Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Великий майстер слова Олесь Гончар завжди проявляв трепетну любов до Запоріжжя, до козацького краю, був безмежно закоханий у легендарну Хортицю, називав її серцем України, закликав берегти цю святиню нашого народу.
Тут, на запорізькій землі він бував багато разів, активно підтримував ініціаторів увічнення запорозького козацтва (Хортицький меморіал), бо «Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті», — зазначав Олесь Терентійович в одному зі своїх щоденникових записів. Реалії Запоріжжя відтворено в повісті «Микита Братусь», у романах «Людина і зброя», «Циклон». Проблеми історичної пам’яті, духовності, культури, «екології душі» висвітлено в романі «Собор». Матеріали, зібрані на Запоріжжі, частково прислужилися письменнику в роботі над повістю «Бригантина», низкою новел і статей «Українські степи», «Спогад про океан».
Про життєві та творчі зв’язки Олеся Гончара із запорізьким краєм докладно розповів у своїй книзі «Олесь Гончар і Запоріжжя» відомий письменник Петро Ребро, який тривалий час очолював Запорізьку обласну письменницьку організацію. Петро Павлович був більше ніж приятелем Олеся Терентійовича: вони часто зустрічалися, обмінювалися листами і власними книгами, підтримували одне одного, особливо в часи гоніння партійної номенклатури на роман Олеся Гончара «Собор».
Запорізький журналіст В’ячеслав Дригайло, козацький нащадок, який багато разів спілкувався зі своїм знаним земляком Петром Ребром, та й нині вони підтримують дружні стосунки, написав есей про творчі стосунки Олеся Гончара та Петра Ребра. Подаємо уривок з його об’ємного матеріалу.

