Версiя для друку Обговорити в форумi

Віра Фесенко народилася в м. Конотоп Сумської області.
Згодом батьки переїхали до Криму. Тут, у Сімферополі, Віра закінчила історико-філологічний факультет Кримського державного педагогічного інституту. За направленням поїхала працювати у селище Міжгір’я, відоме далеко за межами Закарпаття неповторною красою своїх смерекових гір та оповитого легендами Синевирського озера.
Писати вірші Віра почала ще в студентські роки, відвідувала заняття Сімферопольського міського об’єднання при відділенні обласної організації Спілки письменників України.
Нині Віра Фесенко – член Національної спілки журналістів України, керівник літературної студії «Любисток» Міжгірського районного Будинку дитячої творчості. Вона — автор поетичних збірок «Березнева рапсодія» (2004), «На семи вітрах» (2006), «У віночок України» (2008). Щойно в Ужгородському видавництві «Гражда» побачила світ нова книга Віри Фесенко «Батуринський шлях». Це – історична поема, центральною постаттю якої є образ Великого Гетьмана України Івана Степановича Мазепи, який, поклавши своє життя на вівтар служіння України, був і залишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії. Перед тим, як запропонувати читачам уривки з цієї поеми, хочемо повністю навести передмову до книжки Віри Фесенко «Батуринський шлях» доктора історичних наук, професора Ужгородського національного університету, члена Національної спілки письменників України Сергія Федаки.

