Версiя для друку Обговорити в форумi

Про Віталія Неробу я дізнався від «світличан» Таращі. Нахвалювали його як серйозного релігієзнавця, а ще як небайдужу і надзвичайно активну людину. А той факт, що пан Віталій належить до адвентистської церкви, лише посилив моє бажання з ним познайомитись. Справа в тому, що неодноразово доводилося чути навіть від «просунутих» кримських українців таку сентенцію: якщо ти – українець і шукаєш шлях до Бога, то протестантські церкви краще оминати. Адже вони, «сектанти», не цікавляться політикою і взагалі далекі від українських проблем. Краще вже триматися УГКЦ або УПЦ Київського патріархату…
Важко було їм щось заперечити. Пригадалося, що Свідки Ієгови, які зазвичай пересуваються своїми маршрутами по двоє, завжди готові запропонувати львів’янам релігійну літературу як українською, так і російською мовами. І це попри міф про «націоналістичний» характер Львова! А ось у начебто толерантній українській столиці вам зможуть запропонувати… лише російськомовний варіант. А ще оці їхні стандартні оптимістичні малюнки: білі, азіати і чорношкірі завжди разом, завжди в одному гурті – це подається як своєрідний еталон існування людства. Чим багатший людський «вінегрет», тим краще! Але ж є на землі люди (і їх немало!), для яких наймилішою у світі є їхня єдина Естонія або ж Норвегія, або Україна… І не кожному оці «солянки» до вподоби. Де знайти золоту середину? Чи можна любити людство, водночас не забуваючи про насущні проблеми свого народу?
Цих тем ми так чи інакше торкалися, розмовляючи з тридцятитрьохрічним Віталієм Неробою. Він «озброївся» ноутбуком і кількома найціннішими, на його погляд, книгами, тому завжди був готовий дещо зацитувати:
– Питання мови торкнувся Михайло Грушевський у своїй праці «З історії релігійної думки на Україні». Він був категоричним: «Велике негативне значення мав (та й має) ненаціональний характер євангелицького руху; він весь час проходив у формах великоруських…». Історик пояснював це тим, що німці-проповідники через несвідомість не відрізняли української мови від російської. Так тривало десятки років. Згодом українські баптисти відокремилися від німців у свою окрему релігійну організацію, але… разом з росіянами. Вони зберегли російську мову в богослужінні навіть тоді, коли уряд вже дозволяв користуватись українською. Чому? Точної відповіді не дає і сам Грушевський: «Які були причини цього російства в організації, яка у величезній більшості складалася з українських селян, се не зовсім ясно: чи були тут мотиви опортуністичні – надії, що при російському характері євангелицтво скорше доб’ється толеранції («за обрусеніє»), чи погірдливі погляди на українську мову як на «некультурну» – в кожному разі се російство відривало євангелицький рух від українського життя і українського відродження дуже не корисно…».
– А яка головна причина поширення протестантизму в Україні? Адже православ’я трималося досить міцно, принаймні, у Центральній і Східній Україні.
– Поштовхом було переселення на українські землі великої кількості німців-колоністів, які сповідували протестантизм. Про це також пише Грушевський: «…українські селяни, що селились в їх сусідстві, або бували в їх осадах в наймах чи на заробітках, багато бачили й чули в релігійних справах такого, що мусило робити на них сильне враження: і критичні замітки на православну церкву, і позитивні приклади, які здавалися їм вартими переймання…».
Православ’я ж на той час було своєрідним союзом церкви і держави, який сам Тарас Шевченко затаврував, назвавши «візантизмом». Це те, що прийшло до нас із Росії, адже там церква була підконтрольною. До пори, до часу в Україні було по-іншому. Про це писав і Костомаров: «Не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи він до того був паном чи невольником – аби християнин. І були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді, і повинні були слугувати всім по слову Христовому…».
