Версiя для друку Обговорити в форумi

3 березня 2012 р. годинник Центрального автовокзалу міста Сімферополя показував за десять хвилин шістнадцяту. Від тролейбусної зупинки до готелю «Москва» тягнувся нескінченний потік молоді, ніби на демонстрації. Працівник ДАІ, розмірено постукуючи по долоні своєю «чарівною паличкою», повернувшись до проїжджої частини спиною, з подивом спостерігав за людською колоною на тротуарі. Студенти мистецьких факультетів сімферопольських вишів поспішали на зустріч із загальновизнаним в усьому світі метром сучасної театральної режисури Романом Віктюком. Конференц-зал був заповнений вщерть, люди стояли попід стінами, в проході. Серед студентства були і школярі, і сивочолі літні поціновувачі таланту, і люди зрілого віку, і навіть подружня пара з немовлям на руках. Видатного режисера сучасності зал зустрів, затамувавши подих.
Роман Віктюк давав майстер-клас. «Хто хоче вийти сюди до мене?» — звернувся до молоді режисер. Студенти вагалися. Першим сміливо звів руку догори симпатичний хлопчина у вишиванці, а за ним уже потягнувся цілий ліс рук. Його й обрав для показу філігранності роботи над образом великий майстер. Познайомившись і пожартувавши з хлопцем, щоб зняти напруження, маестро запитав: «Який текст нам будеш читати?» «Павла Глазового», — твердо відповів Женько. «Читай!» — схвалив його вибір Віктюк. Женько почав: «Повернувсь Кузьма з роботи…» Роман Віктюк з цікавістю і зосереджено спостерігав за читцем, уважно вдивляючись в міміку хлопця і вслухаючись в його інтонацію:
— Стоп! – зупинив його майстер. — Тепер покажи нам, як Кузьма повертається з роботи.
Женько, набундючившись, широко ступаючи, зображує Кузьму. «Скажи, Женю, як на Кузьму діють 250 грамів оковитої? – допитувався у хлопця режисер. — Він — напідпитку. Так. А яке найслабкіше місце у п’яної людини? Ти кажеш — голова. Так, усе йде з голови. Керування вестибулярним апаратом. А скажи, Кузьма ж не хоче показати, що він напідпитку. Він робить вигляд, що він зовсім не п’яний, показуючи, як він тримає свою голову і як він упевнено тримається на ногах, ніби всім своїм виглядом говорить: «Я ще не зовсім дурний». Давай.
Женько виконує поставлене режисером завдання, Віктюк несподівано штовхає Женька однією рукою, а другою підтримує, щоб не впав. – Тут треба моментально взяти себе в руки і зупинитися, — притримуючи Женька, пояснює режисер. Далі він раптом звернувся до залу:
— Всі розуміють українську мову?
— Так! — крізь сміх і сльози від сміху відповіли присутні, бо у пана Романа навіть навчання Женька перетворилося на кумедну інтермедію.
— Так, – вів далі свій урок маестро, — дивишся кого вдарити, — знову пояснює Женьку лінію дії персонажу. — Повертайся спокійно. Так. А тепер спочатку.
І ось уже зовсім інший, набагато кумедніший і набагато переконливіший у Женька «Повернувсь Кузьма з роботи». А далі «одягнув нову піжаму/ Та й ліг на дивані», а далі звертання до дружини…
— Грати паузу! – вимагає режисер. – Далі. Так щоб вона почула! «я // не// мо// жу!//», — наголошуючи на кожному складі, увиразнює емоційний стан персонажу режисер. – Тепер покажи, як здають у Кузьми нерви. Виразніше. Отак. Знімай сорочку. Так, трясись. Пам’ятаєш, яка улюблена у Кузьми пісня?
— «Ти мені не даєш спокою»...
— Так от і покажи! Трясись! Трясись! Одягайся, ти не на морі.
Так через показ лінії дії персонажу режисер знайомив майбутніх митців з потом і сіллю акторської роботи.
— А можна з вами сфотографуватися? – запитав, закінчивши працювати над своїм завданням, задоволений уроком, щасливий і радісний Женько.
