Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

Шевченко Григорій Іванович – (Грушевський); 1781, Кирилівка Звенигородського пов. – 21.03.1825, там само) – батько Т. Г. Шевченка; кріпак, був письменним. У 1802 р. одружився з Катериною Бойко. Після смерті дружини залишився з п’ятьма дітьми і невдовзі, 7 жовтня 1823 р., одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко. Чумакував, брав з собою й малого Тараса – в Єлисаветград, Умань, Київ. У грудні 1824 р., повертаючись із чумацькою валкою з Києва, простудився. Тарас намалював його портрет. У вірші «Якби ви знали, паничі» поет описав долю батька.
1810 року стельмах і коваль Григорій Шевченко оселився в садибі кріпака Колісника, якого в селі називали за бунтарство Копієм, після того, як його заслали до Сибіру. Копій — не від того, що вмів класти копи, скиртоправити; не від копійки... А це від тієї копи, про яку кажуть: копа переможе й попа! З волі поміщика Василя Енгельгардта, тодішнього власника Кирилівки й Моринців, батько Тараса став до ковадла й коліс. Відбулося це одразу, після того, як колишнього господаря або ж поголили в солдати, або ж у кайданах запроторили до Сибіру, й село залишилося без майстра.
Робота біля ковадла й коліс, затяжні, іноді аж до зимових заметів, чумацькі переходи загартували чоловіка, він мало хворів і багато трудився, щоб нагодувати велику родину. До коваля сходилися люди з мозолями, такі знали ціну всякій роботі. Були гончарі, копачі, кожум’яки, шевці, бондарі, теслі, скиртоправи, пасічники... Всяку працю освячувала їхня душа. Але й серед цих умільців Григорій вирізнявся своїм рукомеслом, заживши в Моринцях шаноби чи не найщирішої. Бо що ти зробиш і чого ти вартий у селі без коліс, без вправно виготовленої ковалем лопати чи сапи?
У Моринцях родина Григорія Шевченка жила недовго. Після того, як Копій утік із заслання і став навідуватися до своєї хати, вимагаючи від Шевченків то харчі, то ще щось, Шевченки повернулись до Кирилівки. Про це записано в «ревізькому реєстрі» 6 березня 1816 року, де «Г. І. Шевченко та його сини Микита та Тарас були вже записані як жителі Кирилівки». А далі? Можна тільки здогадуватися... Але перш за все – каторжна кріпацька праця.
Ще не злігся горбик свіжої землі на могилі матері – Катерини Якимівни, яка померла 20 серпня 1823 року, коли Тарасові було дев’ять із половиною років, й не висохли сльози рідних, а батько вже на сорок восьмий день знайшов сиротам мачуху. Молода вдова Оксана Терещенко привела з Моринців у двір замість посагу трійко голодних дітей: Явдошку, Оксанку, Степанка. Нестерпною мукою стало життя в тісній чумаковій хаті, а найбільше — для довірливого, звиклого до материної ласки Тараса.
«Хто хоч здалеку бачив мачуху і так званих «зведенят», той, отже, бачив пекло в його найогиднішому вияві. Не було години без сліз та бійки між нами, дітьми, і не було години без сварки і лайки між батьком і мачухою; мене мачуха особливо ненавиділа, мабуть, за те, що я часто лупцював її недолугого Степанка» – сумна Шевченкова розповідь про дитинство.
Не раз, коли батько барився в дорозі, до пізніх сутінків зганяла мачуха зло на затятій дитині – Тарасикові. Він мовчки терпів принизливі побої, тільки зціплював од болю зуби... І, бувало, опівночі тікав у бур’янища, в курінь під калиною, до гупалівських печер, на Пединівську гору, а пізніше — то й аж ген у Зелену Діброву — до сестри Катерини.
Тарас поважав батька, але в Григорія не було часу «для пустощів» з сином — з кузні спішив на город, порався в корівникові. Хіба що дорогою із церкви – тоді батько вдавався до споминів про те, що колись турбувало, від чого «не спалося». «Розповідь його, — пише О. Лазаревський, — відзначалась релігійним характером: він любив переказувати житія святих і всіляких подвижників благочестя». Ймовірно, батько вбачав у синові природні задатки, здібності «чогось такого, як не в простих людей» й намагався дати Тарасові освіту, підхвалював за малювання.
Восени поїхав Григорій за чимось до Києва, застудився в дорозі, бо промок під дощем, занедужав. А до того ще й прикрий випадок, про який згадує небіж поета Петро Микитович Шевченко. Цей факт зберегли архіви. Хтось бив Герасима, чоловіка Євдокії Іванівни молодшої... Зять кликав на поміч. Григорій, що спав надворі, схопився й побіг із гори вниз. А на долині була картопля, то він зачепився за бадилля й упав на стежку грудьми. Григорія підняли й привели до хати ледве живого. Він сидів не розгинаючись не один день – важко ставало дихати, обличчя блідло, не слухалися руки й ноги…
Перед смертю Григорій, заповідаючи своє майно дітям, немовби прорік Тарасові особливу долю: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; його спадщина, по мені, або нічого не значитиме, або нічого не поможе». Так, сидячи, й вмер... Була вербна неділя 1825 року...