– Дехто вважає, що Шевченко був атеїстом, насправді ж він просто не сприймав «мертвої» церкви, яка була інститутом поневолення…
– Звичайно. Його волелюбна українська душа не могла сприйняти таку церкву. А стосовно його поглядів Михайло Грушевський писав так: «Шевченко не переставав бути в згоді з собою, як такий нецерковний християнин, і тоді як він з гнівними докорами або глузуваннями звертався до церковного Бога, а заразом до свого приятеля на вість про понесену ним тяжку родинну втрату, писав: «Вір глибоко, розумно!» і тоді як записував у своєму щоденнику під днем Петра – Павла: «Сьогодні святкується пам’ять двох найбільших вісників любові і злагоди. Великий празник в християнськім світі! А у нас колосальне п’янство з нагоди храму. Ой, святі, великі, верховні апостоли! Коли б ви знали як ми закаляли, як скалічили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви напророчили лжеучителів і ваше пророцтво справдилось. В святе ім’я ваше, так звані учителі вселенські побились наче п’яні мужики на Нікейськім соборі. В ім’я ваше заснували інквізицію та жахливе аутодафе. В ваше ж ім’я ми поклоняємося огидним суздальським ідолам і справляємо на честь вашу препогану вакханалію…».
– Так, це була реакція української душі на релігію поневолення. Знаю, що козаки не сприймали і католицької церкви, адже відчували її потужний наступ на Схід…
– Зате толерантно ставилися до кальвінізму, оскільки ця течія намагалася адаптуватися до національно-регіональних особливостей. У 1632 році у зверненні до нового польського короля козацька делегація проголошувала:
«Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде наша унія з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська…».
– Отже, певне підґрунтя для поширення протестантизму існувало ще тоді?
– Звичайно. Король Сигізмунд-Август толерантно ставився до протестантів. І якщо лютеранські общини в Речі Посполитій складалися переважно з німців, то кальвіністами ставали і поляки, і литовці, і українці…
Варто сказати декілька слів і про такий рух, як «штундизм». Він почав поширюватися у середині ХІХ століття. Знову зацитую дещо з книги М. Грушевського «З історії релігійної думки на Україні»: «…українські люди приставали до «штундів» у великій кількості. Спочатку в 1860-х роках на Херсонщині, в околицях Одеси і Єлисаветськім повіті, трохи згодом в полудневій Київщині. Принесли сюди «штунду» люди, що ходили на заробітки до Херсонщини, особливо з більш інтелігентних сільських верств…».
Згодом «штундизм» потрапив під вплив баптизму, почав ним поглинатися. Щоправда, не без опору. Найсильніший спротив цьому процесу виявив Кіндрат Мальований, колісник з нашої Таращі. Ще у 1884 році він заявив про розрив з православною церквою, а згодом почав критикувати і баптизм за його формалізм і «холодність».
Наш земляк дійшов висновку, що зміст Нового Завіту є тільки низкою притч, справжню істину яких може зрозуміти людина з Божественним розумом. У 1891 році він проголосив своє вчення – своєрідну переробку ідей духовного християнства. Воно стало надзвичайно привабливим, у Таращу потяглися люди звідусіль…
Спалах антицерковних проповідей привернув увагу місцевої влади, Мальованого заарештували, він довго перебував у Казанській тюрмі. Але й звідти пересилав на волю свої послання. Кіндрат Мальований вважав, що Богові не потрібні храми, обряди, а лише служіння йому в дусі любові до істини.
Вся обрядовість «мальованців» була зведена до обговорення послань новоявленого спасителя. Вони були написані живою народною мовою. Більшість пісень виконувалися українською мовою у стилі козацьких наспівів, широко використовувалися твори сліпих кобзарів, зміст і стиль яких простежувався у штундистських віршах. До речі, мелодії цих псалмів зацікавили самого Миколу Лисенка!
Орест Левицький оцінював рух мальованців як оригінальне явище українського народного життя: «це самостійний витвір малоосвічених селян Таращанського і Васильківського повітів. Їх релігійний світогляд позначений характером світлим і радісним…».
У тюрмі Мальований просидів 12 років, на волю вийшов у «революційний» 1905 рік, а помер у 1913 році. В останні роки свого життя він менше говорив про кінець світу, а зосередився на проповіді любові, злагоди і свободи. Мріяв, щоб народ організовувався на засадах любові й братерства.
– Приємно було дізнатися, що не лише німці несли світло в темряву, але й наші земляки…
– Ну, тоді згадаю ще про двох вихідців із Таращі. Теофіл Арсентійович і Теофіл Теофілович Бабієнки (це батько і син) були відомими діячами адвентистської церкви. Теофіл-молодший проповідував навіть у Китаї! Про його життєвий шлях написана книга О. Опаріна і Д. Юнака «Жовта ріка». У ній вони називають Теофіла Теофіловича Бабієнка «одним з великих апостолів християнства…».