— Звичайно, — обійняв хлопця режисер. Приготувавшись до зйомки, завмер і дивиться. Пауза. Ніхто не фотографує. Раптом Женько дістав з кишені мобілку й гукнув у зал: «Ярославе, ану, зніми!» З першого ряду хутко підвівся худорлявий підліток з миловидим дитячим обличчям, взяв у Женька апарат і почав знімати. Маестро засяяв, не приховуючи розчулення. Хлопці йому явно сподобалися, бо наступним учнем він обрав серед лісу рук саме малого Ярослава
— Розкажи нам, Ярославе, найсмішнішу історію у твоєму житті, — дав завдання режисер.
Хлопець почухав потилицю, всміхнувся: «Якось так зненацька важко пригадати, щось вибрати…»
— Згадав! Я розповім, як я… я… я… пішов на Лесю Українку.
— Куди? – спокійно і багатозначно розтягнув вимову запитання пан Роман. Зал вибухнув сміхом.
— На конкурс, він називався «Нове життя», – усміхнувшись, поправив себе хлопчина.
— І що, було дуже смішно? – запитав незворушно режисер.
— Ні! – розсміявся Ярослав і, допомагаючи собі розкритими догори долонями, весело сказав, — просто я вчив вірш перед дзеркалом.
— Тоді уяви, що оце перед тобою величезне дзеркало, — режисер окреслив помахом руки весь конференц-зал. – Починай.
— «Спиш, дитинко, спиш»…
— Обережно бери дитину, — дав завдання режисер. Хлопець удавано робить вигляд, ніби бере на руки дитину.
– Важка дитина? На себе, на себе. Голову поклади їй на коліна. — Ярослав удає ніби пестить дитину. — Цілуй дитину, йди, бери крейду і йди, – вчить режисер. Ярослав ніби взяв крейду, підійшов за вказівкою до дошки, починає писати: «Спиш, дитинко…»
— Озирнись, подивись на дитину, поклади крейду, повернись до дитини, — вимальовує лінію дії хлопцеві режисер, — погладь дитинку, поцілуй, — хлопець удає ніби гладить і цілує. – Не так, — зауважує режисер, — так неодмінно розбудиш її, згадай, як тебе мама цілувала, — терпляче пояснює майстер, — цілуй дитину…
— Когда закончітся ета дрєссіровка!? – раптом зухвало і роздратовано пролунав чоловічий голос.
Роман Віктюк випрямився і, не повертаючи гордо піднесену голову, спокійно, красивою російською мовою відповів: «Вы — невежество сплошное», потім повільно повернувся обличчям до залу, відшукав поглядом «Пилипа з конопель» і так само спокійно, але вимогливо, додав: «Уйдите прочь!»
Всі глядачі затамували подих, вискочень принишк, але не вийшов.
— Душа театра – в любви к человеку! – зворушливо продовжував Роман Віктюк, — если есть ненавистная предвзятость.., — відчувався глибоко схований внутрішній біль, — пробуй линию роли, а не…
Всім присутнім було дуже незручно і неприємно через того нещасного, через зірваний такий цікавий і такий потрібний сімферопольським студентам безплатний майстер-клас, через завдану прикрість творчій особистості, культовому режисеру сучасності.
А митець уже зворушливо звертався до молоді:
— Когда я вижу — с незамутненным сознанием лица, сияющие глаза молодежи, не признающей никакой идеологии, политики, предвзятости, я верю: у театра есть будущее, у страны есть будущее. Я ощущаю благоговение перед тайной человека. Я — пессимист по знанию и оптимист по вере...
Треба було бачити заряджені вірою і оптимізмом обличчя студентів. Посипався шквал запитань.
— Ваш найулюбленіший український актор?
— Це та артистка, з якою я працюю з відкритим серцем і чистою свідомістю. Якось пролунав від неї дзвінок, і – …мовчання, вона змогла все висловити у мовчанні… я кажу їй: завтра назву тобі п’єсу і почнемо репетирувати. У відповідь почув тільки, як вона глибоко вдихнула повітря. Аду Роговцеву не пускають в театр, якому вона віддала все життя! Це для актриси надзвичайно велике випробування.
Одного разу я, Валентин Гафт й інші актори спеціально приїхали і чекали її на прохідній театру. Зустріли, взяли її в кільце і почали підходити до вертушки, а жінка-вахтер мало не плаче, виявляється, у неї наказ не пропускати Аду Роговцеву в театр імені Лесі Українки! Жінка дуже любить і шанує актрису, та якщо вона пропустить артистку, то її відразу ж звільнять. Тоді, щоб Роговцева не проходила через вертушку, двоє видатних акторів – Валентин Гафт і Саша Пилипенко підняли Аду на руки і пронесли над вертушкою, піднесли до її убиральні, а вона й каже: «Несіть мене в зал». Уявляєте, два чоловіки вносять її, як скульптуру, в зал, весь зал піднімається і аплодує великій артистці стоячи…
Я звертався з проханням до усіх українських президентів: коли ж перша артистка України зайде у свій театр?!
