"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2003 > Тема "З потоку життя"
#23 за 06.06.2003
ЇХАВ МІСТОМ ТРОЛЕЙБУС...
Тетяна ПИЛИПЧУК
Яке воно - оте міське життя? Галасливе і притрушене пилом. Не дуже веселе і не дуже сумне. Воно звичайне. Скрізь метушаться, мов метелики, городяни. Та всі вони чужі один одному і байдужі до усього, що не стосується їх особисто. Міське життя - це безкінечна круговерть подій, руханина машин і людей. Сонячний недільний ранок. Місто, мов дивний звір, прокидається від сну і скидає з себе нічну дрімоту. Тепло, навіть жарко. Природа ніжними долонями вітерця обіймає за плечі і лагідно торкається щоки. На зелених листочках дерев бринить роса. Сірий асфальт вже встиг нагрітися і його тепло відчувається навіть через взуття. Вже дев'ята ранку. По вулицях, немов по величезних артеріях, - машини, маршрутки, тролейбуси, таксі - безкінечний потік. Пора вставати і десь бігти, бігти, бігти... На тролейбусній зупинці багато людей. Усі вони кудись поспішають. Таке враження, що весь світ для кожного із них крутиться навколо їхньої особи. Кожний вважає себе людиною з великої літери "Л". Всі інші навколо - лише декорація у спектаклі під назвою "Міське життя". У тролейбусі тісно і задушливо. Звільняю місце для якоїсь бабусі і міцно тримаюся за сидіння, щоб не впасти біля наступного світлофора. Мою увагу привертає розмова, що зав'язалася десь біля передніх дверей тролейбуса. Спочатку тиха, вона набрала сили і зараз її мають змогу почути усі пасажири. Отже, головні дійові особи розмови: справа сидять двоє молодиків, років так по двадцять п'ять. Один з них високий, вище середнього зросту, смаглявий, з темним волоссям. Другий - невисокий і рудий. Обоє у сонцезахисних окулярах. Коротше кажучи, типові представники сучасної молоді. Навпроти них іще два учасники нашої розмови: чоловік середнього віку з ціпком, кинутим біля сидіння. Час від часу він бере його в руки, так, ніби це його заспокоює, а потім ставить на місце. Обличчя у нього сумне, на ньому відбиток печалі і образи на життя, котре його, видно, добре "побило". Поруч з ним сидить жінка з фарбованим волоссям, в якому вже видно сивину. У руках вона міцно тримає сумочку, щоб її ніхто, бува, не поцупив. Вона повна сил і енергії. Вже не знаю, з чого почалася розмова, та врешті-решт у бік молодого покоління посипалися докори у безсердечності і меркантильності. Чоловік середнього віку сказав, що для сучасної молоді гроші - головне. Далі він згадав, що раніше все було інакше. У молодих були інші цілі та ідеали. Дружба, кохання не були порожнім звуком. Люди намагалися стати кращими, думали про майбутнє. А зараз усі живуть одним днем. Наше суспільство котиться по похиленій площині униз. Тобто "безнадёга", як співають в одній "попсовій" пісні. Потім, на несміливі спроби молодих захистити своє "загублене" покоління, чоловік промовив зовсім дивні слова: під час Другої світової війни такі, як вони, стали б на бік фашистів. Адже головна філософія сучасної мо-лоді - ми з тими, хто більше платить. Німці б їм заплатили, то вони б й погодилися зрадити свою країну. Молоді, мабуть, були занадто вражені цими словами, бо нічого не змогли сказати у відповідь. А чоловік вів свої роздуми далі, запевняючи присутніх у тому, що у ті часи тільки й були справжні герої. Зараз таких немає і бути не може. Один з хлопців повернувся до вікна, ніби хотів показати, що розмова йому не подобається і він більше не хоче брати в ній участі. Чорнявий став пояснювати чоловіку, що у наш час, коли за гроші купити можна все, інакше жити неможливо. У цю хвилину жінка похилого віку, напевне, вирішила, що настав час стати на захист "безнадійного" покоління, а разом з тим і покритикувати владу. Адже діти не винні, винне життя і наше керівництво. Чоловік середнього віку, тяжко зітхнувши, погодився з нею: у нашій країні просто неможливо жити чесно і мати високі ідеали. Ось, наприклад, нещодавно його син намагався вступити до університету. Хлопець - відмінник. Набрав однакову з сином якогось "нового кримського" кількість балів. За першого "батя" заплатив і він зараз вчиться, його син - ні. Несправедливо. Раніше було не так, у вуз везли не гроші, а знання. Розмова якось непомітно перейшла на проклинання "такої-сякої" влади. Що зробили з людьми і з нашим життям! До дружних голосів невдоволення долучилися всі: і старі, і молоді. Навіть я почала вірити, що й справді у нашій країні в усьому, що не відбувалося б, мусять бути винні чиновники. Виходить, правий був Михайло Задорнов, коли читав у одному із своїх монологів: у нас народ "самый разумный", тільки керують ним... Справді, чому ж такий розумний народ дозволяє собою так помикати? Тролейбус зупинився і вся дискутуюча компанія вийшла, продовжуючи й далі обговорювати державні проблеми. Зайшли нові люди, зайняли місця. Знову нікому ні до кого немає діла. Та це нам тільки так здається. Ось хтось заговорив про пенсію і про ціни, ось уже порівнюють пенсію з депутатською зарплатою. Відчуваю, що їхати буде зовсім не сумно! А жити? Тетяна ПИЛИПЧУК, студентка факультету журналістики Таврійського екологічного інституту
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2003 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=953
|