Версiя для друку Обговорити в форумi

Долі людські...

Це вже потім війну «за річкою» традиційно спишуть на авантюру компартійних вождів періоду «застою». А в «перебудовному» 1985-му, коли випускнику Хмельницького медучилища Кості Гуменюку прийшла повістка із райвійськкомату, поняття «інтернаціональний обов’язок» було наповнене ледве не сакральним змістом. Нині про свою афганську минувшину головний державний санітарний лікар Кримського регіону полковник медичної служби Костянтин Гуменюк розповідати не любить. Як і про те, що він став дійовою особою роману московського військового журналіста й письменника Миколи Кікешева «Встань та йди». Але ж із книги, як і з життя, рядка не викреслиш...

«ДУХ» РОЗГУБЛЕНО ДИВИТЬСЯ НА МЕНЕ…»

«Уяви собі: ми у центрі шаленої перестрілки і не можемо відразу збагнути, хто де. Макс (сержант Максимов — Авт.) показує мені, мовляв, на тебе йде «дух». Я піднімаюся схилом нагору – і буквально за 3-4 метри від мене – «душман» з радянською «трилінійкою» у руках. Я у нього з ПБ (пістолета безшумного) клац, клац, клац – і всі три «осічки». Іншої зброї під руками немає. Ну, думаю, мені гаплик. Але й «дух» розгублено дивиться на мене і теж, наче заворожений, нічого не може вдіяти. Німа сцена триває лічені секунди. Я врешті-решт стрибаю у бік, під дерево. І тієї самої миті Макс дає чергу із АКС – він того «духа», виявляється, з самого початку тримав на прицілі…»
Час має здатність притлумлювати яскравість тих чи інших життєвих подій. Але цей епізод під передмістям афганської столиці Сурубі у квітні 1986-го Костянтин Гуменюк пам’ятає до найдрібніших деталей. Батальйон, в якому він служив санінструктором, втратив тоді 9 бійців, 21 побратима винесли на плащ-наметах з важкими пораненнями. Костянтин помітно хвилюється, і я не знаю, як продовжити розмову про миеуле, що досі відлунює йому болем. Він мовчить, а я гортаю сторінки роману «Встань та йди». Книга присвячена 50-річчю армійського «спецназу», її сюжет базується на реальних афганських подіях – бойових операціях 334-го Асадабадського окремого загону спеціального призначення. Мій співрозмовник може це засвідчити. Бо саме в тому загоні у 1986-1987 роках сержант Костянтин Гуменюк і служив. І саме цей Гуменюк став прототипом одного з персонажів твору московського письменника.
Батальйон, в якому служив Костя, входив до складу окремої Джелалабадської бригади спеціального призначення, і під свій базовий табір облаштував колись густо порослий маслинами острівець посеред двох гірських рік Кунар і Печдара у провінції Асадабад. Це приблизно за сім кілометрів від кордону з Пакистаном, пригадує мій співрозмовник. По суті, зоною відповідальності батальйону стала прикордонна Мараварська ущелина, через яку здебільшого й просочувались із Пакистану та непомітно розчинялись в афганських «зеленках» каравани зі зброєю і боєприпасами. Саме на них під прикриттям ночі й полював наш «спецназ», влаштовував засідки, мінував їхні стежки. 

БОЙОВИЙ САНІТАР

У романі «Встань та йди» сержант Гуменюк фігурує як розвідник. Насправді ж за штатом він числився санінструктором роти. Хоча в батальйон із «навчалки» таки йшов як розвідник. Проте керівництво довідалося, що до армії хлопець закінчив медучилище і має спеціальність фельдшера. А з санінструкторами в роті було сутужно: один загинув, іншого, важкопораненого, відправили напередодні до шпиталю.
— Як же ви потрапили до того пекла? – хочу запитати в Костянтина. У автора книги «Встань та йди» цьому є своє пояснення.
«В начале мая во взвод Якубы, – пише мій давній колега М. Кікешев (разом служили в окружній газеті ЗакВО), – пришла замена. Вместо увольняемых в запас ему дали шесть опальных курсантов десантного училища. В первой же беседе с подчиненными выяснил причину отчисления.
– Если честно, – признался взводному Гуменюк, – мы посчитали, что пока станем офицерами, и война закончится. Все к тому идет. Пошли в самоволку, устроили драку с милиционерами. Нас на следующий день и турнули из училища за недисциплинированность. Мы сразу начальству рапорт — с просьбой отправить в Афганистан и там кровью смыть свой позор.
– Мы их слегка только поколотили, – словно оправдываясь, добавил рослый Максимов. – Свои же ребята, из десантуры.
– Просто нам нужен был громкий скандал, – продолжил Гуменюк, – чтобы выгнали из училища без разговоров.
– Годик повоюем и снова в училище поступим, – поддержал товарища Максимов.
– А в Асадабад тоже добровольно прилетели? – спросил Якуба (справжнє прізвище Якута – Авт.).
– Да, конечно! – в один голос ответили солдаты.
Он понял, что сработается с новыми подчиненными, улыбнувшись, сказал:
– Я тоже! Здесь очень трудно, опасно, но интересно. Вы станете настоящими разведчиками. И если думаете продолжить учебу, то боевой опыт вам здорово поможет в офицерской службе».
«Скандаліст» Гуменюк дивиться на мене очікувально: повірю чи ні?
– Про істинну мотивацію нашого вчинку, – пояснює Костянтин Григорович, – написано точно. І що в опалу потрапили – теж. Художній вимисел тільки у тому, що ми нібито були курсантами десантного училища і у самоволці побилися з міліціонерами. Насправді після «спецназівської» «навчалки» нас, шістьох сержантів-строковиків, залишили у тій же частині в Чирчику (місті під Ташкентом — Авт.) командирами відділень, хоча ми й подали рапорт про відправку в Афган. Ротний навіть пообіцяв: здасте підсумкову перевірку на «відмінно» – поїдете. Ми йому повірили і робили все для того, аби наші курсанти були найкращими. Проте якось випадково замполіт роти відкрив нам очі: мовляв, ніхто нас з «навчалки» відпускати не збирається. Тоді ми назло подалися у самоволку, накупили вина і у ледь притомному стані свідомо постали перед батьками-командирами. Але свого досягли: спочатку нас посадили на «губу», а приблизно через два тижні, у лютому 1986-го, черговим «бортом» таки відправили на війну.
Автор роману все ж далеко не відійшов від істини: «старлей» Якута, неперевершений мисливець за «язиками», за що отримав аж три ордени Червоної Зірки, розраховував у бойових операціях на свого сержанта Гуменюка передовсім як розвідника. А коли з’являлися поранені – ще й додатково як на санінструктора.
«На ті ж засідки ми виходили тільки вночі, – пригадує Костянтин. – Траплялося, долали 18-20 кілометрів тільки в один бік. Іноді, коли не було ні зоряно, ні місячно, просувалися майже навпомацки. День-два почекаємо, завдання виконаємо і (знову-таки поночі) назад на місце збору. Поранених і вбитих несли на плащ-наметах. На привалі – а це 10-15 хвилин перепочинку – я мав встигнути поставити пораненому крапельницю або вколоти промедолу. Все робили лежачи. Мене і ще одного бійця, котрий мені підсвічував ліхтариком, накривали зверху для маскування ще одним плащ-наметом. Найважче ж було підібратися до вбитого чи пораненого, бо те місце «духами», як правило, добре прострілювалось».