Ющенко витирав сльози розчулення і обіцяв… Я з великими труднощами прийшов до нового президента, він мені теж обіцяв… Але є в Україні сили, сильніші за президента… Ми ніколи не будемо вільними, доки Ада Роговцева ходитиме навколо театру імені Лесі Українки і не матиме змоги в нього зайти. Треба точити камінь жорстокості. Актриса — МАМА українського театру, і як мама любить і чекає…
Роман Віктюк зворушливо розповідав про долі багатьох літніх прекрасних артисток, для яких він спеціально, як і для Роговцевої, шукав п’єси, давав ролі… Думалося, яке ж треба мати добре серце, щоб отак відчувати чужий біль і ним перейматися…
А студентів цікавило і як розробити лінію поведінки в ролі судді, і як нічого не боятися… І великий режисер терпляче, до дрібниць розробляв лінію поведінки і вселяв молоді віру у себе, у свої сили… Поділився митець і своїми планами. Виявляється, зараз приступають до зйомок у Коктебелі фільму про Валентина Гафта. Готується «Лісова пісня», де Ада Роговцева гратиме смертельно хвору, у візку, саму Лесю Українку, яка, перемагаючи страшенний біль, пише свій геніальний твір.
Подумалося, скільки режисерів уже ставило «Лісову пісню», але всі загрузали у феєричності, і ніхто не зміг до кінця підняти ту брилу вічності вселенських законів космосу, філософічності, мудрості, заховану у тонких нитях павутиння між матеріальним і духовним, тим і цим світами. Це під силу саме такому режисеру, як Роман Віктюк, і саме такій актрисі, як Ада Роговцева.
Організатори майстер-класу — Фонд розвитку культури і кіно, компанія «Медиа ХХІ век» — уже оголосили про закінчення зустрічі, а розчулені учасники ніяк не відпускали митця, просили автограф, разом сфотографуватися… І митець нікому не відмовляв, роздавав усім бажаючим автографи, з усіма охочими фотографувався, приймав квіти, вірші, сюрпризи та усмішки шанувальників.
Я ніколи не колекціонувала автографів, а тут чомусь стала за ним у чергу. Думки бомбардували мою свідомість градом, хотілося так ще багато запитати, дізнатися, почути міркування видатного режисера… Дійшла і моя черга. Подаючи розгорнутий на чистій сторінці свій блокнот, я не втрималася: «Можна запитання?» Організатор, який стояв поруч, категорично запротестував. Пан Роман, ніби стримуючи розкритою долонею відведеної руки заборону організатора, ствердно кивнувши мені головою, з душевною теплотою і якось ніжно і загадково сказав: «Питай».
— В чому, на вашу думку, сутність внутрішньої свободи митця? – першим впало на язик мені запитання.
— Віра. — Роман Віктюк вперше за весь вечір зняв темні окуляри, ніби захотів очима щось відчути, подивився пронизливим і бездонним, як вічність, поглядом мені прямо у вічі. Там була якась невимовна туга, якесь гірке передчуття і водночас безмежна віра і стиснутий в кулак оптимізм. — Віра в небо, — ніби на підтвердження своїх слів, він переможно звів ліву руку догори, — і нехай небо веде!
Вивівши рожевим фломастером автограф, режисер усміхнувся і вдягнув знову темні окуляри. Я з автографом відійшла вбік. Тут саме стояв фотокореспондент «Кримської світлиці» Олекса Носаненко. Запитую:
— Тобі сподобався майстер-клас?
 — Так, звичайно. А на прес-конференції було ще цікавіше. Я навіть зміг своє запитання поставити.
— Яке?
— Для Станіславського театр починався з гардеробу, а з чого у вас?
— Гарне запитання. А яку відповідь отримав?
— Театр починається із серця, яке бачить, і з очей, які відчувають…
— Геніально.
... Біля вхідних дверей на митця чекав інтелігентний чоловік зрілого віку, коли пан Роман порівнявся з ним, той попросив вибачення за прикрий інцидент, хоч не мав до цього випаду ніякого відношення. До його вибачення приєдналися студентки:
— Не ображайтеся на нього, — маючи на увазі «Пилипа з конопель», що так безцеремонно перервав урок великого майстра, — це наш доморощений режисер, – сказала одна.
