Версiя для друку Обговорити в форумi

МУЗА З ОБЛИЧЧЯМ СЕЛЯНКИ
 …Ще за радянських часів мені часто доводилося виступати з Дмитром Івановим перед колгоспниками Чернігівщини і бачити, як вони витирають сльози, слухаючи його поезії. І з кожним таким виступом я дедалі більше переконувався в тому, що в особі Д. Іванова маємо найорганічнішого селянського поета. Такого не було ні в 60-х роках, ні пізніше. І річ не в тому, що Д. Іванов побачив у житті селян щось таке, чого не бачили і про що не написали інші поети, не в тому, що він порушив таку тему, на яку інші не звертали уваги, і навіть не в тому, що трагедію повоєнного села виписано в його баладах як ні в кого... Адже були прекрасні твори, в яких розроблялася селянська тематика, в Б. Олійника, В. Симоненка, І. Драча і в багатьох інших. Але вважати будь-кого з них поетом села немає підстав. Д. Іванов вирізняється з-поміж названих і неназваних тим, що вони, на відміну від нього, писали про село, вже оглядаючись з міста, збагачені досвідом іншого, ніж у селі, життя, і сприймали сільську дійсність крізь призму набутої світової культури. Скажімо, голова колгоспу у відомій поемі Драча «Ніж у сонці» висловлює не стільки свою гірку правду про село, скільки правду, яку знає і вже її осмислив поет, тоді як у баладах Д. Іванова ця правда ще перебуває в стані живої, проточної і мінливої реальності. Ліричний герой І. Драча дивиться на село, на хату, яку розмалювали «Сар’яни в спідницях», з рівня «вищих партитур», з коня, що пролітає над Парижем. А ліричні герої Д. Іванова стоять у глевкому чорноземі, дивляться на світ із вікна хати, яку самі ж розмалювали, навіть не підозрюючи, що «наслідують» якогось невідомого їм Сар’яна…
 … Дуже можливо, що Д. Іванов залишиться в нашій поезії першим і останнім поетом села. Йдеться не про традиційні сільські пейзажі в поетичних творах з калиною та солов’ями, — цього ніколи не бракуватиме, — а про відтворення трагедії українського селянства. Ця трагедія більш-менш висвітлена в нашій прозі. Поети ж, як правило, боязливо її обходили, а якщо й писали про неї, то поверхово, між іншим, з оглядкою. Нікому бути «сільським поетом» не хотілось, адже ще й зараз епітет «сільський» для багатьох звучить, в кращому разі, як «провінційний». Пригадаймо, як за часів радянської влади поетів і прозаїків, які багато уваги приділяли сільській тематиці, принижували і таврували як апологетів хуторянства і куркульства. І робили це не лише партійні ідеологи. Зневажливе ставлення до селянства, а відповідно і до тих, хто його оспівує, висловлювали навіть широковідомі і впливові письменники. Лише такі одинаки, як Андрій Платонов, дозволяли собі думати і констатувати, що метою створеної більшовиками системи є «... викосить, ликвидировать, уменьшить человеческий дух, сделать человечество покорным, податливым на рабство». Ось як на цю ж систему і на селянство дивився пролетарський письменник Максим Горький: «Я считаю рабочий класс мощной культурной силой в нашей темной мужицкой стране... Я неоднократно говорил... что фабрично-заводской рабочий не только физическая, но и духовная сила, не только исполнитель чужой воли, но и человек, воплощающий в жизнь свою волю, свой разум. Он не так зависит от стихийных сил природы, как зависит от них крестьянин, тяжкий труд которого невидим, не остается в веках. Все, что крестьянин вырабатывает, он продает и съедает, его энергия целиком поглощается землей, тогда как труд рабочего остается на земле, украшая ее и способствуя дальнейшему подчинению сил природы интересам человека». Отже, за словами Максима Горького, селянство — на відміну від робітничого класу — позбавлене енергії творення, не здатне на самостійну і творчу працю і є символом «відсталості», «темноти» та «бездуховності». Такий погляд на селянство вельми трагічно позначився на творчості українських поетів, здебільшого вихідців із села, бо для них саме сільська незрусифікована частина населення з її культурою, історією, побутом і буттям була єдиним джерелом мови, ідей, образів. Тож не дивно, що справжнього поета, для якого тема села була б домінантною в його творчості, крім Д. Іванова, не було і немає. І, можливо, не буде, адже ті процеси, що відбуваються сьогодні на селі, можуть знищити до кореня, асимілювати містом традиційну сільську культуру, підриваючи заодно споконвічний і життєдайний зв’язок між людиною і землею, між людиною і природою. Д. Іванову випало побачити село вже спустошеним, обікраденим, знесиленим. Це на початку XX ст. Сергій Єсенін бачив у селі:
 Народ невинний, добродушний,
 Он всякой власти непослушен.
 Тоді це ще було можливим, як і відвертий опір селянства владі, бездушному місту:
 Куда весь хлеб его везут,
 Расправой всякою грозя,
 Ему не давши ни гвоздя.
 Після колективізації, розкуркулення, голодомору та масової міграції до міста найактивнішої частини сільського населення доля села була вирішена остаточно. Сьогодні воно переживає один з найдраматичніших періодів у своїй історії, літописцем якої можна впевнено назвати Дмитра Іванова...
 
