Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Ольга Яворська народилася 21 квітня 1954 року на Тернопільщині. Закінчила математичний факультет Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка. Живе і працює вчителькою математики у селі Тур’є Старосамбірського району на Львівщині. Лауреат педагогічної премії імені Стефана Дубравського. В Ольги Яворської щасливо поєдналися два таланти: педагогічний і письменницький. Вона — автор поетичних збірок «Зелений зарінок», «Висока година», «Понад плином подій», «Зранене стебло», віршів для дітей «Небесні ключі», прозових книг «Запізніла зустріч», «Відблиск прожитого дня», «На те воно й серце...», співавтор кількох книг, чотирьох антологій, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Ірини Вільде, літературної премії імені Івана Франка, переможець кількох конкурсів імені Мирона Утриска.
Ольга Яворська – член Національної спілки письменників України з 1996 року. Її творчість високо поціновував письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Іван Гнатюк, зокрема оповідання та повісті, що публікувалися в журналах, а згодом побачили світ окремою книгою «Запізніла зустріч»: «Такі вони душевно вистраждані, що, читаючи їх, весь переймаєшся болючою долею їхніх персонажів і забуваєш про все на світі, часом хоч-не-хоч мимоволі витираєш сльози, — читаєш і не звертаєш увагу на творчу манеру чи стиль їхньої авторки: модерний він чи застарілий, головне, що її твори по-справжньому хвилюють, мучать сумління, як сказав би Франко, і змушують задумуватися над причинами важкої долі не лише відтворених у художніх образах персонажів Ольги Яворської, а й над життям усього народу, особливо у нинішній час його морального занепаду, непростимого збайдужіння до чистоти духовних засад і взаємин, зрештою, й до себе самого, безборонного і зневіреного».
Додамо, що художні прозові твори Ольги Яворської це не якісь там вигадки, не плід її фантастичної уяви, а до болю хвилюючі правдиві епізоди з нашого людського життя, часом дуже вражаючі, аж до трагізму. Читаєш їх і задумуєшся: чому ж ми не цінуємо того, що нам даровано Богом? Чому ми такі глухі і байдужі до чужої біди, до чужих страждань?
Будьмо ж і залишаймося справжніми людьми за будь-яких життєвих ситуацій, — ніби усовіщає нас своїми творами письменниця і педагог Ольга Яворська. Адже життя людське дуже скороминуще, а тому, як писав поет, треба спішити жити, любити, кохати, частіше усміхатися одне одному.
Пропонуємо увазі читачів оповідання з її книжки «Запізніла зустріч».

Ольга ЯВОРСЬКА
«ТАТКУ, Я ЧЕКАТИМУ ВАС...»
ОПОВІДАННЯ

Сергійко знову отримав п’ятірку з математики. Ігор Михайлович, вивівши оцінку червоною ручкою, задумливо дивився на щасливе хлопчикове личко, що вкрилося несміливим рум’янцем.
На перерві учні бігли навперейми до магазину на шкільному подвір’ї, де продавали всілякі ласощі. Сергійко, заховавшись від усіх, інколи виймав із кишені яблуко або малесенький картопляний коржик. Якось дівчата, показуючи пальцями, закричали: «Сергійко паленята до школи носить!» Хлопчик заховав коржика до кишені і більше ніколи з дому нічого не брав. Ігор Михайлович не раз спостерігав, як убого одягнений Сергійко жадібно дивився, коли інші діти їли морозиво або цукерки — і тоді його серце стискала вогненна рука. Сергійко був його сином...
* * *
Гортаючи сторінки Сергійкового щоденника, Таня затримувала погляд на акуратних п’ятірках з математики і вдивлялася в нерозбірливий підпис, ніби в обличчя вчителя. А душа летіла в минуле: вона, десятикласниця, призерка районних та обласних олімпіад, вперше побачила нового вчителя математики. Відтоді дерева зашелестіли піснями, над світом невдач і жалів зійшло сонце першого кохання.
Півроку ні словом, ні дотиком він не зраджував себе, болю від кохання тоді ще не було, тільки чекання, як легкокрилий птах, піднімало її над чорними реаліями життя.
А на новорічному вечорі запросив до танцю. Опісля гуляли під ясними зорями до світанку. У повітрі тремтіли срібні звуки зими, а вона вперше побачила його очі так близько.
— Ти прекрасна, — прошепотів на прощання. Вже тоді знала: коли втратить його, світ для неї погасне.
