Версiя для друку Обговорити в форумi

На прохання наших читачів вміщуємо одне з перших оповідань Ганни Барвінок (Олександри Білозерської-Куліш).

Мені б то вже, здавалось, ніби й ніяково молодого подружжя шукати, що й волос у мене вже сріблом пролискується, і сім'я, слава Богу, в мене не мала. З первою жінкою прожив я таки, хвалити Господа, гарно. Діток позгодовували і худоби придбали. На все село старий Кавун хазяїн. Двома плугами орю; хлібець од літа до літа молочу. І хати в мене, як бачите, нові, просторі. В Київі образи покупив хороші. Люде мене багатирем по всіх селах славлять. - Що йому, багатиреві такому? яка йому журба? Старша дочка на порі, двоє хлопців підпарубочих да наймитів двоє, - чого йому в світі журитись?
А то, знаєте, сумний було хожу я, як умерла моя Настя небога. То родички мені й переказують: отак люде плещуть, мовляв. Еге, добре чуже лихо міряти, - зміряй своє!..
Ото вмерла моя перва жінка Настя, - дай, Боже, їй царство небесне! Я ще послужив громаді з пів року... Я, бачте, був сотським. Ось моя й грамота. Се мені дала громада. "Ти в нас, Іване, був радителем, - ми тобі похвалу написали". Так я її оправив під скло - нехай же буде пам'ять - і висить у мене в світлиці.
Де вже було мені служити? Не то громадського - свого діла головою не подужаю. Нудьга мене бере - землі никну. Оце ж, думаю, старії года мене крушать: не піддаюсь, знаєте, журбі. Покинув сотникувати, та й думаю: - Радітиму вже тільки дітям. - Козацтво скільки мене не прохало, скільки могоричу того мені не ставили... Ну, й я їм поставлю, а служити більше не схотів. Думка така: поживу з дітьми, то подужшаю: не призна-юсь і сам собі, що червак серце точить. Дав лад дома... Старша дочка в мене, хвалити Бога, дівка моторна, - як мати малим дітям: іще не охмається й заміж. - Я, - каже, - татусю, погуляю в тебе; надівуюсь і накрасуюсь.
А мені світ не милий - про те мовчу їй. Сумно мені самому вік кінчати. Діти - чужа користь, а найбільш того дочки. Хто сиву голову мою на останці віку мого догляне? Хто у недузі припаде, так як вірне подружжє? І діти мене не тішать! Думав, вони мене розважать - ні! Нема моєї голубки Насті! Добра була людина, хай вона дітям сниться!
Зробив собі труну у клуні, що й діти не знали. Піду було, ляжу в труну, та й замру, хоч би й поховали.
Діти було питають: - Де ви, тату, були? ми на вас гукали.
- Спав, - кажу, - на ожереді.
Така смертельна нудьга брала послі покійної Насті, - хай їй земля пером! Я й знаю, що гріх мені так убиватись; та що ж, коли старість іде, а я один!
Журюся... А тут баби, та діди, наше шановне козацтво, зійшлись якось святками, випити по чарці й побалакати... Кивають головою, що зо мною сталося! Підкосило мене, як косою; змарнів і посивів - чого б, здається? Дивуються, що в мене всього доволі, а сам хожу, наче чоловіка згубив, або-що. А котрі розумнійші, рають мені: - Шукай, Іване, собі пари. Не довікуєш ти так віку. Се в тебе, мабуть, така натура, що самотою тобі не прожити.
А баби мені ще більшого жалю завдають: - Що то вмирати не хотіла твоя Настя! Що то їй добре було за тобою! Повна чаша в господі, ласкаве слово од чоловіка, кругом діточки, як вінок, і повага ж яка од усіх! - Коли б, - кажу, - мій вік ішов не вперед, а назад! Мені тепер саме на веселу жизнь засвітилось: слуги в мене свої - дітки рідненькі; і слуги вірнії, і порада й потіха.
Розжалобили мене такими річами: усе наше життє любе-хороше як на папері списали.
Одна баба родичка каже: - Одружись, Іване, бери Пастухівну - заможня!.. аж скриня тріщить, вона тільки не признається...
- От, - кажу, - хай мене Господь боронить! Я її змолоду знав: така скнара! А мені на віщо те добро? У мене всього доволі: буде й дітям, і мені.
- Ну, так Петренкову Зіньку. Що за хороша дівчина - сказати!
Бог з вами! що оце ви торочите! Оце б то я, стар чоловік, занапастив молодий вік дівочий! Мені як би таку, не дуже й молоду: іще лучче, як би вдову, хоч і вбогу, дарма, та щоб була звичайна, поважала людей і гріха боялась... А то, що мені взяти мордовану?.. Щоб іще - крий Господи - на старість і свою честь іскаляти? У мене ж дочка на виданні; у мене сини поруб'ята! Годі, го-ді! - кажу. - Не одружуся, і не турбуйте мене. Як згадаю свою покійну Настю, хай їй легенько лежати, так ні одна не підходить у нас у селі.