Леонід ТАЛАЛАЙ.
 (З передмови до книги Дмитра Іванова «Село в терновому вінку»).
 
 Дмитро ІВАНОВ
 СЕЛО В ТЕРНОВОМУ ВІНКУ
 Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівка Новгородківського району Кіровоградської області.
 Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працював кореспондентом Кіровоградської районної газети «Зоря комунізму», слюсарем у радгоспі, старшим редактором Чернігівського науково-методичного центру народної творчості, головою Чернігівського обласного літературного об’єднання. З 1991 року — головний редактор Чернігівської обласної молодіжної газети «Гарт», член Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України.
 Член Національної Спілки письменників України, автор поетичних книг «Зерно і любов» (1977), «Грай, сопілонько моя» (1979), «Там, де народжуються райдуги» (1981), «Заповіти мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Червоний корінь» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991), «Зорі над Україною» (2005), «Здрастуйте! Я повернувся!» (2007), «Монолог з тридцять третього» (2008), перекладів з російської, білоруської та інших мов.
 Лауреат Республіканської премії імені Миколи Островського, Всеукраїнської премії імені Нечуя-Левицького, Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди, літературної премії імені Михайла Коцюбинського, обласної літературної премії імені Олекси Десняка.

 БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ
 В село, додому, йду полями.
 І що ж тепер туди несу,
 Де нікому сказати «Мамо!»,
 Де ні з ким розділить сльозу?
 Де чулась мова колоскова —
 Там мертва зона залягла,
 І навіть пісня колискова
 Бомжує, вигнана з села.
 Тут люди — наче поторочі,
 І сум такий (хоч вий!) блука,
 Й, хатам повибивавши очі,
 Ганьбища нашого рука
 Уже святі дерева нищить
 Могильні.
 Господи! Прости!
 І в небесах над кладовищем
 Летять не гуси,
 а хрести.
 Хрести з мого села тікають!
 Хрести новітні і старі...
 Тут матерів сини вбивають,
 Синів вбивають матері...
 ... Іду.
 Від кроків берег рижий
 Потоком пісковим стіка
 В ставок — і жовно хвилі брижить
 Щоку неголену ставка...
 Як швидко роки пролетіли!
 Лягли за вічності гряду.
 Чому ж тепер, свинцевотілий,
 Так довго я додому йду?!
 Уже й пора завечоріла,
 Довкіл бентежливо снує.
 Ось наша хата.
 Постаріла...
 Мене ж відразу впізнає.
 Зайду...
 Постою мовчки... Сяду
 Перед божницею за стіл...
 Дивлюсь, як тіні ходять садом,
 Узятим в чорний частокіл
 Самотини.
 Понад обійстям
 Вже місяць крадеться, мов тать.
 А зорі на гіллі безлистім —
 Неначе яблука висять...
 ...Та хай нещастя
 вдарить трясця,
 Щоб з ляку сум зажеліпав —
 Це пам’ять пригорщами щастя
 Мене до ранку обсипа.
 Хоч нікому сказати «Мамо!»,
 Нема з ким розділить сльозу,
 А темінь зблискує словами,
 А вії струшують росу.
 І Мати Божа з мли тієї
 Скорботно з покуття зорить...
 Горить свіча душі моєї.
 І день і ніч горить...
 Горить...
 

