Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

ТЕМА ВІТЧИЗНИ В ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ

(Закінчення. Поч. у № 9-10)

Згадував і сам поет:
— Білогвардійці ходили по дворах з обшуками. І в мене не могла не вирватися тоді творча сповідь (через простір до Блока і Єсеніна):
...Стоїть сторозтерзаний
 Київ,
і двістірозіп’ятий я.
Вже відзначалося використання П. Тичиною для вираження трагізму громадянської війни образу розп’яття. До речі, цей образ пройшов через світову художню культуру. Він використаний і Олександром Блоком з тією ж метою, що і Павлом Тичиною. Мабуть, наш поет був схвильований, читаючи вірш російського поета:
...И вижу: по реке широкой
Ко мне плывет в челне
Христос.
В глазах – такие же
 надежды,
И то же рубище на нем,
И жалко смотрит из одежды
Ладонь, пробитая гвоздем.
Христос! Родной простор
 печален!
Изнемогаю на кресте!
И челн твой – будет ли
 причален
К моей распятой высоте?
Відомо, що Павло Тичина, як і багато інших митців, був захмелений революцією. Але незабаром «зі смутком на серці» спостеріг, що від проголошених нею ідей «лізе тупість, фарисейство, лихварство, підступ і брехня».
У серпні 1925 року П. Тичина вперше ступив на кримську землю, прибувши на відпочинок в Алушту. Захоплюючись красою природи, не може відійти від роздумів про людей. Такий уже Тичина. Шукає стріч. Гаряче цікавиться культурою, літературою кримських татар. З болючої ноти, перемішаної з радістю закоханості, починається його лист до Лідії Петрівни Папарук, датований 11 жовтня 1925 року:
«У гіркі хвилини мої світлий образ Лідусі. Він завше мені світить – мій образ Лідусі, він завше мене гріє – мій образ світлий Лідусин!» [5]
Що ж то за «гіркі хвилини»? Що краяло серце поета? Відповідь у наступних сповідальних рядках:
«Моє дороге, рідне моє! До Вашої чистої душі я посилаю ці рядки, які вродилися на нечистому подвір’ї. Буденщини, ой буденщини скільки! Скільки брудного в житті! І все це воно втягує тебе. І викликає, й душить – і сенсу, глузду не знаходжу в нім. Діалектика життя! Діалектика життя! Як все це скучно, коли вже щось виправдовувати приходиться! Як все це скучно... Буденщина, брехня, і твань, і самота моя глибока».
Бунтує душа, бунтує любов проти життєвої скверни, духовної невлаштованості. Стан душі ніби спроектований на навколишній світ. Настрої поета зливаються з настроями природи:
«Дихають в моїй душі вітри великі, і океани ворушаться, і грози пролітають... Під синіми вечорами гойдається електрика у ліхтарях. Напнуті дроти нагув хтось і вони гудуть... Дроти до мене і від мене: гойдаються під ними ліхтарі; а зверху зморшки гір і грози, – мовчиш і з ними разом бунтуєш».
Впадає в око образ бунту душі. Буремного, грозового. Про очисну бурю в суспільстві поет уже писав («Плуг»). А тут враз на восьмому році після бурі, що «трощила, ламала, з землі виривала» старий світ, враз з’явився нехай модифікований, але також образ бурі, грози. Йдеться про неблагополуччя духу геніальної творчої індивідуальності. Лист закінчується проханням до коханої: «Прочитайте цей листок і закиньте. Хіба я знаю, що я написав?»
Про причину душевного збентеження свідчать не тільки листи, щоденникові записи про прояви «жандармського абсолютизму» в літературі («Можна різно оцінювати письменника, але знищити людину з лиця землі – це що? во ім’я чого?..» [с. 64]), а й художні твори. Зішлемося на вірш «До кого говорить?», датований 1924-1925 роками. До речі, за життя поета він не публікувався. Вперше опублікований М. Г. Жулинським у книзі: «Із забуття – в безсмертя» (К.: Дніпро, 1990, с. 251). Відтворенням дисгармонії душі, її метанням у пошуках ладу він стоїть близько до листа Лідії Петрівні Папарук. Поет шукає опори собі у видатних авторитетів:
До кого говорить?
Блок у могилі.
Горький мовчить.
Поет надіється знайти рятувальний круг аж в далекій Індії, звертаючись до свого улюбленого поета Рабіндраната Тагора:
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
Прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.