Бабам тільки натякни, то щодня бігатимуть: і та б пішла, і друга. А що люблять весілля!.. Я все село своє перебрав собі в голові, - ні одна не припадає до серця.
Так і порішив, - не шукати вже пари... Та оце на Маковія був у Крутих Байраках ярмарок. Я на перепутті, ідучи через Вербовці, завернув до свого небожа. Там наш бжоляник укупі стоїть, так за одним заходом, думаю собі, навідаюсь. Те да се, слово за слово, почали радитись, щоб укупі їхати ярмаркувати. Поєднались; я своїх волів у його покинув, а на небожовому возі ми вдвох і поїхали. Говоримо їдучи; я й сумую, що старість без подружжя трудна й гірка. Дітки молодії граються, всякі собі забавки та жарти вигадують, а я, старий, вийду одинокий, сяду на призьбі, зхилюся - ні з ким слова мені сказати. Дітки ж колись розійдуться: хлоп'ята вже квапляться чумакувати, а з дівчат яка користь? Розберуть по чужих дворах; а я один сумуватиму...
Так то журюсь собі. Небіж і накинувся: женись, дядьку, да й женись!
- Нема, - кажу, - пари мені пристойної. У нас і по всьому селі нема такої, щоб уподобав.
- Та чого ж вам у своєму женитись? Я вам знайду таку пристойну пару, дядьку. Так ви, мені здається, не раз у нас її й бачили. Ольгою зовуть.
- Хіба ж, - кажу, - Ольга вдова?
А я бачив її в небожа, як вона вбивалась за своїм чоловіком: її чоловіка взяли у москалі.
- А вже ж удова! Прийшла оце бумага з полку, що чоловік її помер. А що то за молодиця, дядьку! Хороша, хоч з лиця води напийся, а тиха, а роботяща - сказати!
Справді мені й тоді ще в око впала, що яке-то молоде й хороше, та нещасливе!
- Ось заїдьмо, - каже, - буцім, води напитись мимоїздом, до тої вдовиці. Вона живе на ріжку, коло царини. Та я там свій і мішок візьму: вона до себе забрала з пшоном, як товкла в нас просо за одсип.
От і двинули, та й зайшли до неї, до оцієї моєї вже тепер Ольги. Чи думав я, побачивши її вперше, що колись вона мені дружиною буде? Зайшли, а воно собі, одиноке, метушиться по подвір'ю. Ми на неї почали гукати!
- Молодице, молодице! Ось ходіть сюди!    
Прибігло воно, таке чепурне, краска так і горить на щоках. Уклонилося нам і питає: - Чого бажаєте, дядьку?
А мене наче огнем у серце проняло від її голосу.
Я - мов би то води напитись, а небіж - за мішком. Забрали й поїхали.
Що ж? цілу дорогу мигтить мені в очу, як сонце! Само собі сирітствує... Таке молоде, таке звичайне, таке трудяще! Да так чогось, аж боюсь, щоб не поспитав мене небіж, як вона мені здалася. А він як на те ж: - А що, дядьку, вподобали? Гарна вдова?
Я аж затрясся...
- Молодиця, - кажу, - нівроку їй, гарна! Да що ж? не мені старому з нею паруватись.
А в голові ізнов своє... А як уклонилось! а як, ухопивши коромисло, кинулось за свіженькою водою до колодязя! а як, ідучи до нас, сорочку осмикало, бо підтикане було і рукавчата закачані були. Ото поралось коло чогось! Та яке ж соромляже, Боже! А як, подаючи воду, сказало: - Будьте здорові, пивши! - наче справді поздоровшав, аж на серці полегшало від того слова тихого.
Чого ж се воно мені так?.. Увесь той сум мов чарами одвело мені. І на возі мені не сидиться... лучче б я пішов поміж нивами, по обміжках, слухав би, як жито шумить, іграє колосом. Що вже там ні говорить небіж, я його не слухаю, - у мене в очу жита, жита хвилясті... Таке мені привиджується, що Бог його знає й що, а сам такий чогось добрий-добрий зробився! І хочу здержатись, та не впинюсь.
- Отам, - кажу, - небоже, в тебе хлівець зовсім світиться; а в мене два вози лози зосталось од весни; приїдеш, так забереш.
І сам не стямився, як вихопилось сеє слово.
- О, спасибі ж вам, - каже, -дядечку! А я бідкаюсь, де його мені взяти! Болото сю зиму не замерзало, дак я й не вивіз собі, а на зиму нічим хліва захистити.
Говорить, а я вже його й не слухаю, да іще думаю: Живе коло мене убога вдова, розгорила собі мазанку з весни. Треба їй послати мірочок зо дві житця на новосіллє та цямринку в колодязь їй упустити. У неї тільки хата нова, а хазяйства ніякого... здається, й курка не ходить; а города того крихта, що ні за що й рук зачепити старостою. Іще ж, - думаю, - треба й старця Божого, Архипа, запомогти. Стріха в його добре попрогнивала і мохом пообростала: треба заладнати. Пошлю наймитом віз очерету, нехай полагодить; та борошенця і конопельок, - думаю, - можна приложити: він усе плете на мір вірьовки.
