Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СУЧАСНИКИ ПРО Д. І. ЯВОРНИЦЬКОГО. Упорядник — Микола Чабан. Відповідальний за випуск — Михайло Слабошпицький. Меценат видання — Юрій Костюк (Канада). Київ, «Ярославів Вал», 2006

*   *   *

Козацький батько — з таким іменем увійшов у нашу історію Дмитро Яворницький. Мало людей знало все, пов’язане зі славною Січчю Запорозькою, козацьким життям та усіма його походами, перемогами, небезпеками і величчю історії так, як він, Дмитро Яворницький, — відзначає відомий український письменник, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Михайло Слабошпицький. — Він сам — це ціла наша Козацька Енциклопедія.
Колективний портрет запорозького батька, невтомного літописця українського козацтва, шукача скарбів минулого  склали спогади сучасників про життя і діяльність видатного українського історика, академіка Дмитра Яворницького. Своєї слави Дмитро Яворницький досяг наполегливою, невтомною працею в ім’я України. «Моїм правилом у житті було — працюй, працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад, — писав сам Дмитро Іванович, — працюй, не сподіваючись нізвідки й ні від кого нагоди, ні похвальби, працюй доти, доки не відмовлять руки й доки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий».
Саме таким працьовитим і залишився в пам’яті нащадків академік Дмитро Яворницький (1855-1940) — видатний дослідник Запорозької Січі, історик, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, археолог.
«...Професор, а всі степи пішки обходив, — відзначав видатний український письменник, академік Олесь Гончар на сторінках свого роману «Собор», — скажені дніпровські пороги і найстрашніший із них — Ненаситець, — щороку долає з лоцманами на «дубах», руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тієї козаччини дошукується. Всі оті Чортомлики та Капулівки тож він розкопує, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечувані здобув для свого музею, в тому числі пляшку оковитої — під головою була у якогось козарлюги, товариство поклало йому на тому світі похмелитись. Віки пролежала, загусла, як мед. Імператор під час відвідин музею попросив був пробувати козацької горілки, але Яворницький відповів деспотові: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напій лицарський.
Існують перекази, ніби під час розкопок на території однієї з Січей археологічна група Яворницького натрапила на дві пляшки горілки, витримка якої сягала 200 років. Одну пляшку скуштували, іншу відправили до музею. Та вона недовго пробула експонатом. У 1919 році під час революційних подій, коли в Катеринославі неодноразово змінювалася влада, пляшку козацької горілки виміняли в Нестора Махна на охоронну грамоту для музею, щоб його не пограбували.
Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких. Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки.
Об’єктивно — завзятого дослідника в нашій країні за мужністю, рішучістю і силою духу можна сміливо дорівнювати до найвідважнішого вояки! Говорити в голос про український національний героїзм часто-густо забороняли. Але, на щастя, народжувалися люди, які долали заборони, що не мали адекватних пояснень...
Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про козацьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. Нічого, кажуть, не боїться, ні Бога, ні сатани, ні самої смерті. І самою поставою, кремезністю, вусами — живий запорожець.
Близько знати таку особистість, — відзначав Олесь Гончар при звістці від Івана Максимовича Шаповала про його нотатки — зернятка спогадів про Діда Яворницького, — мати змогу тривалий час спілкуватися з людиною такої мудрості і любові — за це справді можна дякувати долі».
Дмитро Іванович Яворницький, український етнограф, археолог, фольклорист, письменник, академік АН УРСР, був саме такою людиною. Народився 7 листопада 1855 року у селі Сонцівці (тепер Борисівка) Харківської області в родині сільського дяка. Мав намір стати священиком — навчався у Харківській духовній семінарії, проте сану не здобув через те, що, не довчившись, вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Вже в студентські роки обрав проблематику наукових досліджень — історію запорозьких козаків, хоч на неї існувала заборона. У 1882 році вийшла перша праця Дмитра Івановича «Виникнення і будова Запорозького коша», наслідком чого було позбавлення автора стипендії. Після навчання працював викладачем історії в Харківській гімназії, їздив місцями колишньої Запорозької Січі, збирав археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали, писав наукові роботи.
Упорядник Микола Чабан — автор цілого ряду книжок, за які ми повинні вклонитися й подякувати невтомному досліднику історії й нашого життя, — зазначає:
«Наслідком його багаторічної праці стала ціла бібліотека праць з історії козацтва, в яке він був залюблений змалку, сотні опублікованих ним архівних документів, десятки розкопаних могил, тисячі слів живої народної мови, зібраних ним. А для Катеринославського історичного музею, засновником і директором якого був Д. Яворницький протягом понад тридцяти років, він зібрав 85 тисяч експонатів. Нелегко складалося життя вченого після 1933 року, коли його, як «ідеолога українського куркульства», «вичистили» з заснованого ним музею. І знов-таки лише праця давала порятунок».
