Версiя для друку Обговорити в форумi

Проросійські сили досягли певних успіхів на ниві заперечення українського характеру Криму. Мовляв, півострів споконвіку був «ісконно русскім». Тобто майже таким, як Москва чи Рязань. І якби туди якимось вітром не занесло татар-кочівників у ХІV столітті, то таким би він залишався і дотепер. А стосовно українців, то це п’яний Хрущов в усьому винен! На нетверезу голову передав Крим Україні… А так усе було б в порядку – не було б в АРК ніяких українців, лише покірні і лояльні малороси. Та й взагалі, українці – це австрійсько-польська вигадка. Саме ці недруги Росії і мову українську придумали, і ОУН створили.
На жаль, у цю маячню багато хто вірить і досі. Тому нам важливо знати, що було насправді. І треба систематично збирати матеріали про тих кримчан, які своє українство так чи інакше виявляли.
Цікаву інформацію знаходимо у книзі Івана Пущука «Берестійщина у складі незалежної української держави 1918 – 1921 рр.» (Луцьк, 2009). Нагадаю, що цей край в часи УНР, дійсно, належав Україні, перш за все, через його етнічний склад. Хоча українці і тоді трохи легковажно поставилися до створення власних збройних сил. У кінці січня 1919 року раціональніші і динамічніші поляки, непогано озброївшись, захопили місто Пружани. Трохи південніше, в Кобрині, українці саме почали формувати підрозділи «Поліської Січі» під командуванням холмщака Петра Макарука. Ядром цієї маленької місцевої армії були національно свідомі вчителі. А за ними поступово потягнулася українська молодь з навколишніх сіл…
Проте, все йшло надто повільно. І такий, недостатньо захищений Кобрин, поляки вирішили обійти. Вони рушили прямо на Брест, де українського війська не було зовсім.
Німці, які перед цим тримали під контролем усю Берестейщину, спішно вантажилися у вагони… Воювати за українську свободу вони не хотіли (хоча перед тим справно виконували умови Брестського миру), не хотіли, бо в Німеччині почалася революція.
Ситуацією вирішили скористатися поляки. Понад століття вони не мали своєї державності, але польська ідея жила! І українські, і білоруські етнічні землі поляки вважали своїми. Брест їм був потрібен як повітря.
І ось польська колона входить у місто, німці відходять до станції… Польський офіцер Стецкевич починає стріляти у недавніх господарів міста. Обуреним воякам кайзера це не сподобалося і вони застрелили чванькуватого ляшка. Стецкевич став єдиною безглуздою жертвою цієї польсько-німецької сутички. Тим не менше, на його честь поляки згодом назвуть одну з вулиць Бреста. Як бачимо, войовничість у них системно підтримується державою. Не те, що у нас.
Але й серед українців знайшлася людина, яка спромоглася захистити честь нації! Польську колону зустрів кулеметним вогнем «синьожупанник» Віктор Усенко, уродженець Сімферополя. Це був свідомий українець, який працював у редакції «Рідного слова». Про цей бій написав у своїх спогадах один з тогочасних діячів Берестейщини Т. Олесіюк:
«Високий, бравий козарлюга з довгими вусами сам, один, кулеметним вогнем затримав на кілька годин польський наступ по головній дорозі з Берестейської кріпості до міста. Лише вистрілявши всі набої, В. Усенко вийшов із-за звалищ придорожнього дому назустріч полякам…».
До речі, польський генерал Лістовський поставився до українського козака з Криму по-лицарськи. Вражений його відчайдушністю, він звільнив сімферопольця з полону. Український кулеметник, пронизуваний злобними поглядами поляків, холоднокровно пройшовся вулицями окупованого Бреста. А далі подався на Волинь, де його бойове мистецтво було вкрай потрібним затиснутій у кільце фронтів Українській державі.
Звідки на Берестейщині могли узятися сімферопольці? Про це докладних відомостей нема. Проте, ризикну зробити припущення. Для цього знову зацитую дещо з книги:
«Як тільки військо Директорії зайняло Київ, туди з Берестя негайно спорядили вчителів Шкетина і Любарського (…) Через кілька днів українці в Бересті раділи вістці зі столиці: тогочасне українське військове командування пообіцяло якнайшвидше зняти з протибільшовицького фронту на Північному Сході й перекинути для оборони Берестейщини військове угруповання «Чорноморська Січ».