Думаю, а вона мені, оця Ольга, з-перед очей не зходить. Так мені аж ніби моторошно... а більш усього, що тут небіж. Чому я сам не поїхав?.. А послі взяв, та й приліг на возі. - Щось мене, - кажу, - клонить на сон... спочину трохи. - А я, аби він на мене не дивився; а в голові усе своє.
- Боже мій! - думаю, - чи не оце ж моя пара? У себе в селі не вподобав, а тут в убогій хатині, серед степу, на ріжечку, як на припічку, хатиночка приткнулась. Що сужено, то не розгужено...
- Ні, - думаю, - дурниця в голову залізла! Я ж уже перебрав усіх у селі з бабами, і зарік положив не женитись.
А послі знов, як згадаю, яке воно чепурне, та яке ж звичайне, як привітало нас, та ще молодеє, хоч куди хороше! і гіркої випило у короткий вік доволі!.. Ось, мабуть, чи не три годи вдовує, всяке обіждає, корить, а воно й не змагнеться. І не попустило ж себе як-небудь: нігде слова про його негожого не чути. Тільки кажуть: роботяща і богобоязлива. Посправляло собі всього удовуючи: так окукобилось, мов та горличка... Не при достатку, а все до ладу; не прогуляло, не пропило з парубками, з москалями, як другі, зоставшись, не то удовами, а скоро тільки чоловіки чуби покидали...
Повертаючись із ярмарку, уже й не минув її. Ввійшов у хату, а воно, як квітка, сидить і щось там собі корписає. Так собі, в запащині, в сорочечці і в очіпку: звісно дома.       
- Здорова була, молодице!
Як схопиться ж воно з лавки, аж затрусилось... Хата була настіж, так я і ввійшов зтиха.
- Будьте здорові, дядьку.
- Помагай бі, - кажу.
- Спасибі вам! - Ізнов уклонилось, та чогось аж зачервонілось... аж жахтить...
Я взяв її за руку. - Ольго, - кажу, - моя кралечко! чи хочеш ти мені, старому, дружиною бути, старий вік мій заквітчати?
А вона, моя горличка, як заплаче!
- Я, - каже, - сирота, дядьку! - А само труситься.
В мене аж серце заболіло. Я її пригорнув до себе, та й кажу: - Будеш, Ольго, моєю вірною дружиною, моєю дитиною? Будеш?
А воно: - Коли, - каже, - ласка ваша.
- Коли ж посилати до тебе старостів?
От вона вже тоді й сказала. Я й пішов боржій із хати доганяти небожа, бо він поїхав собі тюпки, а я нарочито до хати пішов навпростець, щоб його послі переняти.
От прості наші люде кажуть, та правду щиру, що по-надобі, то найдеш і в кадобі. Суженої конем не об'їдеш.
Догнав небожа, заїхав до його, забрав свою паровицю, та й поїхав додому, а послі вже вкупі з старостами поїхали до неї, з хлібом, з сіллю, на розглядини, буцім мені теє треба, а я - аби закон сповнити. Що ж ви думаєте? Само собі робило, а ще не тільки прогодувалось, одяглось, обулось, - і в закромі ще найшли сім мірок жита хорошого, сухого, гречки три мірки, проса дві мірки, іще ж було і непомолочене жито. І всього потрошку - і конопель, і полотенка, і сорочечки, повимережувані усе ріжною мережкою (сокотухи наші до всього подоглежувались).
Отаке то воно в мене! Удовою було, здається, три годи, а червоного очіпка не наділо*. Таке соромляже і таке любе, звичайне. Мовчки собі побивалось, мовчки у Бога долі просило. Що то мусило лиха перетерпіти самотою! Є в неї й брат жонатий; жив поруч із нею. Так що ж? у брата - своя сім'я... Сказано: брат, та не батько, сестра, та не мати. Було в брата й волів не попросить зорать польце; чужі люде їй зорють і насіють, а воно вже людям одробляє. Так тепер же вже вона в мене, слава Богу, господиня нівроку! Одинадцятеро дітей моїх на тій половині живуть. Старша дочка порядкує і малим лад дає. У мене, спасибі Богу, два наймити і наймичка, свої женці: дві старші дочки да їх троє. Ольга їх тільки жати споряджає, а сама вже не хиляється. Є кому робити. Хай одпочине: вік один, другого не буде. Ми вже тільки порядок даємо з нею в хазяйстві. Спорядимо дві паровиці, накладемо всього доброго, та й рушай з Богом на ниву. Ми старі, тільки поїдемо поле зажати - молодіж заохотити. Станем удвох, по постаті прійдемо, нажнем удвох снопок, поблагословимо своїх робітників, та й додому з снопом-первачком. Так, год-у-год і живемо, хвалити Господа! А оце вже Ольга моя й дитину собі надумала. Так то послав мені Господь восени літо!
1857.
Під Лубнами.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2003 > Тема "Душі криниця"