2005 року минуло 150 років з дня народження Дмитра Івановича Яворницького. До цього ювілею другим виданням вийшов збірник спогадів про нього. Як свідчать музейні працівники, «спогадів про Дмитра Івановича дійшло до нашого часу небагато, та й ті коротенькі. В архіві Дніпропетровського історичного музею зберігаються спогади людей, які в тій чи іншій мірі спілкувалися з українським ученим: М. Полотая — відомого кобзаря, керівника першої української художньої капели кобзарів; Ю. О. Сущенка — студента ДСГУ; студентів ІНО — Д. Демерджі, М. Топузова, П. Матвієвського; художника В. Соляника; завідуючого відділом окружного виконкому — З. Б. Гутнича; хатньої робітниці К. І. Литвиненко; співробітника ДІМ — І. Ф. Іосікова. У 1987 р. до будинку-музею Д. І. Яворницького надійшли спогади Павла Володимировича Довгалевського...»
Цікаві нариси мемуарного характеру з’явилися ще за життя Дмитра Івановича. Тут можна назвати, зокрема, включені до збірника нариси Олени Пчілки «В гостях у Катеринослава» чи Володимира Даниліва «Катеринославський музей», опубліковані 1908 року. Вже в них знаходимо живі штрихи сучасників, які відзначають його принциповість у відстоюванні важливих для української науки та культури питань, винахідливість і наполегливість, з якою Дмитро Іванович комплектував музейну збірку. Також ще за життя Д. Яворницького з’явилися «Спогади» відомого громадського діяча, мецената Євгена Чикаленка. Це свідчення, на наш погляд, цінне тим, що показує вплив попередників на формування особистості Яворницького, зокрема, колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства Дмитра Пильчикова.
За 85 років свого життя, сім останніх з яких (з 1933 до 1940 рр.) був у незаслуженій опалі, Д. Яворницький як талановитий учений, великий працелюб і сподвижник на загальнокультурній патріотичній ниві зробив стільки багато корисного для своїх нащадків, що без його творчого доробку не була б повноцінною вся історико-культурна спадщина нашого народу.
Упродовж багатьох років Дмитро Іванович був невтомним шукачем архівних, археологічних, етнографічних, фольклористичних джерел, що стосуються історії запорозького козацтва та історії України XV-XVIII століть загалом. З цією метою він здійснював багаторічні подорожі по всіх місцях, пов’язаних з існуванням запорозького козацтва, проводячи археологічні розкопки, вишуковуючи різні матеріали й свідчення про життя та побут козаків.
На славнозвісному полотні Іллі Юхимовича Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» є й сам Яворницький. Персонаж, який мав обличчя Дмитра Івановича, — козацький писар, чиєю рукою й було написано того самого листа, що свідчив про безстрашність та життєлюбство запорожців. Одним таким твором можна залишитись в історії.
Похвальне слово упорядникові висловлює прозаїк-аналітик Михайло Слабошпицький, який, зокрема, наголошує:
«Ця книжка — не випадковий епізод у біографії Миколи Чабана і не данина його земляцькому сантиментові до Яворницького. Це — один із підсумків тривалої і наполегливої роботи пошуковця. Друге, розширене й допрацьоване, видання матеріалів про Дмитра Яворницького стало результатом співдіяльності цілої групи людей. Поміж них передовсім треба назвати пана Юрія Костюка з Канади, сина Миколи Костюка (він працював з Яворницьким, і в книжці є його цікаві про те спогади), який уможливив появу видання своєю фінансовою підтримкою, члена Управи Братства ветеранів Української дивізії «Галичина» пана Андрія Коморовського, який мимоволі опинився в ролі виконавчого директора й менеджера видавничого проекту, за що принагідно складаю йому щиру подяку, і, звичайно ж, уже названого попереду упорядника.
Не менше п’яти спогадів Микола Чабан виявив на сторінках «Дніпропетровської газети» і криворізького «Дзвону», де в 1941-1942 рр. друкувалися спогади людей, які знали Яворницького, дружини Серафими Яворницької, поета Михайла Пронченка, прозаїка Олександра Девлада та інших».
1963 року вийшла книга біографічних оповідань про Яворницького І. Шаповала «В пошуках скарбів», а 1972 року — наукова біографія М. Шубравської «Д. І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність».
У січні 1988 року в кількох номерах часопису «Україна» під назвою «Невмируща душа Запорожжя» з’явилася низка спогадів сучасників про Д. Яворницького, опублікованих Іваном Шаповалом та Миколою Шудрею. Так поступово стала ширшати мемуарна література про вченого. Як переконається читач нинішнього збірника, спогади про Яворницького друкувалися не лише в Києві чи Дніпропетровську, але й у Варшаві, Москві, Вінніпегу, Торонто, Лондоні... Скрізь, куди доля закинула українців, вони зберегли вдячну пам’ять про «запорозького батька».
1977 року колишній студент Катеринославського інституту народної освіти письменник і науковець Василь Чапленко (1900-1990) опублікував в еміграційному часописі «Молода Україна» збережений ним лист 1935 року від академіка Д. І. Яворницького.