 БАЛАДА ПРО ОСІНЬ ТА ДІДА

 Скоро осінь. А скоро ж і осінь...
 Гіркота виростає в лють:
 В діда
 хата розкрита
 зовсім,
 Ще й дощі, мов скажені, ллють.
 А його
 голова й не дослухав:
 - Знов за хату прийшли,
 мабуть? -
 Й лису голову він почухав
 Там, де совість повинна буть.
 - Скільки вам говорить?
 От людина!
 Ну невже воно так пече?
 Зрозумійте мене:
 там скотина!
 Дощ іде — а корівник тече.
 Та й не можна ж щодня набридати.
 Я ж, здається, сказав давно:
 Ось закінчим корівник латати,
 А тоді вже
 і вам... щось дамо.
 Зупинився дід біля порога
 Й, повернувшись
 під виск підошов,
 Раз згадав
 нецензурно Бога
 Та й, згорбатившись, геть пішов.
 Цілий день
 дід ні з ким не балакав.
 Дід троячку в той день пропив.
 Дід на призьбі сидів і плакав.
 Дід
 в той вечір
 Горпину побив...
 

 Балада про солдатську
 ВДОВУ

 Як покликали — заспішила
 (Мертвих миють лише чужі).
 Зовсім близько, напнувши жили,
 За хазяїном пес тужив.
 Одяглась як на свято — звичай.
 Нагороди зняла за труд.
 Подивилась в люстерко звично:
 Роки-роки... усе зітруть...
 Та й сусідка ж вона — не звідкись.
 Як ступнула у хатній крик,
 То здалося, що мертвий знітивсь
 І від подиву рот розкрив.
 І втискавсь в дерев’яні ночви,
 І неначе зітхнув:
 - Це ти?
 Поклонилася родичам мовчки,
 Показала -
 усім іти.
 Голова його світить біло
 Пухом, наче старий будяк.
 Висхле, зморщено-жовте тіло,
 Як злощасний отой буряк,
 Що несла надвечір’ям тихим
 З ланки.
 Плачучи.
 Крадькома.
 Согрішила:
 удома ж лихо —
 Ні крихтинки малим нема.
 Ворон злиться над сірим полем,
 Розігнавши худих ворон:
 Вправо клюне — стирчить осколок,
 Вліво клюне — дзвенить патрон.
 Спека знову хліба поїла,
 Поспивала річки, гаї.
 Лиш надія людей поїла:
 Йде життя з хлібових країв.
 Через три дні пшеничка прийде.
 От вона з буряком і спішить.
 Лячно. Гірко.
 Але
 ще три дні
 Треба
 діткам її
 пережить.
 ... Перестрів у ярку.
 Заглипав:
 — Знав, що йтимеш в село повз гай.
 Я мовчатиму наче риба,
 Тільки ти мене...
 покохай.
 — Май же совість!
 Ти з дітьми —
 ситий.
 І гніздечко, дай Боже, звив.
 Мій же десь в чужозем’ї вбитий,
 Ви ж ізмалку дружили з ним.
 Шепотів перегарно, в’язко
 Волохатий, мов звір, мужик:
 — Мертвим — царство небесне,
 ласко,
 А живим
 треба славно жить.
 — Ну яка тобі втіха з мене?
 Я ж худюща, слабка, мов тінь!
 — То нічого. Стебло зелене
 Хто б поніжити не схотів?
 Годі, годі, красуне, скніти.
 Сплачеш очі свої голубі.
 Заберу бурячок —
 і діти
 Ще до світу
 помруть...
 при тобі...
 Перехнябившись, ніч зірката
 їй під ноги жбурляла грудки.
 Ледве-ледве дійшла до хати
 І зварила буряк бридкий.
 Оживали в дітей зіниці
 І рум’янець несміло ріс...
 А на ранок
 аж пуд пшениці
 їм старий бригадир привіз.
 ...Мов з роси, позростали діти.
 І нещастя — як не було.
 З буряками її
 півсвіту
 Подолати нужду змогло.
 Слава й шана услід ходили.
 Та, не струхлюючись ніяк,
 Бив у серце її
 щоднини
 Той зів’ялий
 страшний буряк.
 Так для чого ж прийшла?
 Ще пити
 Промайнуле, що сум несе?
 «Не хотіла із мертвого кпити.
 Та й гадала, минулось все».
 Жінко рідна!
 Над світом гордо
 Хай усмішки твої цвітуть.
 Біль і сором,
 вдовине горе
 Вже навіки
 в могилу йдуть!
 Сонце сіє проміння дзвінко,
 Аж танцює небесна куща.
 Чом же плачеш,
 химерна жінко?
 А вона —
 ще дужче...
 