У метричній книзі Кирилівської церкви за 1825 рік, у розділі «Кто именно померли», за березень місяць під номером 9 записано: «Число 21, села Кириловки житель Григорий Грушивский умер. Лет отроду 39. Кем исповеданы и приобщены: иереем Григорием Кошицем. Похоронен — на учрежденном кладбище».
...Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині...
Батькова смерть поставила перед Тарасом багато життєвих проблем, з цього часу він умить став дорослим, треба було щось думати про менших сестер, які «...розлізлися межи людьми, мов мишенята», — зізнається пізніше поет. «О, сестри. Сестри, горе вам, мої голубки молодії»…
«Я син селянина-кріпака...» — писав Шевченко про своє дитинство. Тому неспроста у Вільно в Тараса проявилася ностальгія за минулим, за батьком, якого шанував, тому й намалював його, яким запам’ятав.
Малюнок, який віднайшли шевченкознавці, було вирізано й наклеєно на білий картон, а олівцем виведено ледве помітний напис: Rys. Taras Szewczenko. У грудні 1917 року у Вільно цю роботу для передачі до Національного музею у Львові вручив ректорові Львівської духовної семінарії отцю Йосипові Боцяну (1879-1926) відомий білоруський політичний діяч Янко Луцкевич (р. народ. невід. — 1920), котрий перед тим і виявив його в якійсь маленькій крамничці. Існує також думка, що Шевченків малюнок зберігався у Вільно, у збірці публіциста Олександра Єльського з Мінщини. У вміщеній в каталозі виставки статті доктор Й. Боцян логічно й переконливо доводить, що малюнок і напис під ним зроблені рукою Тараса Григоровича, що зображений тут селянин — справді його батько, а згаданий у монографії О. Новицького «Тарас Шевченко як маляр» малюнок бородатого чоловіка, очевидно, слід вважати «зображенням Шевченкового діда Івана».
У сучасному шевченкознавстві малюнок «Се мій батько» схильні зараховувати до сумнівних творів Шевченка, а вже напис під ним вважають зробленим цілком іншою рукою, посилаючись на здійснену кимось і колись палеографічну експертизу. Напевно, серед Шевченкових (особливо пізніших) автографів можна знайти такі, характер букв у яких не буде подібний до зробленого 1830 року п’ятнадцятилітнім Тарасом напису «Се мій батько». Але досить порівняти його, приміром, з автографом поезії «Сон» («Гори мої широкії») з «Малої книжки», аби подібні сумніви зникли. Декому здавалися зовсім «неукраїнськими» смугасті шаровари, але дослідник Шевченкової творчості Володимир Яцюк спостеріг цю та інші паралелі в малюнку й відповідному офорті «Знахар». Крім того, сам характер образу в цьому першому з відомих нині малюнків Шевченка — і селянських типажів хоч би в офортах «Судня рада», «Старости» й підготовчих начерках до них, спосіб зображення тут і там одягу й аналогії в його подробицях, у самій постановці фігури видаються переконливим аргументом на користь авторства Тараса Шевченка. А хіба недостатньо переконує притаманна мистецьким творам Шевченка (і наявна тут) глибока проникливість, що особливо відчувається саме в образах селян? Тим більше западає вона в душу при погляді на цей малюнок, на це сумне й мудре обличчя людини-трударя, про якого хвиля часу донесла тільки скупий опис: «Григорій був середнього зросту, 5 вершків і 2 аршини, охайний із себе, темно-русий, бідовий».
На час виконання малюнка п’ять років не було вже на світі батька, але Тарас, мабуть зі спільних чумацьких мандрів, пам’ятав його саме таким: зажуреним постійною нуждою, зі складеними перед собою руками, пальці напівзаховані в рукави, з батіжком, що висить на лівій руці. Зрештою, незважаючи на сумніви академічної науки, малюнок «Се мій батько» від часу його першої аргументованої атрибуційної публікації в каталозі шевченківської виставки 1920 року незмінно й пізніше, уже у Львівському музеї українського мистецтва, ніколи не переставав вважатися автентичним твором Тараса Шевченка. Малюнок свідчить і про досить вправне орудування пером і пензлем, про вміння по-ювелірному тонко промоделювати добре нарисоване обличчя, не кажучи вже про точно відтворений психологічний стан. Очевидно, навіть і нечисленні уроки у віленського художника Яна Рустема дали правильний напрям для розвитку природного дару юного Тараса. Водночас деяку приземкуватість чи «вкороченість» пропорцій людського тіла можна пояснювати не лише недостатньою ще майстерністю юного художника. Ця риса простежується у багатьох селянських персонажів і в його подальшій творчості. Отже, це один з принципів поетики Шевченка – художника пензля у побутових та жанрово-історичних композиціях. Саме у них найвідчутніше проступає винесене Шевченком з рідного селянського середовища народне розуміння естетичного ідеалу, вплив на його мистецтво образотворчого фольклору.

Віктор ЖАДЬКО, письменник

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"