* * *
Щоразу, йдучи на урок до п’ятого класу, Ігор Михайлович відчував хвилювання. В його душі жило непереборне бажання бачити променисті Сергійкові очі, чути його милий голос. Карався, уявляв себе жахливим монстром, на якого перетворився, залишивши Таню напризволяще.
Таня була єдиною дочкою Пилипчуків — любленою, доглянутою, щасливою. Вертаючись з Вінниці з весілля племінниці, вони загинули в автокатастрофі, і дівчинку, якій минуло дванадцять років, узяла до себе бабуся — батькова мати. Отоді й закінчилось Танине дитинство. В селі приживалася важко. Змушена була залишити музичну школу та літературну студію, які відвідувала у Львові.
Бабуся часто хворіла, і дівчині доводилось багато й важко працювати. Коли у її розтерзаному житті появився Ігор Михайлович, світ засіяв усіма барвами веселки, сірі будні перетворилися на свята. Жила в підсвідомості надій, ховаючи від усього світу свою таємницю. Коли втомлена бабуся засинала, дівчина вибігала до нього.
На канікули Ігор Михайлович поїхав до батьків. Сум огорнув Танине серце, їй здавалося, що вона залишилася на білому світі зовсім сама. Але через два тижні він повернувся. Задивлялось синє літо, як під золотим зорепадом народжувалась легенда — найперша у Таниному житті.
У вересні в їхній школі з’явилася нова вчителька хімії Євгенія Олегівна — Женя, як називали її вчителі. Висока, струнка, чорноока, самовпевнена — вона вражала всіх дивовижною красою і якоюсь незбагненною енергією. Недобре передчуття закралось у Танину душу, защеміло дівоче серце. Почувалася сіренькою мишкою проти гордої величної красуні, що з перших днів вересня затоваришувала з Ігорем Михайловичем, — і він почав уникати зустрічей з Танею. Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Горе було таким великим, як і тоді, коли загинули батьки. Не знала, до кого з ним піти, де подітись. Намагалася хоч на мить перехопити його погляд, але даремно, він належав не їй. Лише одного разу, десь під кінець грудня, коли вона не могла розв’язати біля дошки нескладну задачу з геометрії, сказав нервово: «В тебе наче з головою щось негаразд», — і подивився на неї байдужими холодними очима. Від цього погляду зіщулилась, як від удару. Зрозуміла, що його не буде вже у її житті ніколи.
* * *
Бабуся запідозрила Танину вагітність під кінець зими. Три дні мовчала, вгамовувала свою душу, що захлиналась жалем і розпачем. А в неділю заговорила до онуки.
— Танечко, що ж то сталося, дитино моя?
В її голосі забриніли сльози. Таня мовчала.
— Хто ж то так поглумився над твоїм сирітством, над твоєю молодістю, признайся мені, я ж тобі і за батька, і за матір?
Танині губи здригнулися, рот якось дивно перекосився, ніби її розбирав параліч.
— Танечко, тобі ж навіть сімнадцяти немає. Боже мій, дитино, хто він? Скажи мені, бо збожеволію. Що ж ти робитимеш з тою дитиною? Яким буде твій випускний вечір?
Бабуся заломила руки. До півночі сиділи мовчки. А опівночі бабуся підійшла до Тані: «Іди, лягай. Ми ще не таке горе перенесли і це переживемо. В тому, що сталося, моєї вини більше, ніж твоєї».
Таня, затуливши долонями обличчя, заплакала. Більше до школи вона не пішла.
Коли вчителі довідались, чому Таня залишила школу, в учительській здійнялась справжня буря: вони обурювались, шкодували сироту і намагалися вгадати, хто батько дитини, але таємниця залишалася таємницею.
Ігор Михайлович, почувши новину, сполотнів.
— Що ж тепер буде?
Він, як загнаний звір, ходив з кутка в куток свого кабінету.
— А що, як вона призналася бабі, а та наробить шуму? Хоч би там що, але доведеться відповідати, вона ж неповнолітня. Найгірше те, що я вчитель.
Страх не давав йому спокою, і він втратив сон. Але з часом усі заспокоїлись. Ігор Михайлович зробив Жені пропозицію вийти за нього заміж, яку вона радо прийняла.
Таня щораз бачила через вікно, як він ішов до школи і повертався назад. Жодного разу не подивився убік їхньої хати. З початку травня почав ходити не сам, а з Євгенією Олегівною. Вона йшла поруч, велична і горда, як королева, з високо піднятою головою, з розпущеним до пояса чорним хвилястим волоссям. Інколи вони їхали мотоциклом. Євгенія Олегівна ніжно притулялася до його плеча щокою, а вітер розвівав її чорне волосся.