ЛЮЛЬКА ДРУЖБИ

Символічно, що ця багатолітня дружба письменників, залюблених у запорозьке лицарство, почалася з... козацької люльки. А сталося це так. У 1965 році в Запоріжжі побували учасники Тижня латиської літератури, яких супроводжував О. Гончар. На літературному вечорі в Будинку культури будівельників П. Ребро прочитав жартівливого вірша про прийняття латиських письменників до «запорозького коша» і вручив їм повне академічне видання творів Т. Г. Шевченка.
О. Гончару, як гетьману українських літераторів, він презентував справжню козацьку люльку, знайдену краєзнавцями у Капулівці на березі, розмитому Каховським морем, тож письменник був вельми зворушений, з радістю прийняв подарунок, а трохи згодом, не звиклий бути у боргу, у листі до П. Ребра повідомив: «А люлька димить! Символічно, так би мовити... Даючи знати, що козацтво при своєму ділі».
...Дізнавшись про цей незвичайний дарунок Петра Ребра видатному письменнику, я вирішив трохи більше взнати про цю трубку для куріння, про козацьку люльку, знайдену краєзнавцями, оспівану в думах і піснях. Пам’ятаєте: «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться...»
«Люлька — дерев’яний або глиняний виріб для куріння тютюну сприймалася як неодмінна частина козацької «ясної» зброї, ознака хоробрості та сили для молодих, символ розсудливості й авторитету для зрілих лицарів, прикмета досвіду і мудрості для старих січовиків, — пояснює С. М. Ляшко на сторінках Малої енциклопедії «Українське козацтво». «Я — козак-запорожець, ні об чім не тужу, як люлька є й тютюнець, то мені байдуже» — свідчить надпис на одній з картин XVIII століття, на якій зображено козака Мамая. Тютюн та люлька міцно утвердилися у піснях, звичаях, традиціях, відобразилися у легендах XVII — ХІХ століть: «Пустельник», «Запорожці у Великому Лузі», «Чим займалися запорожці», «Знайшлася люлька» та інші.
Колекції люльок зберігаються у багатьох музеях України. А люлька миру — символ примирення, припинення війни (за звичаями деяких народів).
А хіба можна уявити козацького ватажка, безсмертного Тараса Бульбу, героя однойменної повісті Миколи Гоголя, — без люльки.
Можливо, що саме ця символіка, ота козацька люлька й народила рядки в романі О. Гончара «Тронка»: «На другому кінці столу вже підводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з міцним гранчастим келишком у руці». 
А може, дуб, вирощений Олесем Терентійовичем на дачі з жолудя 700-річного запорозького дуба, подарованого П. Ребром, весь час шумів і раз у раз нагадував господареві: «Напиши (чи зателефонуй) до Запоріжжя: там твої друзі, вони завжди будуть раді тобі». Коли ж О. Гончар мав можливість вирватись зі столиці і бодай якусь хвилинку поблукати хортицькими стежками, він робив це негайно. А відтак жив враженнями від поїздок і в листах до свого запорізького друга писав: «Згадую наші мандри в степах і думаю оце: приємно бути в дорозі з хорошим, веселим чоловіком тож — будьмо!» Або: «Вітайте рідні степи, де нам колись так добре велося». А ще автор «Собору» закликав: «Стійте на сторожі Хортиці — серця України!» або «Бережіть Хортицю і Запоріжжя, бережіть сонячні степи, їхню чистоту і плодороддя». А ось рядки з останнього листа Олеся Терентійовича, написаного за лічені дні до кончини: «Скучила душа за степами, за просторами степовими, тож уявляєте, як доречно було тут одержати і «Веселий курінь», і «Козацькі жарти». Дякую, що не забуваєте. А ще вітаю вашу творчу невсипущість і той справді козацький дух, що нутрує в цих виданнях. Вам і вашим колегам – мій братній потиск руки. Ваш Олесь Гончар. 21.06.1995». У цих словах класика — і любов до Запоріжжя, і ніжні почуття до запорізького побратима, і висока оцінка його праці.
(Олесь Гончар наполягав, щоб «Козацькі жарти» Петра Ребра було висунуто на здобуття Шевченківської премії, але коли це було зроблено, автор «Собору» вже відійшов у вічність).
Образно кажучи, ця люлька дружби О. Гончара і П. Ребра диміла більше трьох десятиліть. Хочеться вірити, що саме вона допомогла вистояти О. Гончару наприкінці 60-х років, коли партійні бонзи, яких письменник назвав «юшкоїдами», затіяли справжню «хунвейбінщину» — оголосили хрестовий похід проти роману «Собор», а разом із ним — і проти української культури, мови, історії. Спроби керівників нашої області залучити до цієї ганебної кампанії запорізьких письменників (а обласну організацію СПУ очолював П. Ребро) закінчилися крахом. Як розповів нещодавно у своїй книзі «Вдивляючись у риси сучасності» відомий український політолог Л. Сотник (тодішній парторг запорізької письменницької організації), після якоїсь партійної «прочуханки» вони з П. Ребром у Дубовому гаю під віковим деревом дали одне одному клятву, що не кинуть в город Олеся Терентійовича жодного камінчика — чого б це їм не коштувало. І дотримали свого слова! Як пише Л. Сотник, «молода письменницька організація успішно витримала двобій із силами апаратної солідарності». Звичайно, О. Гончару було відомо це. Не випадково він і через двадцять років не забув цю історію, — вітаючи запорізьких письменників із ювілеєм організації, він писав: «Від душі вітаю ваш письменницький кіш із ювілеєм. Люди у вас достойні, вели себе достойно і в найтихіші часи, тож бажаю кожному з вас, щоб і надалі в грудях дух козацький нуртував!»
Автор «Собору» високо цінував і громадсько-культурну діяльність П. Ребра, і його творчість, особливо — «Козацькі жарти». Ще на V з’їзді письменників України (1966 р.) О. Гончар назвав нашого земляка серед поетів, які «ревно працюють на веселій ниві».
Згодом, отримавши від запоріжця нову книгу, скупий на похвали Олесь Гончар писав П. Ребру: «Дякую за «Порохівницю». Війнуло теплим і веселим! Тими просторами, де живуть люди славні, люди, що і в добрі, і в скрутах вміють сміятися». Ще трохи згодом, прочитавши в альманасі «Хортиця» есе нашого земляка «Шабаш номенклатурників, або Соборування по-більшовицькому», О. Гончар надіслав П. Ребру відгук, який починався словами: «Дотепно, весело, блискуче!» Щиро радів Олесь Терентійович виходу альманаху «Хортиця» (засновник і головний редактор П. Ребро). У статті, опублікованій «Літературною Україною», О. Гончар відніс «Хортицю» до відрадних явищ нашої культури. Тоді ж автор «Собору» зробив у своєму «Щоденнику» красномовний запис: після розповіді про «київських рекетирів», брудну «новітню арцибашевщину» Олесь Гончар занотував: «А із Запоріжжя щойно надійшов альманах «Хортиця», повен веселого сміху, дотепності й морального здоров’я. Отже, не все пропало!» Не може не зацікавити нас і запис, зроблений у «Щоденнику» за півтора місяця до цього. На пленумі Спілки письменників України деякі літературні «бомжі» намагалися кинути тінь на чесне ім’я Олеся Гончара. Але, як пише автор «Собору», письменники дали гідну відсіч «зграї», і серед захисників своїх із вдячністю називає Петра Ребра.
У 1993 році (до речі, нелегкому для України) в Запоріжжі побачили світ перша книга серії П. Ребра «Козацькі жарти» і заснований ним альманах «Веселий курінь». Їм дуже радів автор «Собору»: «Дорогий Петре Павловичу! — писав він у Запоріжжя. — Обидва запорізькі видання одержав, дякую. Подумалось: якщо серед цього хаосу і гіперінфляції Запоріжжя ще жартує й сміється, то, мабуть, не все ще пропало. Ще житиме Україна! Чи, може, якраз оці негаразди і схиляють вас там до сміху? Одне слово, радий за всіх вас, за хортицький оптимізм та дух непоборний. Вітаю Вас і все ваше веселе товариство».
Про велику симпатію О. Гончара до нашого знатного земляка свідчать не тільки численні листи класика (газета «Культура і життя» опублікувала 18 його листів до П. Ребра), а й автографи на книгах. Свого часу на «Тронці» О. Гончар написав: «Петру Ребру і місту сонця з найщирішими побажаннями від автора. О. Гончар. 1970. Київ». А ось свій п’ятитомник автор «Собору» в 1972 році підписав доньці П. Ребра: «Оксані Ребро, запорізькій дівчинці, щоб щасливо росла! О. Гончар». А ось і гумор, до якого наш класик вдавався не так часто: даруючи П. Ребру збірку своїх статей «Про наше письменство», він розгонисто написав на титульній сторінці: «Чубатому степовикові Петрові Ребру, щоб завжди в житті було міцно й чубато, усміхнено й поетично! Олесь Гончар. 8.12.72».
Після того, як автор «Собору» відійшов у вічність, П. Ребро домігся встановлення меморіальної дошки О. Гончару (на фронтоні Запорізького національного університету), опублікував низку статей про свого старшого друга, видав книжку «Олесь Гончар і Запоріжжя», серію «Козацькі жарти» довів до 12-ти книг, очолює «Веселу Січ», редагує однойменний журнал... Одне слово, люлька «димить» — козацтво при ділі!

