Версiя для друку Обговорити в форумi

Є поети для епох...

ВИСОКИЙ ДУХ ПОЕЗІЇ
Перший весняний місяць любий нам не тільки тим, що після зимових холодів і негод настає пробудження в природі, просвітлення в душі, нездоланний потяг до життя і праці, а ще й тим, що у березні нас осіняє високий дух Поезії майстрів нашого рідного художнього слова, які народилися у цьому місяці – Тараса Шевченка, Максима Рильського, Ліни Костенко... Недарма ж саме 21 березня оголошено ще й Всесвітнім днем поезії.
Прекрасних, хвилюючих, поетичних рядків Ліни Костенко не знає і не читав, певно, лиш той, хто взагалі нічого і ніколи не читав. Її історичні романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко», її поетичні збірки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», «Неповторність», поема-балада «Скіфська Одіссея», «Дума про братів неазовських», драматична поема «Сніг у Флоренції», книги лірики «Мадонна Перехресть» та «Річка Геракліта», прозовий роман «Записки українського самашедшого» стали окрасою нашої національної літератури.
Академік Іван Дзюба у своїй книзі «Є поети для епох», присвяченій життю і творчості видатної поетеси Ліни Костенко, зокрема, сказав: «Її (Ліни Костенко – Д. К.) життєпис у її Слові. А слово це – невід’ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Вже більш як півстоліття. Це слово відлунювало в серцях тисяч читачів. Його ждали. По ньому звіряли людську гідність. У ньому знаходили відгук своїх тривог і покріплення своїй вірі в Україну та своїм надіям на її краще буття. І навіть коли воно мовчало – то було промовисте мовчання.
Моє покоління, — підкреслює Іван Дзюба, — знало і любило багатьох поетів. Знає і любить. Однак Ліна Костенко – це той «білий голос висоти», який і в цьому многозвучному оркестрі чутний особливо – ось уже шостий десяток літ».
Нещодавно побачила світ книга віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта» (Київ, видавництво «Либідь», 2011), котру упорядкувала та написала до неї передмову донька поетеси письменниця Оксана Пахльовська.
Але перш ніж запропонувати шанувальникам поетичного слова вірші з весняного циклу, вміщеного в цій збірці (адже ж надворі весна і в Ліни Василівни день народження!), ми хочемо ще раз звернутися до відгуку на книжку «Річка Геракліта» Івана Михайловича Дзюби: «...І все-таки, хоч багато часу і творчої снаги віддано прозі (мається на увазі роман «Записки українського самашедшого» — Д. К.), Ліна Костенко не зреклася своєї поетичної Музи: власне, поетична Муза не відпускає її. І ось маємо її нові, настояні терпким часом, вірші... Вони і впізнаванні, і трохи незвичні. Та ж сама енергія думки, зіркість поетичного ока, лапідарність вислову. Але – не те щоб стриманість, але якась згусклість, аж часом згірклість емоцій, і не так гострота, як благородна меланхолійність рефлексій. Навіть апокаліптичні «постчорнобильські» мотиви звучать без надриву, хоч із вистражданим, якимось стоїчним трагізмом.
Серед нових віршів переважають поетичні мініатюри-акварелі та ліричні монологи – реакції на цілий спектр подразників, що їх невтомно продукує сучасне життя світу й України. Розлогих сюжетних чи з багатою фабулою поезій, поетичних новел, які нерідкістю були в попередніх збірках, тепер нема. «Скупішою» стала і мовна палітра, але образний арсенал не збіднів. Загалом стилістика не втратила на інтенсивності, а може, й набула. В усякому разі звукопис став багатший, просто розкішний, з природною плинністю. Ліна Костенко має дар перейматися радістю від звичайнісінького епізоду життя і, показавши його кінематографічно, передати свою радість нам з вами...»
Отже, вітаючи нашу улюблену поетесу Ліну Костенко з весною та світлим днем її народження, пропонуємо в дарунок нашим читачам вірші з книги «Річка Геракліта».

