Версiя для друку Обговорити в форумi

Сержант Ніна Миколаївна Чижиченко пройшла дорогами війни у військах зв'язку від Сталінграда до Берліна. На будівлі рейхстагу є і її підпис. Після 9 травня воювала в Чехословаччині, звільняла Прагу. Нагороджена орденом Червоної Зірки за бої у Східній Пруссії, орденом Вітчизняної війни, медаллю "За бойові заслуги", орденом "За мужність", багатьма медалями.

В кінці 50-х років минулого століття ми з нею разом працювали в редакції міськрайонної газети на Дніпропетровщині. Я - початкуюча журналістка, бо ще навчалась, а вона, Ніна Миколаївна Чижиченко, - теж початкуюча - з інших причин: закінчила в Харкові перший курс інституту журналістики, з початком Великої Вітчизняної війни пішла на фронт. Після війни вийшла заміж за свого однополчанина, народила двох синів, продовжила навчання. Проте довге сімейне щастя не судилося: помер від сухот чоловік - і лягли всі турботи про сім'ю на плечі молодої вдови. А згодом, омріяну ще в юності справу довелось полишити: потребували уваги дуже старі вже батьки. І вона була вимушена переїхати на свою малу батьківщину - Херсонщину, де живе й зараз. Більше того - їй, дочці вже свого часу, все ж довелось йти тією життєвою дорогою, яку проклали її батьки - народні вчителі. Понад 20 літ пропрацювала в Херсонському педінституті - викладала політекономію. Освітянська робота припала їй до душі. Це, мабуть, ще й тому, що так на роду написано.
Про свій освітянський рід Ніна Миколаївна написала вже не особистого листа колишній колезі, а до нашої газети, з якою встигла також познайомитися і освітянська спрямованість котрої їй до душі. Друкуємо цей лист з деякими скороченнями.
Тамара ІВАЩЕНКО, літредактор "КС".