 ПРОВЕСНЯНА БАЛАДА
 Михайлові Слабошпицькому

 Бути зими охоронцем
 Холод вже більше не міг —
 І, опромінений сонцем,
 Плавиться сірий сніг.
 Стала рілля у полі
 Схожа на крила бусла.
 Мліють дерева голі
 Од лоскотунків тепла.
 Птаства весільні перезви
 Поміж верхів’ями чуть,
 А біловиді берези
 Кров свою людям здають...
 Скоро під небом високим
 Маревом степ задимить
 І ластівки чорним шовком
 Мережити будуть блакить.
 Будуть квіток метелики
 Пурхати в літа ногах,
 І табунами веселки
 Попаски йтимуть в лугах...
 Тягнеться зелен-руками
 Юнь з-під старої трави...
 Мамо, тут все
 дише Вами,
 А тільки, мамо,
 де ж Ви?
 Сонце весні знов привітно
 Свят-рушнички вистеля,
 І так знайомо, так рідно
 Мамою
 пахне рілля...
 

 БАЛАДА ПРО ВОСКРЕСЛУ ВІРУ

 Збирає день у жмені
 цинькіт
 Пташок,
 мов перла дорогі,
 Де не вода,
 а неба синька
 Тече між зелен-берегів.
 Садів квітуючі вітрила
 Напнула над селом весна
 І свій могутній шлюз
 відкрила
 Коханню,
 про яке
 все зна.
 І вже воно буя-веснує
 Повз той притишений причал,
 Звідкіль
 слідом за ним веслує
 Моя овеснена печаль...
 Хоч, весно, вмієш ти творити
 Дива
 із душами людей,
 Тобі ніколи не відкрити
 У молодість мою
 дверей...
 Та все ж — спасибі!
 За розвої
 Бузків,
 всього, що розцвіло,
 За те, що в нас
 весни
 такої
 Іще
 справіку
 не було,
 За те, що, подолавши сквиру
 Одвічну,
 правда ожива!
 Спасибі за воскресну віру,
 За те, що луг мені співа:
 — Колись одужає Дніпро,
 На прах розвіється руїна,
 Колись повернеться
 ДОБРО
 І скаже:
 «Здрастуй, Україно!»
 
 * * *

 Ніч втекла
 від пахущої зваби.
 Йдуть лугами
 тумани з Десни,
 На очах посивіли кульбаби,
 Б’ють зозулі
 у дзвони весни.
 Грають щука з лящем
 в киці-баби —
 Ляскотить
 міжбережжям луна.
 Мерехтять лугоквіття єдваби...
 Чом же ти, моя душе, сумна?
 Чи тому,
 що тепер в цьому лузі
 Диха стронцієм вічна краса?
 Чи тому,
 що вже всіх моїх друзів
 Постинала нещадна коса?..
 ...Аби міг,
 я б тебе,
 душе,
 згоїв.
 Тільки чим?!
 Он, з очима як ртуть,
 З’яничарені внуки героїв
 У ясир
 Україну
 ведуть...
 Мерехтять лугоквіття єдваби,
 Йдуть на місто
 тумани
 з води...
 На очах посивіли кульбаби.
 Б’ють зозулі
 у дзвони
 біди...

 *  *  *

 Літо за літом минає...
 Мамо, невже Вас немає?!
 Мамо, присніться мені
 Та поговорим хоч в сні.
 Скажете, де Ви спинились,
 Як Ваша хата нова.
 Ви вже там з батьком зустрілись?
 Ви вже тепер не вдова?
 
 *  *  *

 Валерію Ясиновському

 Яблуня над шляхом нахилилась,
 Ліктями зіпершись на паркан.
 Яблуками в далеч задивилась
 Вслід
 у вирій линучим шпакам.
 Мальви присмутнілі й мальвенята
 Шепотять із двору їм:
 «Ща-а-а-сти!»
 І зітхає тихо сива хата
 У лице пожовкле самоти.
 День біля колодязя спинився
 І, відвівши сплутане гілля,
 Тиші вересневої напився
 Із відра
 у дзьобі журавля...
 
 *  *  *

 Сніг лежить, а яблука висять,
 Із останніх сил вчепившись в гілку,
 Снігурами угорі горять,
 А зима
 на них
 вже гострить
 пилку.
 Холоди обсіли затяжні,
 Снігу наямливши по коліна.
 Яблуні завії не страшні.
 Чи перезимує
 Україна?
 
 *  *  *

 Не хоче з нами щастя зустрічатись.
 І навіть усміхнутись не бажа!
 До нього ні дійти, ні докричатись
 Не може наша зболена душа.
 Й не чує, як з далекості
 без впину
 Те щастя нам зигзицею кує:
 «Щоб я змогло вернутись
 в Україну,
 В собі
 корчуйте
 вбожество своє.
 І доти буде лихо вас тіпати,
 Єхидячи лице своє тупе,
 Аж поки перестанете брехати,
 Що любите Вкраїну
 як себе!»
 