Який болючий зойк душі митця, що не мав порятунку у себе вдома, у себе в Україні. У вірші П. Тичина заговорив про «катів однокласових», не називаючи їх поіменно. Це зовсім не означає, що він їх не знав. Його потрясло те, що вони творили. Поет розпізнав «всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль», яка маскувалася «гнучкою політикою, як віск». Після смерті Леніна, наголошував П. Тичина, боротьба перекинулася в середовище класу, який прийшов до влади. Ось там і оскалили «братні зуби» «кати однокласовії». Спалахнула жорстка сутичка між амбіційними особистостями, членами однієї партії – Троцьким і Сталіним за лідерство в партії. Де вже було тут думати про «той Серп нам, Молот і лани»?
1926 року в альманасі «Вапліте» було опубліковано уривок з задуманої П. Тичиною поеми про громадянську війну в Україні «Чистила мати картоплю». В партійній пресі автора було звинувачено у «протаскуванні націоналістичного дурману». Безпідставні звинувачення в націоналізмі вибили П. Тичину з творчої колії. В 1927 році з Кавказу він послав повного зажури листа до Л. П. Папарук:
«Сидячи тут на горах, я часто журюся: чи вернусь я коли до своєї юності? чи стану знову поетом?» [с. 75]
А в листі до А. П. Любченка знову звучить повна гіркоти нота:
«Жду тепер всього. Бо тепер все можливе, бо тепер блоху убить не можна, щоб не розкваліфікували це як щось таке» [с. 64].
У кінці 20-х років репресивно-деспотичний тоталітаризм почав розкручувати свій смертоносний маховик в Україні. 1929 року за буржуазний націоналізм, за активну участь у процесі українізації було заарештовано друга П. Тичини з часів дитинства, талановитого поета і педагога-україніста Аркадія Казку, який не витримав звірячих допитів і покінчив життя самогубством в одеській в’язниці. Розпочалися масові арешти представників творчої інтелігенції, звинувачуваних в участі у вигаданій справі СВУ. Уже на початку 30-х років було репресовано кілька сотень письменників. «Головосік» – так назвав П. Тичина цю жахливу добу. Під її жорстоким пануванням, адміністративно-репресивним режимом зазнав різких деформацій талант геніального Павла Тичини. Поет збився на позиції конформізму. Його, найсамобутнішого поета двадцятого віку, вразив синдром страху.
В моїх руках фотографія   П. Г. Тичини, передана мені його дружиною Лідією Петрівною. Це одне зі свідчень тих численних стресів психологічних, що їх довелося пережити цій винятково діткливій людині в часи сталінської інквізиції. Павло Григорович на цьому фото ще молодий. На звороті рукою Лідії Петрівни простим олівцем поставлена дата – «1915 чи 1916 р.». Поет сидить на стільці. Худющий, у студентському картузі, в зношеному довгополому плащі. Добре видно стоптані, «розбиті» черевики. 1915-1916 роки – період навчання поета в Київському комерційному інституті. Фотозображення П. Г. Тичини відтято ножицями від якогось більшого групового фото. Хто іще був зображений тут? Невідомо. Десь навесні 1968 року Лідія Петрівна мені розповідала: «Хто тільки не колов очі Павлусеві його попівсько-дяківським походженням. У 30-х роках в Україні уже майже всіх священиків було репресовано, знищено. На фото були якраз і репресовані. Павлусь попросив мене спалити це фото. Зім’явши його, передав мені. Волю його я виконала частково: відтяла ножицями зображення Павлуся. Так воно й збереглося». А закінчила Лідія Петрівна, розводячи руками та похитуючи головою: «Тяжко згадувати ті страшні часи. Скільки ночей ми не спали... Думали: ось-ось загримають у двері «гості». Павлусь не знав, що я потай від нього підготувала було торбинку з сухарями...»
У збірках П. Тичини 30-х років «Чернігів», «Партія веде», «Чуття єдиної родини» замість поета-лірика, філософа, майстра, який подарував українській і світовій поезії на диво самобутні витвори, наснажені місткими і яскравими новаторськими образами, численними лексичними та фразеологічними неологізмами, багатством ритмомелодики, з’явився заполітизований речник ідеологем казарменого соціалізму.
Певного піднесення сягнула творчість Павла Тичини в роки війни. Поет віртуозної техніки з великою мистецькою силою, в надзвичайно яскравих, містких змістом, патріотично окрилених образах висловив віру в перемогу народу:
Я єсть народ,
 якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