Весна стала для Тані справжнім випробуванням. Вона щодня чекала появи коханого, з болем вдивлялася у дорогу постать і зовсім не думала про майбутню дитину, їй було байдуже — житиме ця дитина чи помре, хлопчик це буде чи дівчинка. Мов примара стовбичила перед вікном, щоб не пропустити тої хвилини, коли він вертатиме зі школи. Вони опинилися немов у двох світах, позбавлених будь-якого шансу на зустріч. Часом їй хотілося, щоб він спився, постарів, згорбатів, став калікою і тоді згадав про неї. У її серці не було ненависті, тільки несамовитий розпач, ніби він помер. Він блукав у її снах, пригортав до серця, і від цього ставало ще важче.
Наприкінці травня у неї народився хлопчик. З острахом взяла його на руки, подивилась на маленьке червоне личко, і хвиля ніжності та любові хлюпнула у саме серце. Відтоді не каралася виною за його народження.
* * *
Ігор Михайлович побачив сина, коли Таня привела його в перший клас. Прикипів поглядом до обох. Таня стала ще красивішою, темно-русяве волосся гарно обрамлювало високе чоло з тонкими чорними бровами, під якими ховалися її прекрасні очі. Тільки на одну мить зустрілися їхні погляди: Таня миттєво сховала очі під густими віями. Ігор Михайлович завважив, що син дуже подібний до матері. Серед усіх дітей він був найгарнішим. Щось забуте, незрозуміле й тривожне ворухнулося в серці, і він почав марити неможливим — бути разом з Танею і Сергійком.
Життя з Женею у нього не склалося з перших днів. Вона нарікала, що змушена гноїти свою молодість в селі, замучила його вічними повчаннями: і те не так, і це не так. Годинами могла сперечатися через дрібниці. А найгірше вражало її скептичне ставлення до людей. Зрештою, все це так йому набридло, що він пішов від неї, зайнявши найменшу кімнатку в будинку для вчителів. Вона зажадала розлучення, і він задовольнив її бажання.
* * *
На Святвечір Танину бабусю паралізувало, і вона два роки лежала прикута до ліжка. Вмираючи, просила Бога, щоб пам’ятав про Таню й Сергійка.
Останні два тижні Таня днювала й ночувала біля бабусиного ліжка, але допомогти не змогла. Похоронивши бабусю, впала в розпач: як же їй жити тепер без бабусиної поради, без її пенсії? Сергійко зазирав у сумні мамині очі і весь час намагався втішити її.
Якось увечері різкий біль зненацька дістався серця, і Тані здалося, що воно ось-ось розірветься. Поволі вставши з ліжка, стала шукати ліки. Уже не вперше болить їй серце, але миналося. Того ж вечора біль перейшов у тупе ниття, яке мучило її всю ніч, і вранці Таня пішла до медпункту. Сільська фельдшерка, послухавши їй серце, нахмурила брови: «Вам би до кардіолога поїхати, електрокардіограму зробити, щось мені ваше серце не подобається». Таня взяла ліки і пішла додому. Минаючи гурт молодиць, тихо привіталась.
— І що ж воно тепер робитиме? — почула за спиною.
— Може, знову за гульки візьметься, досвід має.
— Світ з ніг на голову перевернувся, колись на селі таких проклинали, а тепер їм, повіям, пільги в першу чергу, — говорили, немов камінням у плечі кидали.
Ігор Михайлович оголосив, що проводитиме у п’ятому класі математичну вікторину. Хто посяде перше, друге і третє місце, отримають призи. Знаючи, що Сергійко — найсильніший учень з математики, він хотів хоч чимось йому допомогти. І справді, Сергійко, як і сподівався вчитель, здобув перше місце. Ігор Михайлович побачив, яку радість випромінювали хлопчикові очі тої миті, коли брав тремтячими руками величезну коробку цукерок і калькулятор, і серце його стиснулося так само, як першої зустрічі із Сергійком.
Уві сні побачив Ісуса, якого прибивали до хреста. Кров струменіла з його покаліченого чола, в очах нелюдське страждання, а натовп, що зібрався споглядати розправу, кричав на всі голоси: «Розіпни його, розіпни!» Найстрашніше те, що він також був у тому натовпі і кричав разом з усіма. Від свого крику і прокинувся...
