Версiя для друку Обговорити в форумi

Добігає своєї межі десяток років звідтоді, як трагічно відійшов за межу земного життя одержимий своєю натурою підкорювач Евересту Василь Копитко. Його житейська дорога наміцно перевита єдиною сув’яззю з Одесою та куточком над Собом-рікою – містечком Липовцем, що на Вінниччині. Якраз тут у важкій смуті, сповитій удовиною самотиною, можна завше застати Нелю Іванівну. Це мама Васі Копитка, котрий здійснив свій громадянський подвиг і пішов у безсмертя. Хоча матері й досі не віриться, що вже він ніколи-ніколи не ступить на її тихе ошатне подвір’я, не забачить вона його усміхненого ген під тими старезними вербами та кущами калини, що колись у дитинстві з мамою понасаджували… Не гукне його полуднувати до хати, а все тільки й чекає...
...А з останнього їхнього побачення вже збігло десять років! То було якраз у ніч перед велелюдним святом – Днем Перемоги. А раніше часом, 22 березня, Перша національна українська експедиція «Еверест-99» вилетіла зі столиці Південної Пальміри – Одеси до столиці Непалу – Катманду. А звідти прослався шлях до Гімалаїв, найвищої вершини світу – Евересту. Повних 63 дні тривала експедиція, до складу якої входив і він, син Нелі Іванівни, вчительки з Липовця, лікар за фахом з Одеси. Це йому випала висока честь першому (!) здійняти над піком Землі на висоті мало не дев’ять тисяч метрів гордість нашої держави – синьо-жовтий прапор! А потому – дорога додому. І вже на сходженні з вершини, а це було в ніч з 8 на 9 травня 1999 року, зірвалася шалена хуртовина при сорокаградусному морозі. Все довкілля вгорнула непроглядна біла круговерть у лютому звірячому завиванні. Боротьба зі стихією виявилася нерівною для декого з членів експедиції, а для хлопця з Липовця, що над Собом-рікою, на жаль, фатальною. Хоча мати й досі не вірить у його невороття…
Як буде згодом з’ясовано різного роду зарубіжними експертами, Василь десь у клекоті снігового місива не забачив головного шляху спуску й оступився за наметений сніговий одріг і... Як згодом констатуватимуть у різного роду сповіщеннях: «Пропав безвісти...». На превеликий жаль, такого припущення втрати Василя Копитка й досі ніхто не спростував. Хоча й десять днів велися невтомні пошуки, але все надаремне: причиною зникнення цього відважного альпініста – всі були одностайні – міг бути обвал снігового навісу, а ще долучилися жахливі погодні умови та змореність людей.
І досі пригадую, як була мало не щоденно переповнена світлиця матері журналістами, різного роду репортерами: їхали з Києва, чи не найбільше з Одеси, Москви, Вінниці… Серед інших доля цієї Матері, котра зростила героя, була для мене чи не найближчою. Адже я й раніше знав цю родину, знав цю добру й лагідну жінку-матір, талановиту вчительку англійської мови, котра зростила двох синів і доньку, пристойно всіх повиводила в люди. Вася був у сім’ї наймолодшим. З дитячих літ, як тоді згадувала його вчителька географії Марія Данилівна Кравчук (світла їй пам’ять у святих небесах), а вчився хлопець у місцевій середній школі № 2, Вася дуже любив туристичні походи, будучи студентом медичного вищого навчального закладу, брав участь у найрізноманітніших експедиціях по Кавказу, ходив у Альпи, сходив Кримські та Карпатські гори. І щоразу його заповітною мрією було дістатися Евересту. Така нагода випала, і, на жаль, забрав його Еверест назавше…
Пригадую зараз, як я вперше прийшов до матері, вже потому, коли сумна звістка облетіла усі усюди. Зустріла мене на обійсті. Я відразу ж постеріг, як Неля Іванівна дочасно постаріла, ще густішими снігами замело скроні, снігами, яким уже ніколи не розтанути. Вона прийшла з городу. Руки були шкарубкі від землі, але й у такому стані – милі й ніжні материнські руки. Я поцілував їх, Неля Іванівна заплакала. Я щоразу тоді бачив, як вона мимоволі плакала, наче сльозам тим не було зупину: все збігали й збігали по згорьованому обличчю. Горе пригнуло її якось отак відразу ж примітно, і стала вона ще меншою у своїй поставі, як була раніше, якою я її знав чимало років. Зараз вона скидалася мені намореною пташиною з далекого польоту, котра оце допіру згорнула крилечка, воліючи бодай крихту часу перепочити. Мати вся у чеканні…
– Я буду чекати сина доти, поки мені не скажуть, що його хтось бачив – живим або… – і зайшлася плачем, мов та чайка-небога при битій дорозі, в якої шуліка розтерзав пташат. – Чекатиму, скільки мені не відміряно жити на білому світі, бо не можу ніяк повірити в те, що його немає…
Скільки вже років доводиться чути одне й те ж переконання її душі! На будь-які втішання майже не відреаговує, а вірить серцем материнським у якесь потаємне диво із див: син все-таки вернеться. Я зараз пригадую, що слова Нелі Іванівни про неодмінне повернення сина, дехто з моїх колег навіть прибирав за своєрідні заголовки до розповідей, звучали вони і з телеефіру. Може, це й добре, що в серці матері ото вселилася така висока і невсипуща віра, що є ще живий на білому світі її синок, її кровиночка, добрий Василько, який так її любив, якого вона так щиро любила.