У скарбницю художньої літератури увійшли такі твори, як філософська поема «Похорон друга», «Гроза», вірш «Я утверждаюсь». Їх з цілковитим правом відносимо до поетичної класики. В час війни з фашистською Німеччиною зверху дано було певну віддушину для вираження національної свідомості у пресі, в мистецтві. З’явився цілий ряд талановитих творів П. Тичини про Україну: «Матері забуть не можу», «В безсонну ніч» (думи про Україну), «Голос матері», «Україна засяє, оживе...», де на повний голос заговорила в красі своїй і одухотвореності національно-патріотична гордість поета. В героїчно-трагічній тональності постає образ України-матері – катованої, що «в стражданнях не спить» і «пожежно-блискно-горобино вся боротьбою гомонить». Павло Тичина осягає національне в єдності із загальнолюдським. Для нього служити Україні – це значить служити і людству:
Гей, народе! Будеш жити!
А я ж матір не забуду!
Україні, її люду
Хочу вічно я служити,
А раз їй –
 то й людству буду.
Єдність загальнолюдського і національного висловив поет у глибоко філософській, яскраво афористичній формі:
Забудеш рідний край –
 тобі твій корінь всохне.
Вселюдське замовчиш –
 обчухраним зростеш.
Після війни Павло Григорович уже не зміг піднестись до справжніх верхів’їв «Сонячних кларнетів», «Вітру з України», перших розділів поеми-симфонії «Сковорода». Далися взнаки, звичайно, похилі літа, хвороби. Особливо відчутні у його збірках (а їх вийшло немало) сліди деформації таланту від тиску «партійного керівництва». Дорого заплатив поет за те «керівництво». Гранично точно відзначив Микита Шумило:
«Талантами не можна керувати. Можна керувати графоманами, заробітчанами, літературними кар’єристами. Але талантами керувати не можна. Зразок – Тичина. Ним «керували» чиновники, кар’єристи й політикани. Чверть століття тримали його під страхом терору й «перевиховали». Про талановитих, великих письменників кажуть, що вони – «совість народу». Правильно кажуть. Якщо справжній письменник – совість народу, то як же можна ним керувати? Хіба совістю народу можуть керувати чиновники і кар’єристи? Який абсурд!» [6]
Поет постав розіп’ятим на власних творах. В останній період його творчості з’явилося небагато творів, достойних величі його блискучого таланту. Це вірші «Іній», «Танці на мечі», «Море говорить», «На співанці», «Горобинцю золотий», поема «Подорож до Іхтіману». Вони чекають глибокого наукового осмислення.
Колись Гоголь запитував: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи». Чи знаємо ми Тичину? Ні, ми не знаємо Тичини. Максим Рильський назвав Тичину поетом «глибокої складності» [7]. Над творчістю П. Тичини працювали відомі літературознавці – Олександр Білецький, Леонід Новиченко, Арсен Іщук, Петро Волинський, Семен Шаховський, Станіслав Тельнюк... Однак іще не вдалося належно осмислити оту «глибоку складність» могутнього таланту Павла Тичини. На великий жаль, ще й сьогодні немає навіть наукової біографії митця. Не знайти й наукової бібліографії його спадщини. Адже з бібліографії починається дослідницька робота. А що ми знаємо про роль Павла Григоровича в процесі інтеграції української літератури, культури з літературою та культурою світовою? Адже він – знавець п’ятнадцяти мов, перекладав більше сорока поетів світу. Зроблено лиш перші кроки у вивченні зв’язків поета з кримськотатарською літературою. Варто було б зосередити увагу на висвітленні питання значення П. Тичини у плеканні талановитої, національно свідомої молоді. Чекають на своїх дослідників і питання ролі нашого митця в розвитку української мови, його опір антинауковій, шкідливій сталінській псевдотеорії про «злиття націй», асиміляції мов. Поетові боліло різке звуження сфери функціонування української мови, катастрофічне падіння тиражів книг українською мовою, що оберталося занепадом національної свідомості народу. Шкода, що «завали» в національному питанні, в гальмуванні дієвості закону про державність української мови дають про себе знати й сьогодні.
Отже, Тичинина криниця невичерпно глибока. Та настане час, коли літературознавство, остаточно відкинувши антинаукові критерії вульгарного соціологізму, належно осмислить справжнього Тичину, якого Олесь Гончар назвав сонячним «яблуневоцвітним генієм України».

На фото: Павло Тичина в юнацькі роки

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"