– І все ж, хотілося б повернутися до мови. Віра вірою, але не слід забувати відомого вислову: «Чия мова, того й влада».
– Ми вже говорили про певні історичні передумови зросійщеності протестантських течій. Це було ще за часів царату, а в умовах СРСР все було зроблено, аби посилити, прискорити процес русифікації. Національно свідомі кадри у протестантизмі знищувалися в першу чергу! Після 1937 року із кількох тисяч служителів адвентистського руху в живих залишився лише один… Серед галичан після війни – жодного! Адвентисти з Волині відійшли разом з німцями і опинилися на Заході. Теодор Животенко родом з Умані також емігрував за кордон, а в роки перебудови його дочка повернулася до України і організувала там, в Умані, Дім молитви. Так ось, національно свідомих протестантів до війни було дуже багато! А ось я вже виростав на російськомовній Біблії… І вісім років проповідував російською мовою. Але потім перейшов на українську, і вся громада перейшла! Моя дружина родом з Миколаївської області; перші три роки нашого подружнього життя вона розмовляла російською, а потім перейшла на українську!
І у їхній церкві на Миколаївщині тепер звучать українські пісні, а пастор стежить, щоб у проповідях українська також використовувалась…
– А держава могла б прискорити цей процес?
– Тут будь-який тиск неприпустимий! Не можна мовне питання вирішувати наказом «згори». Все повинно йти демократичним шляхом, природно. У нас, у таращанській громаді, тепер в усіх є україномовні Біблії. Хоча, старшому поколінню російська мова, припускаю, здається звичнішою. У тих громадах, які ближчі до Києва, домінує російська мова. Також у Білій Церкві, Узині, Богуславі. Хоч Богуслав – це і південь Київщини… У Борисполі, фактично, двомовність, а в Тетієві, Володарці, Рокитному, Яготині – домінує українська. До речі, навіть у російськомовній ірпінській громаді під час Помаранчевої революції 95% воліли віддати свої голоси за Ющенка, адже він – демократ. Думаю, що відсоток українських патріотів у нас не менший, ніж у православних. Та і в чому полягає патріотизм? Хіба тільки в мові? Найоб’єктивніший показник – це любов до свого народу, а не високі слова.
Скажімо, мій прадід Іван Нероба був досить заможною людиною, в селі за часів НЕПу він побудував величезний будинок, де розмістився медпункт, бібліотека, клуб… А ось його син Яків попри те, що батько був міцним «середняком», за поглядами був… ленінцем. Очевидно, побачив певний позитив у радянській владі періоду НЕПу. Став головою колгоспу у селі Руда Сквирського району, а батьковим майном частенько ділився з бідними. Скажімо, роздавав батьків мед (а в того було понад 100 вуликів!). Проте згодом у радянській владі розчарувався, під час голоду 1932 року усе зерно, яке було в колгоспі, роздав людям. Потім знищив усю документацію колгоспу і вирішив тікати світ за очі. Зловили його у 1933 році, причому накинули дріт на ноги і волочили колишнього «ленінця» вісім кілометрів по ріллі… Посадили на 10 років, усі їх і відбув. А з 1943 року Яків ще й воював на фронті. Хоча вислів «воював» не дуже точний, адже був… перукарем. Тим не менше, до перемоги не дожив, загинув на фронті. Ось так склалася доля християнина-«ленінця». Зате жоден колгоспник не помер від голоду!
– Це яскравий приклад «живої» віри. Вона обов’язково повинна бути діяльною.
– До цього закликає і протоієрей Олег Ведмеденко, я читав його статтю «Час говорити» у «Кримській світлиці». По суті, це протестантська проповідь, у православних я такого не зустрічав. Молодець! Якщо у православній церкві будуть такі люди, то церква буде зміцнюватись. Свого часу з’явилася така собі «Армія Господа» у рамках Румунської православної церкви. Завдяки цій структурі церква стала дуже діяльною, соціально активною, у неї мільйони прихильників! «Армія Господа» існувала ще за Чаушеску, а може, й раніше. Її переслідували, хоч, мабуть, і не так, як переслідували б аналогічну структуру в СРСР. Грецька православна церква такої структури не мала, тому вона практично мертва… Лише ритуали. Як українець, я радий, що серед українських православних є такі, як Олег Ведмеденко.