Думаю, саме в цьому угрупованні служили вихідці з півдня України, таврійці, кримчани. А ось ще одна цитата, вона стосується літа 1918 року. Саме в цей час в Бресті організовувалися курси українознавства:
«1 червня в головній залі Білого палацу фортеці директор курсів проф. Є. Рудницький, підляшанин, котрий для керівництва ними приїхав із Сімферополя, урочисто відкрив їх у присутності керівництва губерніальної адміністрації. «Нашим найбільшим успіхом, перемогою ми вважали той факт, що з пари сотень курсантів, кожен з яких був дитиною російського панування, вдалося створити культурне середовище з українською мовою як інструментом міжлюдських зносин… І це чудо доконалося не лише в Бересті, але й у безлічі містечок і міст України. Учительки заговорили в Бересті по-українськи, заспівали, радісно засміялися… У Бересті це чудо зробили не ми, пани лектори, а півтора десятка «синьожупанізованих» учителів», — згадує Т. Олесіюк».
Як бачимо, певні берестейсько-кримські зв’язки існували. Бо що робив професор Рудницький у Сімферополі? І ще одна цікава обставина: виявляється, Брестська фортеця має безпосереднє відношення і до української культури! Там відбувалися доленосні наради. До речі, слухачами курсів було 150 осіб, у тому числі 17 євреїв і 2 поляки. І як, скажіть, у такій атмосфері повинні були почувати себе сімферопольці з українським корінням?
* * *
Багата фактологічним матеріалом і стаття В. Проценка «Підрозділи УПА Криму були дієвими» («КС» від 11.09.2009). Адже у загоні «Бійці», вишкільному загоні «Сиваш», у загоні самооборони Рустема повинні були бути кримські українці! Не всі ж повстанці перекочували з Галичини… Яким був відсоток кримчан? Думаю, вагомим. Опосередковано це підтвердить наведена цитата:
«У Сімферополь прибуває і провідник мельниківської ОУН Борис Суховерський. Були організовані зустрічі з існуючими похідними групами. На квартирі Базидевича по вул. Жуковського він поставив завдання групі Ярослава Савки (колишнього петлюрівського офіцера – С. Л.), у складі якої перебувало 8 осіб, із них 6 сімферопольців…». Як бачимо, відсоток чималий. А ось ще цитата із статті Володимира Проценка:
«Нині відомі 43 кримських повстанці, що боролись за незалежність України в УПА, але розвідка з пошуку фактів української визвольної боротьби в Криму триває, і читачі ще дізнаються про нових героїв».
Хотілося б, щоб це було якомога швидше. До речі, частина українських повстанців влилася до партизанських загонів, що діяли в Криму.
* * *
Цікаві дані наводить кандидат історичних наук Володимир Поляков у статті «Украинцы в партизанском движении Крыма». Зокрема, він розповідає про юного партизана Володимира Бабія (1926-1943): «Симферопольский школьник, создав из таких же ребят и девушек подпольную организацию, самостоятельно пошел в лес и после долгих поисков вышел на партизан. Практически сразу по возвращении в город был схвачен гестапо, но на допросах никого не выдал и был казнен. Созданная им организация СПО (Симферопольская подпольная организация) успешно действовала на протяжении всей оккупации, совершила десятки диверсий. Несмотря на гибель большинства ее членов в гестаповских застенках, предотвратила взрывы мостов и ряда зданий Симферополя…».
Як бачимо, Володимир Бабій належав до «радянських» українців; можливо, таким його виховала партія більшовиків. Але і в такому випадку він заслуговує на наше глибоке пошанування. Я згоден із севастопольським білорусом Валерієм Барташем, що треба глибше вивчати радянський період в історії Криму. Багато українських прізвищ ми зможемо врятувати від забуття.
До речі, в житті завжди є місце подвигу. Кожна порядна, лояльна, мужня людина українського походження повинна бути предметом нашої уваги! Не всім же в Криму бути націоналістами! Але якщо російськомовний українець здатний на геройський вчинок, хіба не стає він нам ближчим і зрозумілішим?
Свого часу я звернув увагу на статтю Юлії Качули «Я зробив це не заради геройства…» («КС» від 3.10.2008). У ній розповідалося про старшокласника сімферопольської «школи-гімназії» № 25 Василя Піддубного, який врятував маленьку дитину, що тонула в озері. На поставлене Юлією запитання, що таке справжній героїзм, Василь відповів:
— Порятунок людини. Врятувати комусь життя в екстремальній ситуації. Не заради пошани, подяк, признань, а заради самого життя…
Напевно, так само думав і Володя Бабій, тому під тортурами не видав жодного з побратимів. Та й Віктор Усенко, ризикуючи своїм життям, дав можливість сорока свідомим українським вчителям щезнути з оточеного Бреста…
Тож цінуймо живих героїв і пам’ятаймо загиблих!

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2009 > Тема "Українці мої..."