– А коли вже збирався вирушати в оцю останню експедицію, – дещо стримуючи хвилювання й сльози, каже Неля Іванівна, – то прибув додому. Не забути ніколи, як він обходив усе обійстя, багато чого допоміг по господарству, полагодив дещо в хлівчику, обійшов город, садочок, довше звичного постояв під вербами дитинства, бачила, як щупав ягідки калини, котрі не встигли розклювати взимі птиці, а потому прийшов на обійстя, присівши на ослінчику. Я все не могла ним намилуватися, моє серце підказувало щось недобре: ет, якби ж то можна було та не пустити! А потім підійшов до мене близенько, обійняв за плечі, пригорнув до себе і каже: «Мамусю, якою ж ти маленькою стала, а чи, може, просто ми повиростали…». Коли вже другодні прощалися і він покидав батьківський поріг, то ще повернувся до хати й присів перед дорогою, а потім сказав: «Буду скучати, мамусю, за тобою. Але ти будеш зі мною, мамо, там, на Евересті, я тебе в серці триматиму й неодмінно щасливо повернуся додому... Чекай, я відразу ж з експедиції знову приїду до Липовця, допоможу тобі город упорати, а вже потім – на Одесу…».
Хіба опісля таких слів можна залишатися спокійним? Неля Іванівна не втримує сліз, не намагається їх тамувати, вони раз по раз скрапують їй на руки, падають на поділ спідниці – великі, чисті й святі материнські сльози невтішного горя за втраченим сином. Вона ще згадувала, як раніше він ходив на Еверест, як вертався успішно, як захоплено про все те переповідав вечорами, коли все було впорано по господарству. Мені й тепер пригадалися рядки листа, якого свято береже Неля Іванівна. Тоді син повернувся з чергової експедиції додому в Одесу, де вже мав сім’ю і там його щоразу теж чекали – дружина Таня й донечка Наталочка. А він в листі писав: «...Рідна моя матусю! Матуся моя мила! Я щасливо вернувся додому – вже ось в Одесі. Вражень щонайкращих і словами ніякими не передати! Приїду ось незабаром і про все розповім. Але б знала ти, мамо, який же він красивий і неповторний той пік Землі! Я готовий на руках тебе винести на Еверест, щоб ти власними очима побачила, як там незвичайно гарно…». Безперечно, що таке навіть з пройденими роками не забувається, а лише при згадці – гнітить душу, напосідає смутком усе важенніше на серце. Важко, а мати сина і досі чекає…
І не тільки мати – Неля Іванівна Копитко. Бо ж десь у споді душі теплить надію на повернення коханого чоловіка і його дружина, котра в 33 овдовіла, перша паморозь наразі торкнулася скроней. Чекає і донечка Наталочка, котрій уже виповнилося високих і славних 20 літ – у розповні натури красуня! А було ж тільки десять, коли батько відійшов у вічність… Оце б якраз на порі стало б отих славних 20 літ подружнього життя, а Таня – вірна і щира подруга й через гони десятиліття у вдовиній осмуті без свого доброго і щирого друга життя, з яким стільки намріялося, стільки думалося про день будуччини…
Сьогодні на фронтоні його рідної школи, з якої пішов колись у самостійне життя опісля випускного вечора, меморіальна дошка гласить своїм текстом, що тут учився підкорювач Евересту Василь Копитко. Завдяки подвижництву й ентузіазму директора школи Дмитра Черепащука в школі на сьогодні є ціла експозиція Пам’яті колишнього славного вихованця школи – підкорювача Евересту і чуйного лікаря з Одеси, котрий так зарано приніс своє життя на олтар одержимості. Сповна подбали місцеві власті про вдовину долю матері Нелі Іванівни та дружини Тетяни в Одесі. В Липовці райдержадміністрація та районна рада поклопоталися про підвід до хати Нелі Іванівни гілки природного газу, встановили їй квартирний телефон, щоразу ніхто не відвернувся од її вдовиної долі. А влада столиці Південної Пальміри одразу ж забезпечила дружину Василя Копитка новою двокімнатною квартирою, на яку доволі довгенько чекав Василь…
А в Липовці сьогодні живе мама героя. Живе надіями на те, що все-таки станеться якесь диво і син ще повернеться неодмінно до обійстя і, як завше, пригорне до себе, обцілує її натруджені руки, втішить щирим словом її одиноку старість. Хоча й старші діти не цураються матері, забирають її до себе на тривалі гостини-перебування, але ж недарма кажуть, що найменшенький – наймиліший. Час невпинно спливає, і йому не буде вороття, а мати чекає сина.

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст.
м. Липовець над Собом-рікою – м. Одеса.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2009 > Тема "З потоку життя"