Версiя для друку Обговорити в форумi

А НАОСТАНКУ Я СКАЖУ...

 „Життя після смерті”, - саме так називалася книга доктора Моуді, яка витримала безліч видань різними мовами світу. В ній на численних прикладах розповідалося про ті відчуття і видіння, з якими люди стикалися у стані клінічної смерті – перед незворотнім бар’єром, котрий можна було здолати лише в одному напрямку. За ці миттєвості люди подумки переживали усе своє життя, яке проносилося перед внутрішнім поглядом у яскравих картинках.
 Це, певне, було схоже на те, що зараз переживаю я, рухаючись вже цілий рік вузьким тунелем назустріч невідомому. Переживаю не як конкретна людина, а швидше, як уособлення нашої тепер уже18-річної газети, бо я – останній її подих, останній удар серця, подарований їй від народження.
 Ось я бачу себе молоду. Звісно, не за абсолютними мірками, просто працювали тут люди досвідчені, справжні дисиденти і націоналісти радянського періоду, які думали про те, за що могли покарати, прагнули того, про що не можна було і заїкнутися. Ці люди через усе життя пронесли свої переконання і вважали, що з Незалежністю, нарешті, настав їхній вистражданий зоряний час, й чим довше довелося мовчати, тим більше хотілося говорити. Ми виходили з редакції завжди разом і говорили, сперечалися, буквально захлиналися від емоцій.
 Генератором пристрастей неодмінно був наш відповідальний секретар Василь Кирилович Богуцький, у якого на квартирі готувалися перші номери „Кримської світлиці”. Він вважав себе не лише досвідченим газетярем, але й людиною, яка по праву мала бути архітектором і будівничим нової держави, своєї, найдорожчої. І хоча перехожі частенько величали нас бандерівцями, а хтось одного разу навіть вистрелив нам у редакційне вікно, – це тільки додавало снаги: Україна захоплено слухала промови своїх патріотів і багатьом здавалося – варто лише забути про дешеву і якісну радянську ковбасу, як одразу ж „запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!”
 Чи не ворогом номер один була ця ковбаса і для Василя Кириловича, який ще не знав, не відав, що менш як через 10 років викинуть з вікна власної квартири його улюбленого сина, бо ту квартиру він змушений був здавати в оренду, аби якось протриматися матеріально, а люди, що там жили, в цілях економії не прагнули за це платити. Але злочин доведено не буде. Та й сам Василь Богуцький, опинившись на жебрацькій пенсії і щоденно оплакуючи своє дитя, зведе рахунки з життям, перекривши завчасно димохід у себе на дачі. Хоча і це буде кваліфіковано як нещасний випадок, бо безперечні аргументи ні в тому, ні в іншому разі не братимуться до уваги. Такий вже був той „зоряний” час.
 Ще зі студентських лав заслужив свій неофіційний титул «доктора» заступник головного редактора Григорій Рудницький. Це він, принциповий і справедливий, наша „ходяча енциклопедія”, був постійно на варті рівня газетної планки, займався копіткою дослідницькою роботою. Але в 2003 році розлучився з газетою...
 А ще серед нас – перший головний редактор Олександр Кулик – людина небайдужа, кваліфікована, автор темпераментної публіцистики. Попереду у нього – багаторічна робота в урядовій київській газеті і передчасна смерть від серцевого нападу. Він так і не дочекався пенсії, яка б дала можливість повністю віддатись художній творчості (адже Олександр Павлович був членом Спілки письменників). Але, попри все, так ніколи і не забував „Кримську світлицю”, біля витоків якої стояв.
 Восени виповнилося 10 років, як не стало і нашого наступного головного редактора – Володимира Миткалика, який теж був невід’ємною часткою нашого колективу на початку дев’яностих. Працелюбний і невтомний, він брався до найскладніших тем – в цьому відношенні у нас і досі його замінити нікому. Але з нами лишилася його донечка Ірина Миткалик, яка пішла батьковими слідами.
