Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли минає років сто, і вже немає ні друзів, ні колег, ні учнів відомої людини, немає і їхніх дітей, а можливо, й онуків, пам’ять очищується від болю. Ми ж не оплакуємо сьогодні видатних людей позаминулого століття, бо, проживи вони навіть надзвичайно довго, уже все одно б покинули цей світ.
Олександр Іванович Блискунов, заслужений винахідник СРСР і України, лауреат Великої золотої медалі ООН, лауреат премії ім. В. К. Семинського, доктор медичних наук, професор, пішов від нас лише 15 років тому. Ми ще добре пам’ятаємо його живі очі, своєрідний характер з великою амплітудою коливань: від щирості й відкритості до підозрілості і жорстокості, його іскрометний, незабутній гумор, а ще — невичерпну працездатність і ціле море різноманітних талантів: музиканта, художника, висококласного токаря і слюсаря, й найголовніше — хірурга-винахідника, на рахунку якого 255 наукових робіт і 125 винаходів.
Ми — це, звичайно ж, передовсім його друзі та колеги, а я — в найостаннішу чергу, і не за силою емоційного сприйняття, а за кількістю контактів — я лише працювала редактором у книжковому видавництві «Таврія», де у 80-ті роки Олександр Іванович виступав як художник-оформлювач нашої продукції. Але всі мої колеги розуміли — він надзвичайний, бо сутність його життя — не у книжкових обкладинках, а в чомусь неосяжному для простого гуманітарія, що створювало йому імідж кримської знаменитості.
Звістка про те, що Олександра Блискунова не стало, приголомшила: як це, така людина, що створювала обличчя кримської ортопедії, могла прожити всього 58 років? Де були колеги (вони ж, зазвичай, і друзі), куди дивилися рентгенологи, чому не лікувався за кордоном?!
Щодо «закордону», то, як виявилося, він дійсно останнім часом побував у Москві, але вже у кареті швидкої допомоги повернувся додому. За ліпших днів він не пристав на жодну з іноземних пропозицій — обіцяли і власну клініку, і захмарні заробітки. Та була безкомпромісна любов до малої… ні, у таких людей «малої» Батьківщини не буває, до найріднішого куточка своєї Великої Батьківщини, і Олександр Іванович завжди говорив: «Треба працювати там, де народився».
А народився він у с. Нова Калитва Воронезької області — у цьому селі жили росіяни і українці, але в свої ще дитячі роки разом з мамою переїхав до Криму, маючи вже на той час не батьківське прізвище — Бобров, а людини, яка його всиновила. Кримська земля і стала для Олександра найдорожчою, а люди, які тут мешкали, — його друзями, товаришами, колегами.
Про все це можна було довідатися на презентації книги спогадів «Цей різний, різний... різний Блискунов», що відбулася 6 жовтня у залі медуніверситету. Ініціатор видання, упорядник та автор проекту — Сергій Миколайович Куценко, його учень і послідовник. Ось що він пише у передмові до збірки: «Великим щастям, везінням, удачею вважаю надану мені долею можливість бути студентом Блискунова, проходити інтернатуру і вступ до спеціальності під патронатом Блискунова, стояти за одним операційним столом з Блискуновим і одержати з його рук великий науковий спадок — метод Блискунова».
Серед промовців — професор Валентин Івашківський:
— Розлучаємося з найкращими. Нещодавно тут прощалися з професором Загорульком. А їм на зміну приходить різне барахло…
Останнє слово боляче вдарило по нервах, адже це дуже серйозне звинувачення, хоча і зірвалося воно з вуст професора в досить інтимному колі. Невже дійсно «барахло»?
Можливо, за давніх часів хтось дещо подібне думав і про Олександра Івановича, який довго не міг визначитися з вибором професії: вступив до медінституту і — кинув, лише потім відновився, став учнем художнього училища ім. М. Самокиша і, недовчившись півроку, подався до Ленінградського політехнічного інституту на механічний факультет, де недобрав балів. А поміж спробами здобути професію працював робітником паровозного депо, кочегаром, слюсарем та токарем-фрезерувальником. Але від незразкових дітей свого часу Олександра разюче відрізняло те, що в усьому, чим би не займався, він був геніальним. І, зрештою, нічого випадкового у його житті й не траплялось, просто підсвідомо, по черзі, він опановував усе, що йому потім знадобилося. Блискунов-лікар частенько змінював білий халат на чорний, а пізніше згадував: «Коли я, молодий лікар, побачив, з якими труднощами для медперсоналу і муками для хворих здійснювалися перекладання і транспортування обпалених, я взявся за розробку каталки для таких хворих». А ще, ставши лікарем-травматологом, він охарактеризував той період життєдіяльності, а я б сказала — творчості, так: «Вабила слюсарна медицина». Та і один з найважливіших винаходів науковця Блискунова теж родом зі слюсарної майстерні: хворим у кістковий канал вводився металевий імплантант, який слугував внутрішнім джерелом енергії, що продукувалася під час руху кінцівки, даючи можливість підростити ногу або й людину загалом більш як на 10 сантиметрів.
