Версiя для друку Обговорити в форумi

УВАГА: КОНКУРС!

До 13-річчя кримської дитячої газети «Джерельце» під Шевченковим гаслом «Мені тринадцятий минало...» оголошується творчий конкурс серед юних читачів — школярів Криму і всієї України. Надсилайте на адресу редакції (звичайною або електронною поштою) ваші літературні, поетичні, публіцистичні твори — на будь-які теми, які могли б бути надрукованими в дитячій газеті. Компетентне журі, яке очолює незмінний шеф-редактор «Джерельця» Данило Андрійович Кононенко, оцінить і відбере кращі творчі доробки, автори яких отримають шанс вибороти суперприз (розкладний велосипед!) та інші нагороди.
Крім творчих завдань, будуть й цілком конкретні, за які нараховуватимуться додаткові бали. Ось два з них:
— КОЛИ ВИЙШОВ ПЕРШИЙ НОМЕР «ДЖЕРЕЛЬЦЯ»?
— ХТО, НА ВАШУ ДУМКУ, НАДАВ ДЛЯ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ У «ДЖЕРЕЛЬЦІ» ГОЛОВНИЙ ПРИЗ — ВЕЛОСИПЕД?
Чекаємо на ваші відповіді, вірші, оповідання, репортажі, новели, статті. Творіть! Дерзайте! Перемагайте!

ПІДСЛУХАНА РОЗМОВА

Такої казкової зими, як цього року, я ще не бачила в своєму житті. Білою рівною ковдрою сніг укрив усю землю. Наш кримський степ був схожий на чисті сторінки незвичайної книги. А наше Славне перетворилось у білосніжне царство. І що цікаво, люди ходили вулицями обережно, боялися наступити на всю цю красу.
А коли подув сильний вітер і зі степу назгрібав цілі кучугури, які діставали до самих воріт, це теж нам усім було втіхою.
Та не встигли люди помилуватися цією красою, як все частіше почало заглядати до нас сонечко. І все стало танути.
Якось у вихідний я пішла до бабусі. Тільки ступила кілька кроків за ворітьми, як почула незвичайний шепіт. З нашого палісадника з-під самісінької огорожі доносилися дивні звуки. Мені стало цікаво, і я підійшла ближче. Це були перші проліски.
— Чому ми не розцвітаємо влітку, як інші квіти? – спитала квітка, ледве виглядаючи з почорнілого горбочка землі і снігу.
— Тому що ми — незвичайні! – відповіла інша.
— Що ж в нас такого незвичайного? Квіти як квіти, — похмуро промовила маленька рослина, тремтячи від вітру.
— Ми не просто квіти, ми приносимо людям звістку про прихід весни, про перший теплий сонячний день, про народження любові, оновлення природи.
Почувши ці слова, я зрозуміла, чому люди завжди усміхаються, побачивши цих перших провісників весни.

Оля ІШКОВА,
учениця 7 класу Славненської ЗОШ Роздольненського району, АР Крим

ГІРКИЙ УРОК

В автобусі Маринка зайняла дуже зручне місце. Поринувши у мрії, ввімкнула плеєр. На одній із зупинок в автобус увійшла старенька жінка, яка стала саме біля дівчини. В руках у бабусі були важкі сумки. Пасажири просили школярку поступитися місцем, але вона зробила вигляд, що ніби не чує, а про себе подумала: «Якщо з важкими сумками носиться, то постоїть, нічого з нею не станеться».
Увечері Марина разом зі своїми батьками пішла до сусідів, які святкували новосілля і запросили їх познайомитися. Вони підійшли до дверей. Їх відчинила... та сама літня жінка, якій Марина не поступилася місцем в автобусі. Вона була у тому самому зеленому жакеті, в білій кофтині, чорній спідниці, сиве волосся зв’язане вузликом.
Дорослі розговорилися. Мати почала вихваляти доньку, розповідала, яка вона вихована, як поважає дорослих, добре вчиться і батькам допомагає. Бабуся з докором дивилася на Марину. Дівчина мало крізь землю не провалилася. Вона, ховаючи очі, розглядала кімнату, стіну синього кольору, біля стола великий телевізор, недалеко від нього світильник. А головне — щедро накритий стіл, де було стільки всього смачного — солодощів, фруктів — напевне, із тих важезних сумок, які в автобусі тримала в руках бабуся.
Марині ніколи не було так соромно, як у ту хвилину. Хотіла зникнути, провалитися крізь землю, щоб тільки не дивилася на неї старенька. Той погляд Марині запам’ятався на все життя.
Тож недаремно кажуть: поважай старших і знай, що ти сам будеш колись старим. Як ти ставишся до людей, так і до тебе будуть ставитися...

Світлана БУРАВКОВА,
Марічка БАЗУНОВА,
учениці 7 класу Прудівської ЗОШ
Совєтського району, АР Крим

ЯК ЖЕ НЕ ПИШАТИСЬ УКРАЇНОЮ!

Якось я була вдома сама. Все зробила, що просили батьки, тому вирішила подивитися телевізор. Взагалі-то я не дуже це люблю, проводжу вільний час із друзями або за гарною книжкою. Але сьогодні гуляти було холодно, а книжка, як на зло, прочитана. Я перемикала з одного каналу на інший, поки не знайшла програму, в якій розповідалось про різні країни. Передача мені сподобалась. Я почула багато цікавого про Великобританію, США та Австралію. Ведучий розказував про їхню історію, традиції. Коли програма закінчилась, я вимкнула телевізор та подумала, що мабуть мешканці цих країн пишаються тим, що живуть там. І я почала розмірковувати, чи можу я пишатись своєю державою.
Україна — майже у центрі Європи, а якщо бути точним, то географічний центр Європи недалеко від міста Рахів на Закарпатті.
Предки українців були хоробрими воїнами, вони захищали свій край, поки останній воїн ще міг тримати у руках спис. У часи козацтва славні гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа зробили Україну сильною та прославили на весь світ.
Протягом багатьох років наша Батьківщина була під п’ятою чужоземців. Одначе українці ніколи не падали духом, і стараємось й нині не пасти задніх. А брати Клички теж довели, що ми сильні не тільки духовно, а й фізично. На Євробаченні-2004 співачка Руслана довела всьому світові, що Україна багата на таланти. А які в нас красиві міста! А яка в нас дивовижна столиця! Як же не пишатися такою країною!

Медіне КУБЛЄВА,
учениця 7 класу Прудівської школи Совєтського району, АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 06.04.2012 > Тема ""Джерельце""