Врешті не витримав і пішов до зрадженої коханої. Був темний осінній вечір. Холодний вітер завивав між голими верхівками старих ясенів, горбаті чорні хмари нагромаджувались в небі і повзли кудись, байдужі до людських доль.
Легенько постукавши у сінешні двері, стояв і чекав... Вона вийшла, тривожно вдивляючись у темінь.
— Хто тут?
— Таню, — голос видався їй чужим. Не сподіваючись такої зустрічі, знічено опустила очі.
— Таню, я прийшов тобі щось сказати.
Вона мовчки пішла до кімнати, не зачиняючи за собою дверей. Він рушив за нею.
— Сюди, — повернула направо, — бо там Сергійко спить. Зайшли до чистої, як писанка, світлиці.
— Чого вам? — не підвела очей.
— Таню, я прийшов просити прощення у тебе... у вас обох. Я знівечив не тільки твою долю, але й свою, і синову. Я готовий відпокутувати провину, бо не можу жити без вас.
Йому було важко говорити, забракло слів, хоч давно шукав їх, готуючись до зустрічі.
Таня мовчала. Глибокий смуток невідступною мукою заліг у її голубих очах. Скільки років, затаївши від усіх душевний біль, чекала вона цієї миті, ладна пробачити йому всі образи й кривди, пробачити і забути. Але щось не давало їй цього зробити, щось стало між ними, як темне провалля. Дивилася повз нього, заклякнувши в німому розпачі.
— Це неможливо, — ледве чутно ворухнула побілілими устами. Він підійшов до неї, відгорнув пасмо волосся з її обличчя.
— В моїй душі тільки ти.
Таня згадала, що вже колись чула від нього ці слова.
— Ні-ні, — вона відійшла до вікна. — Будь ласка, залиште мене.
— Тоді скажи, що ти мене ненавидиш, удар мене.
— Прошу вас, облиште.
— Таню, я чекатиму. У нас є син, ми обоє відповідаємо за його долю. Я чекатиму довго, скільки ти скажеш.
— Не треба, прошу.

Вітер стелив під ноги останнє листя, зірване з дерев, а він ішов зажурений, несучи в душі її німий докір за чекання й сльози, за жорстоку зраду.
Зима почалася несподівано. Перший сніг розтанув, а через два дні вдарили морози. Грудень був сірий, холодний і непривітний. Ігор Михайлович побачив Сергійка, коли той поперед нього йшов до школи. Благенька курточка, з якої хлопчик давно виріс, напевне не гріла, бо він весь час мерзлякувато щулився. Вилиняла рукавичка була тільки на правій руці, а старі розтоптані черевики так жалюгідно перекривились, що вчитель не витримав — одвів погляд.
Через кілька днів пізно ввечері він знову постукав у двері до Тані. Вона вже не допитувалась, хто то, мовчки відчинила.
— Навіщо ви це? — промовила з гіркотою, коли він розгорнув пакунок, де була нова гарна курточка, блискучі шкіряні чобітки і теплі темно-сині рукавички. — Вам соромно, що ваш син, як жебрачок? Та ніхто ж нічого не знає. Коли ви його так любите, скажіть усім, що він ваш син.
— Візьми на харчі, — поклав на стіл гроші.
— Нічого не візьму, дайте нам спокій!
— Якщо ти хочеш, завтра всі знатимуть, що Сергійко — мій син.
— Ні-ні. Нехай це залишиться таємницею. Скільки разів він мене питався про батька. І з якою заздрістю дивиться на сусідських дітей, які мають батьків. Спасибі за допомогу, але більше не робіть цього.
Він підійшов до неї, намагаючись зазирнути їй в очі.
— Я не люблю вас більше, — вона промовила ці слова пошепки, але їй здалося, що вони криком вирвались із самого серця. Вона мстила йому, мстила супроти того почуття, що ніколи не згасало у її серці.
Після закінчення навчального року Ігор Михайлович поїхав до батьків, що жили у сусідньому районі. Пробув у них цілий місяць, допомагаючи будувати хлів, бо старий майже розвалився. Не давали спокою думки про Таню і Сергійка. Відчував, що кохає Таню по-справжньому. Знаючи її добре серце, мав надію на примирення. Хотів уже повертатися у Поріддя, але раптом стали допікати різкі болі в животі. День, другий... Коли ж біль скрутив його і гарячка сягнула сорока градусів, перелякані батьки викликали швидку допомогу. По дорозі до лікарні знепритомнів, опам’ятався аж через три дні. Тоді й дізнався, що в нього загноївся апендицит. Одужував дуже повільно, рану кілька разів розрізали, чистили і зашивали наново. Йому було самотньо, хотілося якнайшвидше побачити Таню і Сергійка. Минуле не давало спокою його душі, в якій терпеливо виношував гірке оправдання, не переставала мучити незрозуміла тривога.