— Він у нас режисуру викладає, – додала друга.
— Пробачте, будь ласка, – приєднався до розмови юнак.
Подумалось, якщо так відчувають очима і бачать серцем молоді прикрість і глибинну гіркоту на серці митця, виходить, є майбутнє… Тож нехай їх веде небо…

P. S. Вмикаю вранці 6 березня телевізор, потрапляю на якийсь місцевий канал. І очам своїм не вірю. Показують, як Женя Давиденко грає пік гніву п’яного Кузьми – трясеться на підлозі… з коментарем журналіста: от до якого стану довів школяра режисер Віктюк; як, шліфуючи лінію поведінки під час майстер-класу, Ярослав Павлів «пестить сплячу дитину», з коментарем: як розбещує малолітніх режисер; як щиро сміється зал, з коментарем, що режисер доводить людей мало не до божевілля. Журналістка бере інтерв’ю у митця, вириває з контексту фрагмент, де великий Майстер розмірковує про внутрішню свободу творчої людини, про волю, даровану їй Богом, і подає все це, ніби Роман Віктюк закликає до якогось загального божевілля!!! Раптом на екрані з’являється доморощений режисер і безапеляційно з апломбом геніальності «забиває гвіздок» глядачам, що освітній проект московських організаторів майстер-класу Романа Віктюка, на його глибоке переконання, це не що інше, як шахрайське викачування грошей (?!) з довірливих громадян… Таке грубе маніпулювання громадською думкою і цькування всесвітньо відомого режисера сьогодні… смішне, безпорадне і приголомшливе. Все це було б дуже смішно, аби не було так дуже сумно… Роман Віктюк — самодостатня цілісна особистість, режисер, який здобув світову славу, він не потребує нічийого захисту, він сам захищає і підтримує інших скривджених артистів. Та душа кожного митця тонка і вразлива, до неї треба чуйно і обережно ставитися, це безцінний скарб національної духовності! А поки що в окремо взятому Криму повіяло далеким тридцять сьомим...
Треба точити камінь жорстокості…

Ольга БІЛЯЧЕНКО,
Театрознавець

РОМАН ГРИГОРОВИЧ СКАЗАВ МЕНІ — «МОЛОДЕЦЬ»!

Коли мені сказали, що Роман Віктюк приїхав до Сімферополя і буде проводити майстер-клас, я спочатку просто не повірив. Приїхавши до конференц-залу, я чекав чогось незвичайного, і це незвичайне трапилося, і трапилося саме зі мною! З тієї хвилини, як Роман Григорович увійшов до зали, я забув про все на світі, вся моя увага була прикута тільки до метра, я ловив кожен його жест, кожну репліку, кожне слово. А коли він сказав: «Хто сміливий, виходьте до мене» — в цей момент моє серце почало битися так, ніби я тільки що пробіг багатокілометровий крос. Я мов під гіпнозом встав і пішов до майстра. Але чудо — як тільки він почав спілкуватися зі мною, все стало на свої місця — я заспокоївся, було навіть враження, що ми давні знайомі. Я і зараз не усвідомлюю, яка сила мене підняла з крісла і чому тільки я один вийшов з величезної аудиторії тих, хто прийшов «на Віктюка». Але в мене було таке відчуття, що якщо я не зроблю цей крок, то шкодуватиму все своє життя.
Роман Григорович попросив мене прочитати якусь гумореску, і коли я читав, він паралельно давав мені завдання. У мене не відразу виходило, адже треба було моментально перелаштовуватись і змінювати образ мого героя. Але так хотілося, щоб «урок» зі мною майстер не завершував якомога довше. А коли в мене таки вийшло і Роман Григорович сказав мені — «молодець» — у моїй душі розквітло свято! Я можу цей стан порівняти тільки з тим, коли отримав 12 балів з хімії, яку я, не сказав би, що добре знаю.
Я ще й сьогодні переповнений щастям від цієї зустрічі. Адже після закінчення школи і театральної студії «Світанок» я хочу вступати до театрального інституту і, можливо, саме урок Романа Віктюка найбільше допоможе мені у цьому...

Євген ДАВИДЕНКО,
вихованець зразкової театральної студії «Світанок» Кримського республіканського центру дитячої та юнацької творчості
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Резонанс"