"Я такої значущої назви газети - "Кримська світлиця" - не зустрічала. Світлиця! Одне слово, а як виражає свято людського спілкування! В світлицях наших українських предків точились поважні розмови стариків, веселилась молодь, зустрічались закохані. Дозвольте і мені, дорогі сусіди, постукати в двері Вашої Світлиці і розповісти про мій рід з прадідів-дідів, що сіяв у душах людей добро, гідність, совість, любов протягом двох сторіч.
На жаль, про своїх прадідів, які вчителювали у першій половині ХІХ ст., я знаю лише те, що їхні діти були люди освічені. Дочка Марія Максимівна вийшла заміж за вчителя Петра Івановича Михайленка. Це мої дідусь і бабуся. Вчителювали вони у Великих Копанях, що в таврійських краях. Село було справді велике. В його школі працювали не лише діди мої, а й старша їхня дочка Клавдія Петрівна з чоловіком Герасимом Петровичем Бояром. Як розповідала бабуся, була вона хрещеною матір'ю немовлят половини села. Це вища ознака любові і поваги селян до своїх вчителів. І їй треба було пекти багато пасок, щоб обдарувати всіх своїх хрещеників.
Прийшов строк, коли стали вчителями і молодші діти Михайленків: Софія Петрівна і Геннадій Петрович. Софія - моя мама. Закінчила вона Херсонську жіночу гімназію. Мала незалежний, бідовий характер. Своє вчителювання почала не під батьковим крилом, а поїхала в с. Келегеї. Розміщалась та школа у звичайній селянській хаті. Велика кімната була чисто побілена, підлога помазана глиною. В кутку - купа соломи, де сиділи школярі. В їх руках - біленькі грифельні дощечки, а у торбинках - спеціально випалене вугілля, щоб ним писати. Вчительці треба було присісти біля кожної дитини, взяти її руку і вчити писати літери. Сміялась мама, згадуючи, що після занять була схожа на кочегара...
Старі Михайленки, передавши свою школу Боярам, вийшли у відставку. Пенсій в ту пору вчителям не призначали, а видавали "выходное пособие". Грошей тих вистачало дідусеві на те, щоб купити шматок землі, побудувати хату і все потрібне для господарства, придбати коней, корову. Була у діда мрія: зробити своє господарство зразковим, посадити культурний сад - з окуліруваних сортів. Поїхав невтомний старий в Херсон вчитися в сільськогосподарську школу. Одержав посвідчення агронома і взявся за справу. Я добре пам'ятаю той дідівський "хутір" у Великій Кардашинці, його розкішний яблуневий сад. Але гордістю діда був сливово-абрикосовий поливний сад, де фрукти були завбільшки з кулак дорослої людини. Ми, внуки, проводили на дідівському "хуторі" кожне літо.
На жаль, дідусь наш рано помер. Ховали його люди кількох сіл. На хресті могили написали два слова: "народний вчитель". Це, мабуть, найвищі слова подяки. Бабуся дожила до 100 років. До неї після смерті чоловіка переїхала старша дочка - Клавдія Петрівна, яка вчителювала у Великій Кардашинці до глибокої старості. І навіть померла в приміщенні школи, якою завідувала. Люди і тепер згадують її з великою теплотою. До речі, дочка тітчина Милинтина Герасимівна вчителювала в Севастополі.
Моя мама вийшла заміж за вчителя Коноваленка Миколу Івановича. Вони вчили дітей в татусевому рідному селі Андріївці на Криворіжжі. Після  Жовтневої революції була введена обов'язкова початкова освіта, організовані т. з. "лікнепи" для дорослих. Великий потяг був у селян до освіти, мистецтва. Мої батьки організували хор, оркестр і драматичний гурток в селі. Вечорами школа гула як вулик. Моя мама гарно співала, переспівала партії всіх героїнь в українських п'єсах і оперетах. А мене, крихітку, няньчили сільські актори за кулісами, а часом і глядачі в залі.
Йшли роки... Батьки переїхали в мамину рідну Таврію, в Голу Пристань. Батько здобув вищу освіту, заочно закінчивши Одеський університет. Викладав хімію і географію в школі. Людиною він був суворою, вимогливою до себе й інших, але кришталево чистою і справедливою. Учні, навіть відчайдушного характеру, побоювались його, але поважали.
У війну наша родина не встигла евакуюватись і бідувала на окупованій території. Вона не знала, що трапилось зі мною. А я в цей час йшла вогненними шляхами в сірій солдатській шинелі. Сталінградська битва. Калмицька пустеля. Сальські степи. Кришиво льоду і по горло вода Дону, взяття Ростова-на-Дону, Таганрога, Маріуполя, битва за Мелітополь. На порозі і рідна Таврія. І саме в цей час наш тодішній 4-й Український фронт повернув на Крим. А моя 28-ма армія, підпорядкована 3-му Українському фронту, - звільняла Таврію.
Яке велике щастя випало мені, солдату, визволяти від ворожої навали рідний край! Довідалась, що мої батьки живі і переїхали в глибину району в радгосп "Каракульекспорт", де вчителюють. Нас розділяло всього 80 км. Мене відпустили, видали для гостинця рідним пшона і сухарів. Я пішки подолала ту відстань за дві доби. Пізно ввечері підійшла до дверей учительської, де мешкала моя родина. Підійшла, а відчинити двері, постукати, крикнути - не можу. Дух перехопило від хвилювання. Чую татів голос: "Мені здається, що хтось пройшов по коридору..." Мамин: "Тобі здалося..." Довга пауза. І раптом розчиняються двері... Я в обіймах рідних. Плаче від радості матуся.
Батьківська тремтяча рука гладить зірочку на моїй шапці... Трохи пізніше батечко, поздоровляючи мене з 8 Березня 1944 року, напише: "Вище підніми голову, підтягни свій шкіряний пояс, заспівай пісню про нашу Україну і йди вперед! Нині колективізм ламає все! Мені довелось воювати в першу світову наодинці..." Цей лист зберігається зараз в музеї Великої Вітчизняної війни в Києві...
Вчителі минулого! Гордість і краса нації. Освічені, совісні, трудолюбиві, скромні. Такі, як моя матуся Софія Петрівна. Країна високо оцінила її просвітницьку діяльність. Якщо в її батьків за ту ж саму роботу були царські нагороди - золоті і срібні медалі, то у їхньої молодшої дочки - орден Леніна. Освітянському ж роду в Україні ніколи не буде переводу, як би важко не було. Це я бачу на прикладі і своїх родичів. Моя двоюрідна сестра - Тамара Геннадіївна Михайленко - доцент, кандидат педагогічних наук. Викладала англійською мовою педагогіку в Московському університеті ім. Патріса Лумумби. Молодша сестра Світлана Миколаївна Бичова, інженер за спеціальністю, багато років викладала біохімію в професійно-технічному училищі Херсона. Племінник Валерій Григорович Бичовий - кандидат фізичних наук, доцент Херсонського індустріального університету. Мій старший син Володимир Юрійович Чижиченко - вчитель вищої категорії, методист. Викладає фізику в місцевому коледжі.
Які перспективи? Не думаю, що ніяких. Хоча не престижно сьогодні, важко бути вчителем, все ж віками в нашому роду закладені особливі гени просвітництва повинні проявитись і в онуках, і в правнуках. І отак, мабуть, не тільки в нашому роду...
Ніна ЧИЖИЧЕНКО,
учасниця Великої Вітчизняної війни, ветеран праці.
м. Херсон

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема "Українці мої..."