ЗАГАДКА МАЗЕПИ

Великі люди не бувають однозначними. А Іван Степанович Мазепа-Калединський — постать гігантська, визначальна в усій ранньоновітній історії України. Поруч тільки Богдан Хмельницький. Поряд їх поставив сам народ, склавши приказку «Від Богдана до Івана не було справжнього гетьмана». Бо завдяки Мазепі в Україні припинилася Руїна, відновилася тверда влада, а з нею і стабільність та достаток. І прості селяни, і тодішні інтелектуали, яких гетьман осипав своїми милостями, оцінили його велич. Оцінили, але на останній бій, до якого покликав гетьман, пішли тільки одиниці. Принаймні набагато менше, ніж він розраховував. Мазепа перехитрував сам себе. Усе його життя — суцільний гостросюжетний сценарій, політичний детектив, де нічого не було просто так, все чіплялося одне за одне, як коліщатка в годиннику. Коли через століття після нашого Мазепи помер такий схожий на нього француз Моріс Талейран, хтось запитав про смерть останнього: «А навіщо він це утнув, що хотів цим досягти, яку інтригу закрутити?» Не сумніваємось, що подібні думки виникли й у козаків-вигнанців в Бендерах 22 вересня 1709 року. Життя скінчилося, загадка лишилася, і зараз ми ще далі від відгадки, ніж його сучасники. Сам Мазепа, мабуть, втішається власною інтригою десь там, у вічності, де вже немає часу, кпить із нас, глузує з наших спроб розв’язати заплутані ним вузлики, хитро мружить око. Він єдиний знає, як все було насправді, але не хоче признаватися у тому навіть самому собі. Він забрав із собою сотні загадок свого життя, аби дражнити нас, провокувати нашу цікавість, доводити, що в нашій національній долі далеко не все так просто, як двічі по два. Від прізвищ лишень трьох українських діячів утворилися збірні назви — мазепинці, петлюрівці й бандерівці. Причому мазепинцями називали і других, і третіх. Так сам народ-мовотворець оцінив значення найзагадковішої постаті української історії.
Останній рік гетьманового життя минув в умовах, сказати б по-сучасному, інформаційної війни. Власне, і війни звичайної також, але інформаційна була не менш дошкульною. А після його смерті та війна розгорілася з новою силою, і кінця-краю їй не видно й досі. У неї було втягнуто сотні й тисячі авторів — і рядових, і зірок найбільшої величини. Ця постать виявляється невичерпною, оскільки звертаються до неї все нові й нові історики та письменники, причому кожний відкриває щось особливе, свіже, оригінальне. Мабуть, для того, щоб писати про Мазепу, треба дорости. Бо повторювати якісь банальності нема жодного сенсу, а щоб сказати щось своє, треба мати неповторний життєвий досвід за плечима, власну біографію, здатну увійти в резонанс з гетьманським життєписом. У світовій літературі є всього кілька вічних тем, до яких серйозні автори звертаються тільки на пікові свого таланту. Є свої вічні теми і в кожній національній літературі. В українській такою є, зокрема, Мазепа. Диявольське і божественне настільки тісно сплелися у цій фігурі хитромудрого політика і будівничого нації, що змальовувати його виключно монохромними (чорно-білими) фарбами неможливо. Про нього годиться мовити приблизно так, як М. Булгаков про свого Понтія Пілата, як Федір Достоєвський про старого Карамазова, із глибинним психологізмом Агатангела Кримського чи Віктора Домонтовича, ліро-епічним стилем Юрія Яновського, із сарказмом та іронією Бориса Олійника — тільки не з плакатною однозначністю, бо останнє — це єдине, чого у Мазепи немає. Це не та постать, про яку можна сказати у двох словах, умістити її суть у кілька формул. Це людина романного масштабу, поліфонічна людина-інтрига, яка всотала усе найкраще і все найгірше, що є в нашому національному характері. Пізнати Мазепу — це пізнати сутність української душі. Чомусь самі спадають на гадку відомі слова Фрідріха Ніцше: «Коли ти довго дивишся у прірву, прірва починає дивитися на тебе».
Віра Фесенко знайшла у собі таку мужність — зазирнути бодай краєм ока в прірву. Писали про Мазепу багато до неї, писатимуть ще більше і після. Вона ж написала по-своєму. У багатьох рядках вчувається полемічний діалог з тим чи іншим попередником. Дуже сильною є і фольклорна аура, деякі сторінки просто ароматизовані пахощами дум і казок. Про Мазепу справді можна складати фентезі. Наприклад, звернувся до малого Іванка височезний москаль-чарівник із котячими вусами: «Чого хочеш — все життя кататися, як вареник у маслі, а померти, втративши геть усе, чи, навпаки, все життя бідувати, а померти у сяйві слави і багатства?» І що з тих двох альтернатив обрав Іванко, невідомо і досі, бо життя гетьмана можна інтерпретувати в рамках обох цих сценаріїв. То от приблизно такі сюжети і вчуваються між багатьма рядками пропонованої поеми. Вона проста тільки на перший погляд. Поема вийшла доволі бароковою, бо бароковим був сам її герой. Він був не тільки творцем окремого стилю в українській архітектурі, який так і назвали мазепинським бароко, він не тільки писав барокові вірші, не тільки фінансував барокову Могилянку, чи як її називають — Києво-Мазепівську академію. Він був найперше бароковим політиком, вся діяльність якого зіткана із суцільних суперечностей, побудована на контрапункті життя і смерті, на алхімії добра і зла, честі і неслави. Оцю бароковість поетеса дуже тонко відчула і відтворила у своєму тексті. Думається, що десь її курсором водив по монітору сам Іван Степанович, нашіптуючи якісь образи. Звісно, він не був з нею абсолютно щирим, бо не бував таким ніколи і ніде (навіть із Мотрею), але у чомусь міг таки проговоритися. Та і сама авторка відверто грається із читачем. Її бадьорий ритм заколисує, око летить з рядка на рядок, усе здається начебто зрозумілим, усе виблискує, міниться на сонці, аж раптом відчуваєш, що мусиш спинитися, повернутися назад, перечитати знову — ще і ще раз, бо за удаваною легкістю викладу (уявляємо, як то непросто писалося насправді) то тут, то там ховаються речі зовсім непрості, болісні, драматичні, які потребують вдумливої роботи мозку. Може, для когось із юних читачів саме ця поема стане першим доторком до феномена Мазепи. Для більшості ж це буде ще один шанс замислитися, що Мазепа — це не тільки зображення на десятигривневій купюрі, а й один із синонімів України. Оця смислова рима — Мазепа-Україна — послідовно проведена через увесь твір Віри Фесенко. Як і образи шляху та дзвону, якими відкривається і закінчується поема — цей своєрідний путівник із Батурина Івана Мазепи через Батурин Кирила Розумовського і Батурин Віктора Ющенка у сьогодення, коли почалося вже четверте століття післямазепинської доби.

Сергій ФЕДАКА,
доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету, член Національної спілки письменників України

Віра ФЕСЕНКО
БАТУРИНСЬКИЙ ШЛЯХ
(УРИВОК З ІСТОРИЧНОЇ ПОЕМИ)

ВИБІР
 Жалься, Боже, України,
 Що не вкупі маєш сини!
 Ідім матку рятувати,
 Не даймо єй погибати!
Іван Мазепа, «Дума»