Коли 24-х годин на добу для лікаря-винахідника вже не вистачало, до роботи підключився інженер-конструктор I категорії з нестандартного обладнання Анатолій Іванович Селезньов разом з працівниками бюро нової техніки «Ера», який у своїй статті зізнається: «Чесно кажучи, я не був готовий до такого водограю ідей, який він звалив на мене для практичного виконання». Але професор нервував — він не міг усвідомити, як це його ідеї можуть бути комусь незрозумілими?
То невже ті слова, які зірвалися з вуст професора Івашківського щодо нинішнього покоління медиків, це лише щось пов’язане з їхньою «хворобою зростання» і через 20-30 років нова плеяда знаних професорів теж буде підозріло дивитися на тих, хто дихає їм у потилицю? Чула якось, що в 6-й лікарні, де працював і помирав Олександр Іванович, медсестра за укол у колінний суглоб бере 150 грн. (моя зарплата за три дні), бо інакше «може вколоти не туди, куди треба». Як це: свідомо — і не туди, куди треба, караючи «багатого буратінку» інваліда за те, що не хоче «розкручуватися»? А на такі ліки не кожної зарплати вистачить! Ну а щодо препарату, який вводиться у суглоб, то чи не нашкодить він, опинившись поза ним? І як може лікар спокійно працювати з такою медсестрою? І чи можна довіряти завідувачу відділення, який безтурботно очолює таку команду?
Розумію все: загальну бідність, можливість «відкатів», коли медсестрі залишиться в кінці «процесу» всього лише 20 копійок, не розумію тільки одного: хто дав право людям, які збиткуються над клятвою Гіппократа, працювати в медицині, адже стільки сфер, де традиційно панують бізнесові стосунки, не загрожуючи нічиєму здоров’ю? І як би до подібної ситуації поставився професор Блискунов, котрий, за спогадами товаришів, уже на ранок звільнив з роботи людину, яка назвала колегу «косооким чуркою»? Чи зрозумів би він нинішній метод заробітчанства, якщо сам, уже світило науки і медицини, бувало, жив напівголодним, харчуючись переважно хамсою і чаєм? В один з таких періодів його дуже виручав власний талант художника: замість дорогих фотографій до своїх робіт він використовував свої малюнки. Лише в останні роки життя з’явилася у професора і власна квартира, на 10-му поверсі, з хронічно непрацюючим ліфтом. І не тому, що з народження був безхатченком, просто не склалася його особиста доля, адже бути дружиною генія (саме так Олександра Блискунова називає його товариш Михайло Бахарєв) не зовсім просто. І якщо хтось вважає, що безліч талантів і високі моральні якості гарантують людині щонайменше душевний і побутовий комфорт, то це далеко не так.
Недарма ж автор однієї зі статей Віктор Миколайович Старосєк назвав її «Більшості оточення потрібний був не Блискунов, а його талант». Втім, серед цих людей виділялася група й тих, кому і талант його заважав, налаштовуючи вороже до професора. Тож 10-річна виснажлива праця молодого науковця, яка мала б стати його докторською дисертацією, не знайшла підтримки серед багатьох кримських колег, змусивши Олександра Івановича захищатися не в Сімферополі, а в Центральному інституті травматології та ортопедії (м. Москва). Про цю досить драматичну сторінку в житті О. Блискунова найдетальніше розповідає доктор медичних наук Сергій Куценко у статті «Підніміть мені руки — вище, вище... ще вище…» Сутність дисертації була в тому, що незабаром і склало славу професора, а тоді він писав своєму товаришеві у Москву: «Коли я, ще молодий лікар, побачив, як страждають хворі із зовнішніми (ілізарівськими) апаратами при подовженні стегна, а особливо, коли загинула хвора від сепсису, що розпочався з невеликого нагноєння м’яких тканин навкруги спиць, мої думки були присвячені тільки одному: як зробити апарат, який би повністю виключив тривалу перфорацію шкіри? Як зробити так, аби джерело енергії знаходилося не окремо від пацієнта, а в ньому?»