В’ячеслав ДРИГАЙЛО,
заслужений журналіст України
м. Запоріжжя

Петро РЕБРО
 
КОЗАЦЬКІ ЖАРТИ

ЗАЧИН

Не раз вороги похвалялись
Зігнуть український народ,
Але запорожці сміялись –
І рвався очкур у заброд.
Люд вірив
(лише б не наврочить),
Що правильно сонце пливе:
Якщо запорожці регочуть,
То Воля на світі живе.
Виходить, читачу, не всує
Козацький казав кошовий:
– Якщо Запорожжя жартує,
Вкраїні і чорт не страшний!

ЗАПОРОЖЦІ

Ну хто не зна, що запорожці
Були відважні й дужі?
Могли втопити й чорта
в ложці,
А турка – у калюжі!
Як треба, тижнями
не спали –
Стояли в караулі,
І шаблі їх не діставали,
І їх не брали кулі.
Вони (це знали супостати,
Що йшли на нас ордою)
Уміли на коняці спати
І дихать під водою.
Ставало страшно навіть кату,
Тремтіли руки в варти,
Коли козак ішов на страту
І щедро сіяв жарти.
Нерідко кидало у дрож це
Усяких бусурманів.
Вони приймали запорожців
За гемонських шайтанів.
Я підказать собі дозволю,
Звідкіль у предків сила:
Бо над усе любили волю,
А воля їх любила!