«ДІВЧАТ СЕРЕД ПІДЛЕГЛИХ БУЛО БАГАТО. НАТАЛЯ – ОДНА…»

Його життя і нині пов’язане з військовою справою. Та й чи могло скластися інакше, адже Костя свою долю «розпізнав» ще у ранньому дитинстві, тоді, коли у його рідному селі неподалік Кам’янця-Подільського дислокувалася навчальна частина понтонерів. Односельці на власні очі бачили, чим займаються військові, і до людей у погонах ставилися традиційно шанобливо.
«Коли представник Саратовського медінституту, – пригадує Костянтин Гуменюк, – детально розповів нам про військово-медичний факультет, я довго не розмірковував. Бо внутрішньо давно був готовий до цього кроку».
До російського міста на Волзі Костя потрапив після закінчення четвертого курсу Тернопільського медінституту. У новому виші його невдовзі призначили командиром курсантського взводу. І перше офіцерське звання присвоїли, оскільки вже пройшов строкову службу, став молодшим лейтенантом. Серед його підлеглих – переважно дівчата: молоді, розумні, красиві. Але погляд усе частіше зупинявся на одній з них. Хоча знав Наталю й раніше – разом у Тернополі гризли граніт науки. Але були просто однокурсниками – не більше. А тут – ніби хтось темні окуляри з очей зняв…
«У Тернополі шансів у мене було небагато, – посміхається Наталя Гуменюк, пригадуючи студентські роки. – Костю на факультеті знали майже всі: жвавий, дотепник, вогонь, а не хлопець. До того ж «афганець» (до інституту Гуменюк вступив після строкової служби — Авт.), душа будь-якої компанії, не одна дівчина на курсі за ним упадала».
Виявляється, обом треба було їхати до Саратова, аби упевнитись, що їхнє знайомство – не просто випадковість, а доля. Побралися відразу після завершення навчання, за розподілом потрапили в один полк Болградського аеромобільного з’єднання. Далі знову разом: навчання у Військово-медичній академії у Києві, служба у Сімферопольському гарнізоні. Вже шостий рік підполковник медслужби Наталя Гуменюк – начальник приймального відділення місцевого військового шпиталю.
До речі, її вибір військової професії також не випадковий. «Погони з пелюшок бачила, – розповідає Наталія Валеріївна. – Мій тато – військовий, старший прапорщик. Служив на БАМі. Єдине, що мене не зовсім влаштовувало у його професії, – часті переїзди. Через це довелося змінити три школи, а до нового колективу завжди важко звикати. А ще важче – полишати друзів».
 *   *   *
Про своїх армійських друзів Костянтин згадує часто, хоча збиратися разом вдається дуже рідко. Доля колишніх «спецназівців» склалася по-різному, а обставини порозкидали їх по всьому колишньому Союзу. Хтось, як Гуменюк, і донині в строю. А бойовий і авторитетний командир Якута давно зняв погони і подався у великий московський бізнес. Щоправда, його колишніх підлеглих найбільше вразило не це, а те, що Якута не приїхав на традиційну зустріч однополчан з нагоди двадцятиріччя частини до Мінська, де вона нині дислокується. Подейкують, через політичні причини – у Білорусі Якуту оголосили ледве не «персоною нон грата» — буцімто за те, що на якомусь високому «афганському» зібранні колишній бравий розвідник мав необережність щось «не те» сказати про тамтешні порядки...
На фото: Костянтин Гуменюк в Афганістані (у тільняшці і з кулеметом) й у своєму робочому кабінеті в Сімферополі.

Василь САДОВСЬКИЙ,
підполковник запасу

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 06.04.2012 > Тема "З потоку життя"