І все ж таки ідеї Олександра Івановича під час захисту дисертації перемогли, щоправда, чого це було варто для його здоров’я, залишається тепер лише здогадуватися. Професора Ілізарова ще можна було зрозуміти — його нібито відсували на другий план, та травили О. Блискунова гравці третього ешелону, взагалі позбавлені властивості оригінально мислити, що цілком компенсувалося заздрістю та прагненням, аби їхня приземлена планка все ж таки була найвищою.
Але, на щастя, у професора Блискунова були в житті щирі друзі та його пацієнти, про яких він піклувався до останнього свого дня, а ще — робота, що поглинала його усього і не залишала часу на емоції. Але куди від них подінешся — звідти й отой «непростий» характер, коли хочеться любити увесь світ, усім розкрити душу, аж ба — у них на лобі, як на трансформаторній будці, — череп з кістками, і Олександр Іванович з гіркотою зізнається: «Я дуже тяжко переживаю зраду. Для мене така людина перестає існувати».
Та на презентації, в залі медуніверситету «таких людей» не було. Друзі, які тут зібралися, з трепетом переглянули стрічку про Олександра Івановича, а художник Лев Балкінд, почувши його живий голос, так розчулився, що не одразу знайшов для виступу слова. Однак сказав те, чого не забуваю вже ні на мить. Він, доцент кафедри живопису, запитав у 5-курсників, що їм відомо про Олександра Блискунова. І з прикрістю довідався: студенти не знають взагалі нічого.
А що буде через сто років, коли пам’ять очиститься від болю? Чи вона жива лише допоки є серця, які продовжують боліти і любити, ходять ноги, які стали довгими і стрункими, перетворивши калічку на красуню, є їхні діти, які, скажімо, у колишньої «калічки», аби не Блискуновський винахід, навряд чи колись би народилися?
Але, як повідомив на презентації професор Віктор Ринденко, сьогодення подбало вже і про подібних колишнім блискуновським пацієнтам, які, за спогадами М. Бахарєва, «ставали для нього нібито родичами», і він сам «просто не знає іншого прикладу хірурга, котрий був би таким відданим своїм пацієнтам». Їм імплантують тепер інші, польські апарати, значно гіршої якості, але хто про це дбає? Головне, що при закупівлі цієї медтехніки можна здійснювати відповідні бізнесові операції, масштаб яких медсестрі із 6-ї міськлікарні і не снився.
— На Блискуновському методі країна могла б заробляти мільярди, — з гіркотою зазначив Віктор Ринденко, можливо, пригадуючи, як за вісім днів до вічного небуття Олександр Іванович писав листи до владних інстанцій Криму та України.
«Звертаюся до вас з проханням, можливо, востаннє… Наша клініка застосовує унікальні методи лікування, розроблені мною і моїм колективом, які не мають аналогів у світі. Я об’їздив багато країн світу і з упевненістю заявляю, що ці методи лікування мають державну значущість і велику комерційну цінність. За відповідної підтримки державних органів клініка може робити суттєвий внесок в економіку Криму…»
Але ні з Верховної Ради АРК, ні від міністрів охорони здоров’я України та Криму відповідей так і не надійшло. Втім, Олександр Іванович вже не довідався, що ніким не був почутий. Навіть останні дні в реанімації він продовжував працювати, усвідомлюючи, що дні ці таки дійсно останні. У своїй статті Сергій Куценко згадує: «Він запросив мене до себе в палату і почав диктувати, що треба зробити… Він поіменно назвав своїх пацієнтів і закінчив словами: «Я почав їх оперувати, а завершувати доведеться тобі…»
Олександра Блискунова не стало 28 грудня 1996 року.
Сергій Миколайович свого вчителя не підвів ні у чому. Про те, як сьогодні живуть і працюють «блискуновці»-послідовники, сподіваюся, матиму можливість розповісти в одному з наступних номерів газети.
Вважається, що журналіст не повинен безпосередньо втручатися в життя і має тільки ставити на вид ті чи інші проблеми. У цьому сенсі закликаю тих, кому не байдужа наша медицина і її «споживачі», хто хоче, щоб правда і добро залишалися такими і через сто років, а пам’ять — живою, укласти книгу про кращих медичних діячів Криму, поки ще є кому про них розповісти, починаючи зі святого Луки. Належно підготовлена, вона могла б претендувати на застосування в навчальному процесі студентів-медиків. Цю книгу хотілося б бачити присвяченою пам’яті Олександра Блискунова. А як людина додаю від себе — з радістю стала б учасницею такого проекту.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 21.10.2011 > Тема "Українці мої..."