– Ви давно знайомі з «Кримською світлицею»?
– Мабуть, з часу її заснування. У Бахчисараї, Щебетівці і у Новоандріївці живуть мої родичі, я їх інколи провідую. І завжди в кіосках шукаю «Кримську світлицю»! Мені дуже подобається її об’єктивність, а ще… різноплановість. У ній завжди є що почитати… У деяких виданнях є лише одна-дві цікаві статті, а у «Світлиці» – кожна цікава! У минулому році я, пригадую, прочитав статтю про відомого мандрівника з Чернігова Олександра Волощука…
– Ми писали про нього і після того. Зараз Сашко подорожує десь у Норвегії. Повернеться – неодмінно розповість про свої мандри. Обіцяв.
– А ще мені дуже сподобалася стаття «Хто об’єднає чотири України?». Цікавою є концепція Ігоря Лосєва про чотири України… Сподобався і розділ «російськомовний патріотизм». Це дуже актуально для України! Адже серед російськомовних громадян є чимало справжніх патріотів України. І таке явище, як «українофільство» існує і в Росії, і в інших республіках СНД. Скажімо, релігійну передачу «Голос надії» деякий час вів Валерій Міхоношин, – він сам уралець. Але як любить Україну, українську мову! Він, до речі, і Росію дуже любить, хіба що Путіна не шанує…
Коли я навчався у духовній академії в місті Заокську Тульської області, у нас був український клас з дослідження Біблії. Там були ті студенти, які люблять українську мову, культуру, українську пісню… Ми досліджували Біблію українською мовою, співали українських пісень, але цікаво, що більша частина класу – це були етнічні росіяни, вірмени, євреї, кабардинці, узбеки та представники інших національностей. Отже, українофільство – це реально існуюче явище, принаймні, серед протестантів. Якщо денаціоналізовані українці – це негатив, то певним позитивом є добре ставлення до всього українського серед багатьох представників народів колишнього СРСР.
Зрештою, чи завжди етнічна належність до української нації гарантує патріотизм? Нерідко трапляються парадоксальні ситуації. У моєму рідному селі жив галичанин, який усе своє свідоме життя боровся з українськими націоналістами. Він хвалився, що воював у складі загону Ковпака, і одного разу вони знищили підпільний госпіталь, де лікувалися поранені вояки УПА. А після війни вони вбивали голів сільрад, вчителів, комсомольських активістів… Заходили і в польські села, де під маркою упівців робили свої чорні справи. Казав, що воювали вони у повстанських одностроях (я тоді вперше почув слово «однострій»), так ось, цей галичанин був не лише земляком, але й далеким родичем Степана Бандери!
Через три хати від нього мешкала Тетяна Ковпак, «східнячка», колишня комсомольська активістка. Вона після війни жила у Західній Україні, працювала піонервожатою. Одного разу до неї вночі постукали повстанці: «Доброго здоров’я, пані вчителько! Можна з вами поговорити? Ви збираєтеся виховувати з наших дітей комуністів?». Дівчина зам’ялася і сказала, що, очевидно, буде виховувати хороших людей або щось у такому роді… «Лісові брати» уважно вислухали її, а потім сказали: «Ну що ж, доню… Ми тобі віримо. Працюй!». І потім навіть неодноразово допомагали їй харчами. А було й таке, що зустрічають її в полі – вона з піонерським галстуком на шиї, а вони в одностроях, з автоматами, гвинтівками… Йдуть своєю дорогою, а її вітають, махають руками як добрій знайомій… Так ось, ця Тетяна Ковпак завжди була за УПА і завжди людям говорила про цю народну армію тільки добре. Адже знала цих людей зблизька! Виходить, що «східнячка» більше патріотична, ніж родич Бандери.
Добро завжди породжує добро. Тому я хочу побажати вашим читачам, щоб вони були справжніми українцями, любили людей, жили за Божими заповідями. Тоді багато проблем у нас вирішуватимуться простіше. У тому числі і мовних.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2009 > Тема "Українці мої..."