. Голодомор теж.
 Нещодавно в Головному управлінні Служби безпеки України в АРК у Сімферополі було відкрито інформаційно-довідковий зал, де в електронному варіанті містяться розсекречені документи СБУ.
 Про те, як відбувалася презентація, розпитую у керівника Всеукраїнського інформаційно-культурного центру Владислава Єрмакова, який взяв у ній участь.
 – На презентації ми довідалися, що СБУ виділило спеціальну кімнату, де розташовується три комп’ютери. В одному – дані про загиблих під час Голодомору кримчан, а в інших можна знайти своїх родичів, що мешкали по всій Україні. У 1991 році Росія докладала величезних зусиль, аби сконцентрувати всі архівні матеріали відповідного змісту в Москві. Українська Служба безпеки на чолі з Марчуком робила все, щоб цього не відбулося. Її керівникові доводилося навіть переховуватися у лікарні, зволікаючи час. Лише в такий спосіб вдалося зберегти українські архіви, і тепер вони є доступними для кожної людини, яка хоче знати правду про минуле свого роду. Цю залу було відкрито згідно з указами Президента України.
 Отож тема ця ще не закрита і буде непокоїти нас, доки не довідаємося все про своє минуле.
 Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2009 > Тема "З перших уст"