Повернувся до Поріддя, коли вже зазолотів вересень. У шостому класі не побачив Сергійка.
— Він уже не вчиться в нашій школі, він у сиротинці, в нього померла мама, і його відвезли в інтернат, — діти перебиваючи одне одного, розповідали жорстоку правду.
Ігор Михайлович зблід і мовчки вийшов з класу.
— Де Сергійко Пилипчук? — запитав завуча.
— Питайте Василя Гуменюка, Таниного сусіда, це він відвозив хлопчика.
Гуменюки копали картоплю. Учитель відкликав Василя вбік.
— Та відвіз сироту до притулку. Що воно тут робитиме без роду-племені? А там хоч їсти дадуть.
Не кваплячись, розповів, як добиратися до інтернату.
— Тиждень у мене жив, але воно, знаєте таке... час важкий, непевний. У нас своїх троє. Дуже просив мене, щоб я його нікуди не відвозив, що він сам у своїй хаті житиме. Але, розумієте, дитині опіка потрібна.
— А Таня чому померла?
— Та Бог його зна, ніби й хвора не була, не лежала жодного дня. Прибіг до мене зранку Сергійко білий, як крейда, став на порозі і шепоче: «Моя мама вмерла». Ми туди, а вона вже й холодна. Заснула і не прокинулась... Люди подейкують, що в неї серце боліло...
Повільно, крок за кроком Ігор Михайлович побрів на цвинтар. Розкішні дерева затіняли могили, осінь ледь торкнулася позолотою їхніх крон, ще співали пташки, ще цвіла осінніми квітами і красувалась густою травою земля. Коли шукав могилу, в болючім стиску уст тамував стогін. І раптом у затінку явора він побачив невеликий горбик з одним-єдиним віночком білих мертвих лілій і висохлий жмуток чорнобривців. Відвернувши стрічку, прочитав: «Дорогій матусі від синочка Сергійка». Чиясь добра душа не хотіла, щоб могила була безіменною, і купила цей білий вінок як останній дар для матері від безталанного сина. Стояв під неосквернено високим небом, що німим докором розпростерлося над його непокритою головою, і відчував, як йому нестерпно боляче.
— ...Хто ви будете Сергійкові? — запитала Ігоря Михайловича директор інтернату, молода вродлива жінка.
— Я — вчитель. Мене не було в селі, коли померла його мама. Я хочу його всиновити.
— Це не робиться в один день. Ви можете з ним зустрітись. Зараз я його приведу.
Хлопчик з острахом переступив поріг директорського кабінету. Побачивши Ігоря Михайловича, підбіг до нього, припав до грудей і заплакав.
— Не плач, Сергійку, не плач, мій хлопчику, — Ігор Михайлович гладив сина по голові.
— Дивно, він жодного разу не плакав, — обізвалася директор інтернату. — Інші плакали, а він ніколи.
— Може, ви його відпустите зі мною в парк?
— Ні, це заборонено. Ви можете посидіти з ним у кімнаті, яка спеціально відведена для зустрічей.
— Моя мама вмерла, — промовив хлопчик тихо, коли залишились удвох.
— Я знаю. Я хочу тебе всиновити.
— Не залишайте мене в інтернаті, — Сергійкові очі засвітилися радістю.
— Сьогодні я ще тебе не заберу, треба оформити багато документів, але я постараюся якнайшвидше...
— Мама колись казала, коли б з нею щось трапилось, щоб я йшов до вас. Я приходив, але вас не було.
— І ще що мама казала?
— Що батько мене пам’ятає і любить, але поки що не може жити з нами.
— Я покажу тобі багато цікавого, куплю найкращий велосипед, ми поїдемо до Києва і.., — важкий клубок підступив йому до горла, — удвох ходитимемо на мамину могилу.
Коли Ігор Михайлович уже був на порозі, Сергійко вигукнув:
— Татку, я чекатиму вас.
Учитель мов закам’янів.
— Тобі мама сказала?
— Ні, я сам здогадався...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"