Крізь літ політ і політичні буревії
Йшов гетьман до своєї мрії.
Як буть? З ким далі буде він?
Москва? Варшава? Може, Крим?
Мазепа знав, що всі вони,
 й Константинополь
На Україну поглядають заздрим оком.
Тож гетьман на словах їх славив,
Хоч, звісно, що в душі лукавив.
Задумав він на користь справі
Прикликать шведськую державу.
Бо знав, що Карл, легкий на руку,
Здійснити допоможе злуку
Й Дніпром розділену країну
Всю об’єднати воєдино.
Ще й відновить козацькі всі права.
Корона, вольность, булава –
Усе це не давало спати.
Довкруж став старшину збирати,
Бо знав давно, відома річ,
Що невдоволена ним Січ.
Й хоч старшину обтяжив він ділами,
А військо ощедрив дарами,
Все ж об’єднать козацтво не зумів,
Та і народ його не зрозумів.
Про плани гетьмана майже ніхто не знав,
Він інколи і сам собі не довіряв,
Бо жив за принципом,
Що таємниця — душа справи.
Тож, як відомо, і з царем лукавив,
І старшину тримав в напрузі,
Та й поруч майже не мав друзів.
Про зв’язки з шведами лиш Орлик знав:
Листи княгині Дольської читав,
Тримав в руках він і Угоду,
Приховану ще від народу.
Собі ціну Мазепа знав.
В очах же Орлика читав
Непевність він, якесь вагання.
Отож, зустрівшись з ним ізрання,
Своєму спільнику сказав:
— Дивися, Орлику, мій друже,
Ти знаєш, я багатий дуже.
Москва ж, відомо, гроші любить,
Мене простять, тебе — забудуть!
Та Орлик зрадити не міг,
Він вірність гетьману зберіг.
Був з ним в цей час відповідальний,
Йшов за труною й в час прощальний.
З тих пір, як зрадив Кочубей,
Мазепа звузив круг людей,
Посвячених у свої справи
В ім’я Вкраїнської держави.
Утаємничений, самітній,
Мов месія якийсь новітній,
Він був один серед незгод.
Що ж, помиляється й народ.
Йому ніхто не допоміг,
Тож як він вистояти міг?
Та це попереду ще все.
Тепер же у душі несе
І виколисує він мрію –
Святої вольності надію,
Яку йому, мов щедрий дар,
Вручити, думав, міг лиш Карл.
І дзвін історії ударив,
І сповістив, що час настав!
Й хоч гетьман знав давно сценарій,
Та, щоб так швидко, — не чекав!
Бо не готов був, звісна річ,
До дій, що б сколихнули Січ,
Щоб «Голуба» закличний дзвін
Набатом вдарив, але втім,
Коли одної якось днини
Почув: Йдуть шведи в Україну!
Одразу ж гнів у серці зріс:
— Який їх чорт сюди приніс! –
Сказав й продовжив уже тихо:
— Я відчуваю — буде лихо.
Почувши звістку, цар вже й нині
Поверне військо в Україну,
Й не раз заплаче ще вона,
Коли прокотиться війна
Її садами і полями,
Та що вже буде. Бог із нами!
Дай мужності, Всевишній, й сили,
Бо ми вже вибір свій зробили!
Мазепа зважився, відправив Маніфест,
До війська й українського народу,
В якому він відкрився накінець
Про ним підписану із шведами Угоду.
І пояснив це щиро і відверто:
«Ми стоїмо тепер, Братіє,
Між двома проваллями
Готовими нас пожерти,
Коли не виберемо для себе
Шляху надійного, щоб їх обминути...»
Що ж, буде так, як це вже має бути.
«Нинішні наші договори з Швецією
Суть тільки продовження колишніх.
Та й що ж то за народ,
Коли за свою користь не дбає,
І очевидній небезпеці не запобігає?»
Я хотів би, щоб всі зрозуміли нині:
«Не для своєї особистої користі,
А для добра нашої батьківщини України,
І для всього Запорозького війська
Я приймаю допомогу
 шведського короля,
Бо хочу, щоб вільною була наша Земля!»

Осіння ніч вдяглась у хмари чорні,
Коли Мазепа виїхав із Борзні.
Малиновий жупан обвив його плющем,
Як гетьман під зливним дощем,
Прибув в Батурин — у свою столицю,
Яка невдовзі буде тільки сниться.
В останню ніч оцю, перед походом,
Хотів він попрощатися з народом,
Пройтись перед розлукою палацом,
Мов відчував, що більше не побачить
Його він, мабуть, вже таки ніколи.
Мов вперше, роздивлявся все довкола.
Притишив крок — його опочивальня.
Й спливла в уяві вже картина давня.
Здалось, побачив в проблисках вікна
Він постать Мотрі. Ні, то тінь сумна.
На жаль, минуле вже не повернуть.
Сіріє небо, скоро треба в путь...
З’явились Чечель, Герцик, Денисенко,
Гамалія, Кенігсен й Максименко.
Полковники, козацькії старшини,
Що боронитимуть столицю до загину.
Сказав Мазепа:
— Йду стрічать Його Величність!
Вам доручаю справу всім я звичну:
Бути готовими Батурин боронити,
Нікого за ці мури не впустити!
І пам’ятайте: в щасті всі і в горі, -
Завершив гетьман, перейшовши
 на латину:
— Dulce et decorum est pro patria mori -
Солодко й почесно вмерти
 за Батьківщину!
Тож до побачення, мої брати і діти,
Лиш тут зустрінемось або на тому світі!
Поставивши життя батуринців на кон,
Гетьман останній Рубікон -
Десну — невдовзі подолав.
На правім боці — Карл вже ждав.
Стояв він, наче скеля, непорушно,
З блідим обличчям незворушним.
На королівських грудях гордо
Виднівся шнур –
Святого Духа Ордер.
Як символ мужності й відваги —
В руці — тонка і довга шпага.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Душі криниця"