 *  *  *

 Василю Стусу

 З нас насміхалися:
 «Чорні воли».
 Нами орали,
 З нас
 Жили тягли.
 Нам посилалося:
 «Темна юрба».
 Брала на палі нас
 Чорна злоба.
 Гноїли нас в тюрмах,
 Палили в печах,
 Шилом нам світ
 Випікали в очах...
 Важко і страшно
 Йдучи із імли,
 Кров’ю
 І потом гірким
 Довели,
 Що ми — не худоба,
 Не темний народ,
 А переможники
 Чорних заброд!
 Із первовічного
 Зла чорноти
 Сонячні
 Вперто
 Куємо
 мости!
 З чорного хліба
 І досі ростем,
 Сильні
 й терплячі,
 Як наш
 чорнозем.
 

 Балада про білого птаха
 З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ
 Іванові Миколайчуку

 Так терпко
 рвуться
 грому
 брили —
 І розсипаються на прах.
 Як тяжко, все по колу,
 крилить
 У небі чорнім
 білий птах.
 Під ним ночіє Україна
 З правічним проділом Дніпра,
 Колисана, мов кураїна,
 На проуранених вітрах.
 Січе птах крильми
 темну брезклість.
 Й кружляє, вирвавшись з оков,
 Над тінями забутих предків
 Його зажурена любов.
 То замовка, то журавлино
 Із недосяжності ячить:
 «Ти
 мене бачиш,
 Україно?!»
 Не баче Україна. Спить.
 І, негідь ночі розірвавши,
 Кричу у височінь грімку:
 — Візьми мене
 до себе,
 пташе,
 Спаси мою любов
 гірку!
 Вслухаюсь в далеч непрозорну.
 Та звідти — шерех крил...
 і все.
 То білий птах
 ознаку чорну
 Над Україною несе.
 
 ЗОРІ НАД УКРАЇНОЮ
 Котиться кураїною
 В теплі краї «Кур-р-р-ли-и!»
 Зорі над Україною,
 Ми
 ще
 не вимерли.
 Нас вже не б’ють батожиною.
 Ми вже — не чорні воли!
 Зорі над Україною,
 Ще вас
 не продали?
 Нас
 із лихою годиною
 Ще Веліар* не вловив.
 Зорі над Україною,
 Чом же заплакані ви?
 Важко йдемо тернинною
 Стежкою
 в зоряний час.
 Зорі над Україною,
 Не покидайте нас!
 ... Буде давитись піною
 Власною
 вражий страх,
 Доки над Україною
 Сяє Чумацький Шлях.
 Доки іде руїною
 Слово рідне
 в синцях...
 Зорі над Україною —
 Наших батьків
 серця.

 *Веліар – те саме, що сатана, нечиста сила.
 

 Балада про літак,
 ЯКИЙ НЕ МОЖЕ СІСТИ

 Шасі заклинило.
 Літак
 Як слід не посадити.
 За колом
 коло
 він літа,
 Аби пальне спалити.
 В салоні спокій ще
 і мир —
 Стомившись, люд куняє.
 «Як бути?!» — хрипко командир
 В диспетчера питає.
 А той нараює летіть
 Так само, як летіли:
 «Авіалайнер посадить —
 Для тебе звичне діло.
 Хай — на живіт.
 Уже ж не раз
 Його так приземляли.
 І ти покажеш вищий клас
 На заздрість всім землянам!»
 Заливши небо з краю в край,
 Де ніч віднерестилась,
 Мигтлива зоряна ікра
 Тривожно заяскрилась.
 Вже сіть фатальну допліта
 Густу
 лиха година.
 Летить приречено літак
 На ймення Україна.
 Уже пального у баку
 Лишилась крапелиця...
 І я у тому літаку...
 І це мені
 не сниться...
 
 *  *  *
 Мені сказали друзі вірні,
 Ті, без яких не проживеш:
 Ти пишеш начебто й на рівні,
 Та все ж позиції здаєш.
 Трагічних тем твоїх упертість
 Нагадує старий терпуг.
 Спасибі, друзі, за відвертість,
 За правду вчасну... і терпку.
 Від неї нікуди податься.
 Давно я перейшов біду,
 Сирітство,
 злидні,
 підлість,
 щастя,
 А пам’яті —
не перейду.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 01.04.2011 > Тема "Душі криниця"