 А найщасливіше газетне майбутнє судилося все ж таки Данилу Кононенку, котрий займався художньою літературою та беззмінно понад 10 років готував дитячий додаток до „Кримської світлиці” - „Джерельце”. Усі ці роки він лишався шанованою людиною і покинув газету з власної волі, якщо так можна назвати спровоковану київським начальством ситуацію річної давнини, що підштовхнула до цього рішення редактора відділу літератури.
 Поринаючи в минуле, чую і невгамовного Федора Степанова, і розважливого, хоча й запального Віталія Фесенка, і нашу господиню – друкарку Людмилу Кройтер (тоді ще не поховали Федір і Віталій – матусь, а Людмила – чоловіка й сина).
 Тож прямуємо ми до зупинки, щасливі будівничі України, ділимося враженнями про виступи у пресі В’ячеслава Чорновола, Слави Стецько, Дмитра Павличка. І не важко забутися про радянську ковбасу, якщо жити задля великої мети.
 Але калейдоскоп пам’яті змальовує вже іншу картину. Це – початок – середина двотисячних. Ми давно не збираємось гуртом і навіть на планірках здебільшого відмовчуємось. Бо у кожного на вустах єдине запитання: коли буде зарплата? А її вже не було три, чотири, п’ять, шість, а востаннє навіть сім місяців. Усі розуміють, що головний редактор Віктор Качула, який працює денно і нощно, не вміє штампувати гроші, а у держави, нашої держави, є якісь поважні причини, аби не забезпечувати нам бодай жебрацьке існування. Ми знаємо, що Віктор Володимирович постійно готує листи, шукає спонсорів, але щонайперше – ми маємо видавати газету, і це – найважливіше завдання, її чекають наші читачі. І за усі роки випробувань ми, хронічно голодні і занедбані державою люди, не заборгували читачам жодного номера, не існувало таких причин, які могли б це виправдати.
 Наша славетна Леся Українка колись зізналася, що навчилась сміятися, аби не плакати. А ми навчились співати. Віктор Володимирович постійно організовує різноманітні співочі, музичні конкурси. А ще – комп’ютерні змагання, які давали змогу поповнювати школи комп’ютерною технікою (звичайно ж, за рахунок спонсорів) і наші читацькі лави новими прихильниками.
 ...Ось я сиджу в холодній залі, як завжди, одна („нас” більше не існує), спостерігаю за цим веселим, але чужим святом („мого” більше не буває). Ні, я вже не будівнича України. Ні мої сили, ні знання, ні енергія їй не потрібні. Моя мати навідується на смітник, поновлюючи в такий спосіб гардероб, а я активно шукаю підробіток, гроші за який або не одержую взагалі, або в передбачених моїми умовами дозах: „Скільки вважатимете за потрібне…” Здоров’я моє остаточно зруйноване, я – інвалід. Але в думках одне: ми потрібні нашим читачам, і спогади про наші теплі зустрічі, їхні подяки. Молодь готує за нашими газетами курсові роботи, нас знають, навіть ті, хто не любить.
 І нарешті – передостанній сюжет. Настало і на нашій вулиці свято. Тепер - ми газета Міністерства культури і туризму України. Це – офіційне визнання необхідності функціонування в Криму державної мови. І цей статус дозволяє і зобов’язує працювати по-новому: в десять, у сто разів більше і краще, ніж раніше. Шкода лише, що стільки спливло часу і так мало лишилося попереду активного життя. Наші керманичі одержують почесні звання: я – впевненість якщо не в завтрашньому, то в нинішньому дні. Ілюзія благополуччя. Спасибі редакторові, що він таки домігся цього перепочинку.
 А потім газета померла. З Києва приїхали люди і знищили її. Казали: буде інша – буде краща. Та невдовзі не стало ні іншої, ні кращої. І розпочалося життя після смерті. Отой тунель, довжиною в рік. І обіцянки: через місяць прибуде реанімобіль. А потім – чекайте дня Незалежності. А далі – реанімація відбудеться в жовтні. Але ми все рухаємось у невідоме, і вже близько те яскраве світло, яке бачили і хворі, опитані доктором Моуді. Так само, як і вони, я сповідуюсь голосу, що звідти лине: жила, любила, працювала задля цих людей, яким бракувало правди, втіхи, віри, душевного спокою, а то і просто хліба. І насамперед – рідного слова. Тож визначте нарешті мою долю!
 Але світло мовчить...

Тамара СОЛОВЕЙ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 24.12.2010 > Тема "Ми єсть народ?"