Версiя для друку Обговорити в форумi

ВКЛОНІМОСЯ ВЧИТЕЛЮ!

Вже стало звичним нарікати на долю молодих вчителів-україністів, які за розподілом потрапили до кримського села. Не хочу сказати, ніби це безпідставно. Але буває й по-іншому. Виняток (а можливо, і не виняток?) із цього сумного правила –  зараз переді мною. Це Світлана Володимирівна Лесик (на фото вгорі), вчителька української мови та літератури школи с. Земляничного Білогірського району. І приїхала вона не скаржитися, а сподіваючись налагодити співпрацю із «Кримською світлицею», бо серцем відчула: ми потрібні одна одній.
Світлана народилася на Львівщині у м. Дрогобичі в простій робітничій родині. Після закінчення школи спершу хотіла вступити до медичного училища, але, одержавши за диктант двійку, зневірилася у своїх можливостях, хоча дівчина і не відкидала думки: щось тут не так, бо вважала себе достатньо грамотною. Тим не менше пішла до професійного училища навчатися на кравчиню. Та паралельна робота на швейній фабриці її аж ніяк не задовольняла. Це було не те, чим вартувало обмежитися на все життя. І дівчина спробувала вступити до Дрогобицького державного університету ім. І. Франка. Рівень її підготовки тут виявився достатнім, і вона стала студенткою. В університеті, вже на першому курсі зустріла свою долю. Юнака звали Віталій, і на той час він був старшокурсником. Як і Світлана, готувався стати вчителем української мови і літератури та ще й народознавства. За розподілом Віталія направили в с. Мельничне Білогірського району. Згодом до нього приєдналася і дружина, що продовжувала навчання заочно.
Потім «осіли» в Земляничному і закохалися в цей чарівний куточок України. Ліс і гори, річки і водоспади, чудове повітря, необмежений простір, де можна і на санках кататися взимку усім класом, і займатися спортом. Недарма ж саме в Земляничному відпочивають росіяни з Нижнього Тагіла. Та й люди привітні. Можливо, тому, що тут здебільшого мешкають кримські татари, а для них українці рідніші за росіян (так вже розпорядилася історія). Маючи зовсім невеличкий клаптик землі, вчительська родина не бідувала –  у сусідів можна було придбати все необхідне для харчування.
На моє запитання про ставлення селян до вивчення дітьми державної мови Світлана Володимирівна розповідає:
–Коли ми почали працювати в Земляничному, тут українську мову викладали вчителі інших предметів, скажімо, математики. А бувало, що й люди зовсім без педагогічної освіти. Сім років тому батьки дітей взагалі не дуже розуміли, навіщо її вивчати. Але ми згодом відкрили україномовний клас із дев’яти учнів. Зараз ці діти стали четверокласниками. А з 1 вересня знову за парти сядуть першокласники, батьки яких забажали, аби вони навчалися державною мовою. До речі, майже всі вони за національністю –  кримські татари. Нинішніми четверокласниками з першого дня навчання опікується випускниця Ялтинського педагогічного училища Олена Анатоліївна Шевніна. Ці чудові національні костюми, які ви бачите на фотографіях, пошила вона власноруч. А найменшеньких буде навчати і виховувати теж колишня випускниця того ж самого училища Ольга Сергіївна Єрмакова. Взагалі українська мова у нас сьогодні на гідному місці. Можливо, тому, що мій чоловік, закінчивши управлінські курси при Президентові України, був призначений директором школи. Це допомогло йому «вибити» ще одну годину на тиждень вивчення державної мови. До речі, кримськотатарська для усіх наших учнів є обов’язковою. Хоча маємо і окремі класи з кримськотатарською мовою навчання. Їх –  ціла паралель. З цими дітьми я спілкуюся українською мовою, і вони все добре розуміють.
Відчувається, що про свою вчительську долю Олена Володимирівна розповідає з гордістю і радістю. Про те, які дружні у них діти, хоча школа –  одна на сім сіл. І якби не виділений сільрадою автобус, вони б бачились досить рідко; про позакласні заходи –  відвідування Дитячого парку, лялькового театру, зоопарку в Сімферополі; про спільні свята (День матері, свято Святого Миколая, «Прощавай, букварику!», навіть дні народження), тижні української мови та літератури. А особливо –  про успіхи своїх вихованців, щоправда, йдеться здебільшого про конкурси, які влаштовує російська община, котрій не байдуже й до віддалених поліетнічних сіл.
Пишається Світлана Лесик і власним сином Вадиком, що відзначився у міжнародному математичному конкурсі «Кенгуру» та посів четверте місце серед знавців української мови у конкурсі Петра Яцика.
Але особливо приємний спогад залишив по собі фестиваль «Волшебный ручеек», започаткований на пропозицію настоятельки Топловського Свято-Троїцького Параскевієвського жіночого монастиря Параскеви. Якщо торік у цьому дитячому святі взяли участь здебільшого лише місцеві школярі, то цього року до Земляничного приїхали гості із Судака, Ніжньогірського району, діти з реабілітаційного центру-інтернату закритого типу (с. Садове), сіл Багатого, Цвєточного, Зибіного, міст Білогірська, Зеленогірська, навіть три колективи з Херсона. А присвячена ця подія була Дню захисту дітей, що відзначається у перший день літа. Серед гостей були й такі, що прийшли на свято пішки за багато кілометрів (не було грошей на транспорт). Але не пошкодували, бо і наспівались, і натанцювалися, і свої спортивні навички мали привід показати! Та найголовніше, що у цьому фестивалі дійсно перемогла дружба –  перші місця не призначалися, а подарунки (м’яку іграшку, солодощі) одержали всі команди. А ще всіх учасників (їх було більше п’ятисот) черниці смачно нагодували стравами власного приготування: пловом, булочками, салатом та компотом. До цього дня були виготовлені і спеціальні емблеми, подаровані на згадку дітям.
І хоча Світлана Володимирівна не може похвалитися щедрістю власної сільради, та тут змалечку навчаються вирішувати свої проблеми самотужки –  діти торгують городиною, фруктами, і на все необхідне вистачає. Вистачає і вчительці: і тепла, і любові, і спілкування з природою, і відчуття важливості справи, якій присвятила життя.

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2009 > Тема "Українці мої..."