СЛУЖБА КОБЗАРЯ

Священик курінному докоря:
– Нащо взяли з собою кобзаря?
Не б’є чужинців, не стає на чати,
Лише одне він знає – жартувати.
– В твоїх родителів синок дурний, –
На батюшку нагримав курінний. –
Якщо кобзар жартує пізно й рано,
У нас хутчіш загоюються рани!

ХТО ЛИЦАР

Той лицар, хто летить у бій, в атаки,
Хто зневажає кулі,
Хто бусурманові дає кабаки,
Сукає панству дулі,
Хто не відлежує боки на Січі,
А лупить військо враже.
Але ще більший лицар той, хто в вічі
Начальству правду каже!

КОЗАЦЬКЕ БАГАТСТВО

Якийсь вельможа дорікнув Сірку,
Що військо бідне дуже:
– Сякий-такий
сіряк на козаку,
А він співа – не тужить!
Чи вельми п’є
(еге ж, не молоко)
Оте твоє козацтво?
– Не в цьому справа,
– відказав Сірко.
У нас своє багатство.
Хай знають і царі, і королі,
Не скривдила нас доля:
Заможніших немає на землі.
Багатство наше – воля!

ВРУЧЕНО ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

3 квітня, в день народження Олеся Гончара, у приміщенні Національної спілки письменників України відбулось вручення літературної премії імені Олеся Гончара, засновниками якої є Міністерство культури України і Національна спілка письменників України, та Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара, заснованої німецькими меценатами – письменницею Тетяною Куштевською, підприємцем Дітером Карренбергом та Національною спілкою письменників України.
В урочистому заході взяв участь міністр культури Михайло Кулиняк, який привітав присутніх із знаменною подією у літературно-мистецькому житті України і вручив нагороду лауреату вітчизняної премії імені Олеся Гончара – письменнику, голові Одеської обласної організації Національної спілки письменників, заслуженому діячу мистецтв України Геннадію Щипківському за трилогію «Товтри». Міністр також нагородив Почесними відзнаками Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» німецьких меценатів – Тетяну Куштевську і Дітера Карренберга.
«У цій події літературно-мистецького життя не менш значущим є й те, що сьогодні відбувається нагородження лауреатів Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара, існування якої стало можливим з 1996 року завдяки меценатській діяльності Тетяни Куштевської й Дітера Карренберга», – зазначив Михайло Кулиняк. Він висловив вдячність німецьким меценатам за підтримку молодих українських літераторів і побажав усім учасникам зібрання невичерпного натхнення, творчого зростання й успіхів на ниві служіння українському слову.
В урочистому заході також взяли участь голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов, голова журі з присудження літературної премії імені Олеся Гончара Петро Кононенко, член журі з присудження літературної премії імені Олеся Гончара Юрій Мушкетик, голова журі Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара Іван Драч, літературно-мистецька громадськість.
Цьогорічними лауреатами Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара стали:
– у номінації «Проза» – Тетяна Троїцька за роман «Аквамарин для Водолеї», Марина Троян за роман «Збій»;
– у номінації «Мала проза» – Люцина Хворост за цикл оповідань «Шукайте свою подорож», Геннадій Горовий за повість для дітей «Дзелень-світ»;
– у номінації «Поезія» – Мирослав Лаюк за збірку поезій «Осоте!», Людмила Дядченко за збірку «Плата за доступ»;
– у номінації «Літературознавче дослідження про О. Гончара» – Валерія Олондар за літературознавче дослідження «Сила слова Олеся Гончара»;
– у номінації «Публіцистика» – Валентина Гальянова за цикл публіцистичних етюдів «Химеросховище», Марина Єщенко за збірку публіцистичних портретів «ЖиттЯ моЄ!».
Спільну разом із Фондом захисту пам’яток культури ім. О. Гончара (заохочувальну) премію отримала Юлія Нестерова за збірку поезій «Сотворіння».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 06.04.2012 > Тема "Душі криниця"