Версiя для друку Обговорити в форумi

УКРАЇНА І СВІТ

11 липня ц. р. у столиці Німеччини розпочався Фестиваль української культури, мистецтва і політики під назвою УКРАЇНАЛЕ-2009. Фестиваль триватиме до кінця місяця. Найперше надзвичайно приємне враження справляє різнобарвність програми Фестивалю. Ось тільки декілька з її заходів: відкриття фотовиставки Олексія Демидова «Культурний шок в Україні», концерт тріо «Шо», перегляд кінострічки Олеся Саніна «Мамай» та документального фільму про Чорнобильську трагедію «Розпад» з наступним обговоренням цієї болісної для України проблеми, вечір у товаристві берлінського студентського колективу фольклорного танцю «Берлінки», концерт гри на гітарі з Костянтином Поповим, авторські читання з Юрієм Андруховичем, куштування українських страв у ресторані «Україна» та багато іншого.
Особливу увагу авторки цих рядків привернув форум «Україна сьогодні. Історія і політика», що відбувся у рамках Фестивалю 18 липня. Німецькі ведучі форуму – молодий політичний оглядач Йоханес Ґрул та доктор, професор Ґрайфсвальдського Університету Александер Вьолл – вразили своєю обізнаністю сучасного політичного й економічного стану України, а також її історичного минулого. Свою високу професійність політичного й міжнародного оглядача продемонструвала і наша співвітчизниця, доктор Тетяна Катсберг, яка виступила разом з німецькими колегами у складі ведучих форуму (народилася пані Тетяна у Києві, нині працює експертом з українсько-німецьких проектів при асоціації «Europдischen Austausch gGmbH» у Берліні).
Публіка, присутня на форумі, серед якої були як представники української діаспори в Німеччині, так і громадяни цієї країни, жваво реагувала на гостро порушені Йоханесом Ґрулем питання щодо стану сучасного українського суспільства, та на їхнє коментування його колегами і сама брала найактивнішу участь у їхньому обговоренні. Йшлося і про злет національної української свідомості під час Помаранчевої революції, і про втрачені можливості, надані Майданом, і про причини зниження політичного рейтингу Президента України В. Ющенка, і про можливі варіанти подальшого розвитку подій на наступних президентських виборах та ще про чимало інших проблем українського непростого сьогодення. Характерним для атмосфери форуму було вболівання його учасників за подальші демократичні перетворення в Україні та їхнє щире бажання бачити Україну незалежною, демократичною і стабільною в її економічно-соціальному поступі. При цьому виступи як ведучих, так і гостей форуму велися виключно офіційною мовою держави, де форум відбувався, тобто – німецькою, і це виглядало природно і незаперечно, адже йшлося про публічне, а не приватне спілкування.
Обговорювалося на форумі й мовне питання в Україні. Дискусія навколо українсько-російських мовних стосунків відбулася під завершення роботи форуму, проте розпочалася вона ще під час перерви – з моєї бесіди із однією юною німкенею, яка українською мовою (!) висловила мені своє здивування з приводу домінування у сфері обслуговування в столиці незалежної України російської мови. Вона розповіла, як зверталася до продавщиць у київських магазинах українською мовою і як майже завжди їй відповідали російською. «Чому таке відбувається?», – запитала вона мене, а мені нічого не залишалося, як сказати, що я сама шукаю відповідь на це запитання, проводячи на даний момент своє наукове дослідження: «Українська мова як фактор самоідентифікації мовної особистості». «Можливо, воно допоможе з’ясувати, від чого чи кого залежить впровадження української мови як державної у публічному спілкуванні на всій території України, як цього вимагають закони нашої держави?», – додала я, і в цей момент до нашої розмови приєднався симпатичний молодий чоловік, який відрекомендувався нам Сергієм, вихідцем з нашої рідної неньки-України. Він бездоганною українською мовою (хоча вже засвоїв в Німеччині й німецьку, якою володіє теж вільно, і, здавалося, міг би українську й підзабути) впевнено висловив своє переконання, що підвищення функціональної ролі української мови в Україні багато в чому залежить від мовного виховання у родині, однак насамперед – від кожного громадянина особисто. Сам він виховувався в Україні у виключно російськомовній родині, але, збагнувши значення української мови як однієї з найважливіших складових формування України як незалежної держави, свідомо і принципово почав говорити тільки українською. Навіть зі своїми російськомовними рідними. Це не виключає його прекрасного володіння російською та кількома іншими мовами. Нині, проживаючи вже кілька років у Німеччині, він, залежно від обставин, може вільно переходити на будь-яку з них (російською інколи говорить, якщо співрозмовник не розуміє української, німецькою спілкується із життєвої необхідності у цій країні), але в колі своїх українських друзів або знайомих він говорить виключно українською. Сергій не підкреслював, що це допомагає йому реалізувати одну з найвищих духовних потреб людини – зберегти почуття зв’язку з Батьківщиною, але насправді саме це з ним і відбувається.
Надалі дискусії на мовну тему в Україні перейшли до зали, де свої думки щодо неї висловили ведучі. Пан Вьолл, окресливши досить об’ємний багатонаціональний, а отже й багатомовний, склад українського суспільства, наголосив на необхідності володіння усіма етнічними меншинами державною українською мовою, що сприятиме консолідації України як незалежної держави, а пані Тетяна Катсберг зупинилася детальніше на характері українсько-російської двомовності в Україні, зауваживши, що «нікому не забороняється володіти й розмовляти в Україні обома цими мовами, питання тільки в їхньому функціональному розмежуванні. Виступи російською мовою з високих трибун представників української влади, наприклад, – явище ненормальне і неприпустиме», – зауважила вона.
Після оголошення закриття форуму люд довго не розходився. Тут, на «кулуарному» рівні форуму, кожен спілкувався тими мовами, якими хотів і міг. Я десь здалека почула, як професор А. Вьолл розмовляє з кимось російською. Хтось з «наших» щось пояснював своєму німецькому співрозмовникові німецькою. Лунала у тому багатоголоссі й українська мова. Мені ж дуже захотілося побільше взнати про німкеню, що говорила зі мною українською. На моє прохання вона розповіла про себе: народилася й зростала у звичайній німецькій родині, навчалася у звичайній німецькій школі. Вдома і в школі, звичайно ж, спілкувалася німецькою мовою. У школі вивчала ще французьку та англійську, тож шлях до майбутньої професійної діяльності у «західному» напрямку був для неї цілком відкритий. Але її чомусь більше привабив східний слов’янський світ, особливо хотілося їй побільше дізнатися про нашу країну. Тому, як тільки трапилася нагода, поїхала з групою волонтерів до України. Тут викладала для українських дітлахів курси німецької мови і водночас навчалася української. Питання про те, що, може, вигідніше було б вивчати російську (адже в Україні і цією мовою можна було б обійтися), навіть не виникало. Йоханна (так її звуть) твердо вирішила: вона приїхала не до Росії, а до України, отже, має знати насамперед українську. На моє підсумкове запитання, чим же стала для неї українська мова, вона визначила її як щасливу частину свого життя, бо завдяки цій мові вона легше пізнавала нашу культуру, краще розуміла наших простих людей...
А я, повертаючись до своєї теперішньої оселі в Німеччині, під враженнями від побаченого й почутого запитувала сама себе: що б ці епізоди означали – наше поступове, але вже впевнене входження до Європи, чи прихід, нарешті, Європи до нас?
Любов Лазаренко,
кандидат філологічних наук, докторантка Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2009 > Тема "З потоку життя"