Данило КОНОНЕНКО

Ліна КОСТЕНКО
«ВЕСНА ПІДНІМЕ КЕЛИХИ ТЮЛЬПАНІВ»
* * *
І засміялась провесінь: — Пора! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
Дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –
Усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
Вони уже в тумані – як туман —
Усі вже йдуть за часом,
 як за плугом.
Яка важка у вічності хода! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода –
Невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані – як туман –
І я вже йду за часом, як за плугом?..
* * *
Блискоче ніч перлиною Растреллі.
З гори збігає Боричів узвіз.
І солов’ї, пташині менестрелі,
Всю ніч доводять яблуні до сліз.
Цвіте весна садами молодими,
Шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння,
 князю Володимире,
Тобі не важко бути кам’яним?
* * *
Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами –
І заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі –
Півонії, рожеві, як фламінго,
Стоять в городі на одній нозі.

ЩЕ ОДНА ВЕСНА

Білка струсить жовту глицю,
Сонну бруньку сколихне.
На березу, на ялицю
Вітер лагідний дмухне.
Набіжить весела хмарка.
Ліс безсмертний, як душа.
Знов простягне руки Мавка
І – не знайде Лукаша.
* * *
І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
Що мерехтять у мене на вікні.
Не встигне поле зазимків злякатись,
Не встигне вийти річка з берегів, —
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.
* * *
Весна.
А вітер – наче восени.
Чекає дощ зірватися щомиті.
Як рідко ти приходиш в мої сни!
Великим смутком спогади омиті.
* * *
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий
 екзамен.
Мов тихий дзвін гірського  кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
Черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
Ми вже як тіні, ми уже не ми.
Це як гіпноз, як магія безодні,
Як струм жаги, що в голосі болів,
Коли вуста пекучі, аж холодні,
Уже не здатні вимовити слів.
* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист,
як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання – це мука.
Кохання – це хист.
Кохання – це твій
ненаписаний лист.
* * *
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте,
І електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
Не сколихнувши музику словами.
Єдина мить – під небом на землі
Отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте.
Як холодно! Душа за Вами плаче.
* * *
Такий чужий – і раптом неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
На вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно,
 передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
Парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
На золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
Сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
Закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія – любиш, так люби!
Все, що було, минулося, одмучило.
О як сліпить грозою ткана ніч!
Люблю. Чужого. Раптом – неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
* * *
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби.
А по дашку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби...
* * *
Звичайна собі мить.
Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
А післязавтра – казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
Ця нереальна мить – як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
І навіть той їжак, що в листі шарудів.
* * *
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції.
* * *
Це дощ – як душ.
Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
І ходить Смерть, єдиний тут грибник.
* * *
Чорні верби над ставом.
Білий вечір води.
Зірка впала кристалом
на самотні сади.
Пробиваєш кирзою
ту некошену гущ,
як в часи мезозою
серед первісних пущ.
Ріки в’ються вужами.
Цезій гусне в крові.
Динозаври іржаві
пасуться в траві.
Як невидимий ящір,
кігті випустив дріт.
І летить птеродактиль,
він тепер вертоліт.
* * *
Страшні корчі вербових ікебан.
Зникаєм, як етруски і ацтеки.
Недавно в Чорнобилі дикий кабан
Переходив вулицю біля аптеки.
Людей нема, а яблуні цвітуть.
І мертва річка зблискує, як ртуть.
* * *
Заворожили ворони світанок –
Не сходить сонце – тільки кар та кар.
Розбившися грудьми об полустанок,
В траві лежить березовий Ікар.
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум...
 Тиша... Переїзд...
Дерева, як закидані шапками,
Стоять у гронах ще порожніх гнізд.
Пройти уранці вулицями тиші.
Знайти готелик. Скинути пальто.
І де я, хто я, — полустанків тисячі, —
Хоч день, хоч два не знатиме ніхто.
І тільки шум далекого прибою –
Дерева, люди, вулиці, мости...
Валізу віршів привезти з собою
З цього притулку тиші й самоти.
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
І дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
Уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
Ми вже були як хор глухонімих.
І раптом, — Боже! – після того чаду
І тарапати, рівної нулю, —
Я чую дощ.
Він тихо плаче правду,
Що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
Стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
Навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, —
За небо вип’ю і за дві сосни!
* * *
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
Що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить
бутафорський плід.
* * *
Все, що буде, було і що є на землі,
І сто тисяч разів уже бачене й чуте,
Сірі вузлики ранку – твої солов’ї,
Все це тільки одне нерозгадане чудо.
Знаю склад біосфери, структури кислот,
Все, що є у природі, приймаю як даність.
Я, людина двадцятого віку — і от,
Зачудована, бачу лише первозданність!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"