Про популярність академіка Дмитра Яворницького свідчать численні згадки інших мемуаристів, чиї свідчення не потрапили до цього збірника, але якими не можна знехтувати. Тим більше, що деякі з мемуарів виходили на Заході і відтак здебільшого недоступні нашому читачеві.
«Великі заслуги Яворницького перед наукою. Більше 1000 курганів розкопав він. Кращі унікальні знахідки його є в Ермітажі, багато їх в нашому музеї, — зазначала у статті «Академік Д. І. Яворницький» його дружина Серафима Дмитрівна Яворницька. Вона допомагала йому і в тяжкі часи махновщини, коли Дмитра Івановича арештували, і під час терору більшовиків, коли року 1933 його було позбавлено праці директором історичного музею»...
Тісне зближення з народом дає йому матеріал для складання словника української мови на 60000 слів, великих збірників народних пісень, казок, байок. Весь свій різноманітний матеріал з історії Запорожжя він передав нащадкам у вигляді 150 великих надрукованих робіт.
Дмитро Яворницький — «Навіки в пам’яті людській». Про це ще й ще свідчать спогади сучасників...
Особливий інтерес викликали стосунки академіка Дмитра Яворницького з великим українським істориком, визначним організатором української науки, політичним діячем і публіцистом, академіком Академії наук України, академіком Академії наук СРСР Михайлом Сергійовичем Грушевським...
«Дмитро Іванович був у гарних відносинах з М. С. Грушевським», — пригадує дружина Дмитра Івановича. Це знайомство тривало багато років і підтримувалось постійним листуванням. Це листування до цього часу зберігається в архіві Дмитра Івановича.
М. С. Грушевський був одним з тих людей, яких Дмитро Іванович щиро любив та шанував. Усе листування цих двох видатних осіб пронизане інтересом до наукових праць, турбуванням про життя іншого, порадами, вказівками.
«Запорозький характерник» — таким постає Дмитро Яворницький у спогадах українського поета, громадського діяча, академіка Академії наук України, директора інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України Максима Тадейовича Рильського, написаних, як передмова, до книжки біографічних оповідань про Дмитра Яворницького Івана Шаповала «В пошуках скарбів».
Це була надзвичайно різностороння людина. Він мав дружні стосунки і цікаві зустрічі з багатьма людьми. Досить назвати серед них І. Рєпіна, Льва Толстого, М. Кропивницького, М. Заньковецьку, братів Тобілевичів, М. Лисенка, О. Сластіона, Лесю Українку, В. Короленка. Це були не випадкові знайомства, а тривалі творчі стосунки. Він був діяльним порадником Рєпіна у створенні славетної картини «Запорожці» і навіть позував йому в одязі січового писаря. Схожість цього образу з натурщиком була такою разючою, що Лев Толстой пізнав Яворницького під час спільної подорожі в залізничному вагоні, про що й сам учений згадував у теплому нарисі... Він стояв при колисці створеної Миколою Лисенком героїчно-патріотичної опери «Тарас Бульба». До нього за порадами зверталися великі артисти Кропивницький, Садовський, Саксаганський... Словом, він стояв у центрі тогочасної нашої культури.
...Творчість академіка Дмитра Яворницького стала й мені першозначною під час відвідин Дніпропетровська, коли побував у музеї Яворницького. Пощастило мені 18 червня 1977 року на пам’ятну зустріч з письменником-академіком Олесем Терентійовичем Гончаром. У його «Щоденниках» (том 2, стор. 308) є запис про той знаковий для мене день: «Заходив сьогодні чоловік із степів». Тож, щоб хоч чимось віддячити за забраний у Майстра Слова час уже із Запоріжжя написав листа і послав Олесю Терентійовичу книгу «Вольності Запорозьких козаків: історико-топографічний нарис». Ця праця є ґрунтовним дослідженням топографії запорозьких земель, а також географічних та природно-кліматичних умов, території, яку обіймали Вольності Війська Запорозького Низового за доби Нової Запорозької Січі (1734-1775). Ця книга була видана у 1890 році і оце перше видання «Вольностей...» я й послав у Київ... І раптом у свій день народження отримую бандероль, а в ній книга-роман «Тронка» з дарчим написом і побажанням «На щастя в житті». А на щемну радість ще й листівка: «Дякую за книжку. Ви наче вгадали, що вона буде мені до душі.
З щирою пошаною Ол. Гончар».
7.ХІ.77 р.
Цілком закономірно й справедливо, що 30 листопада 1995 року в місті Запоріжжя на острові Хортиця, на приміщенні Національного заповідника «Хортиця» вшановано й увічнено пам’ять одного з найвидатніших українських учених — відкрито пам’ятну дошку Дмитру Івановичу Яворницькому, справжньому співцеві історії Запорозького козацтва. Автор — заслужений художник України Іван Носенко подав образ велетня української науки молодим, енергійним, повним сил і натхнення працювати на благо України, яку Дмитро Яворницький так безмежно і віддано любив.

В’ячеслав ДРИГАЙЛО,
заслужений журналіст України
м. Запоріжжя

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Українці мої..."