Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОЗАЇК МОЛОДИЙ, ОБДАРОВАНИЙ, ОБНАДІЙЛИВИЙ

Шановні читачі, шанувальники художнього літературного слова, сьогодні ми хочемо ознайомити вас з творчістю молодої письменниці Олени Довгань.
Народилася Олена 5 вересня 1984 року в м. Черкаси. Закінчила Черкаський комерційний технікум. Нині вона — студентка Інституту педагогічної освіти, соціальної роботи та мистецтва Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
Олена Довгань – член обласного літературного об’єднання імені Василя Симоненка, учасниця наради молодих літераторів у Коктебелі (2006 р.). Її твори друкувалися на сторінках газет і колективних збірників. А нещодавно в одному з черкаських видавництв побачила світ її перша книга новел «Побачення блакитної сукні».
За оцінкою письменниці Людмили Тараненко, «новели Олени Довгань можна без перебільшення назвати явищем сучасної молодої української літератури». З цими словами не можна не погодитись. Останнім часом видається чимало творів молодих авторів, однак не всякий з них може схвилювати читача так, як стислі, лаконічні, емоційні новели Олени Довгань.
Авторка – дитина великого міста, обласного центру, отож і герої її новел – жителі мегаполіса. Вони різні за вдачею, характером, вчинками, такі, якими за своєю суттю і мають бути прості смертні.
Наприклад, Ліза з новели «Киця» — хитра, як кішечка, але ж і підступна та мстива, яка не прощає давніх образ, завданих їй колись близькою людиною. Ліка з новели «Побачення блакитної сукні» добирає собі друзів, скоріше, не за їхньою душею, а за зовнішнім виглядом, за одягом. Героїня новели «У день Валентина» віддає перевагу тому, хто «готовий дарувати нове прекрасне життя щомиті, а не дрібниці-дурниці в якийсь там День святого Валентина...»
Авторка не заглиблюється в опис зовнішніх подій, не вдається до деталізації побутових реалій. Її більше хвилює психологічний стан героїв новел, їхнє бачення світу, в якому вони живуть, люди, котрі їх оточують. І це авторові в більшості вдається.
Новели Олени Довгань читаються легко і з інтересом. Вони несуть у собі смислове навантаження, часом вони інтригуючі, а вчинки їхніх персонажів – непередбачувані. Авторка – не багатослівна. В її новелах «словам тісно, а думкам просторо». Мова новел – добірна, красива, чиста, без жаргонів, без отієї, нині чомусь модної «ненормативної лексики», без матюччя, нині дуже поширеного в творах деяких ровесників Олени.
Олена Довгань – обдарований і обнадійливий прозаїк. Віриться, що вона ще не раз порадує читачів своїми гарними творами.
Пропонуємо вашій увазі, шановні читачі, новели Олени Довгань з її першої книги «Побачення блакитної сукні».

Данило КОНОНЕНКО

Олена ДОВГАНЬ
«ПОБАЧЕННЯ БЛАКИТНОЇ СУКНІ»

МІЙ КІТ
У мене нові шпалери,
У мене нове життя,
І тільки одна проблема:
Мій кіт за тобою скучив.
Олег Романенко

— Тепер ми тут житимемо! — сказала я, оглядаючи убогу маленьку квартиру. Потім сіла на табуретку посеред кімнати і почала детальніше роздивлятися наше нове помешкання.
— У мого кота алергія на зелені шпалери. Доведеться робити ремонт, — сказала.
— Ремонт, — зітхнув у відповідь.
— А килими доведеться познімати, бо вони збуджують мого кота, — додала я.
— Збуджують? — здивувався ти.
— Магнітолу ми комусь подаруємо. Мурчик не любить гучних звуків.
— Гучних звуків? — прозрівав ти.
А ще я зробила висновок, що, окрім цього, тобі слід поміняти постільну білизну, бо мій кіт спить лише на свіжій. Та й книжкову полицю треба прибити десь на стелі або взагалі викинути, адже Мурчик неграмотний і його дратують книжки. Але найважливіше я залишила наостанок.
— Мій кіт, — сказала, — непривчений ходити в пісок, тому ми будемо прибирати за ним по черзі. Один раз ти, а інший — я.
— Прибирати?! — як навіжений, закричав ти.
— А ти неохайний? — у свою чергу запитала я. І, не дочекавшись відповіді, пішла геть, бо наступної миті ти почав кричати, що заведеш ротвейлера, вівчарку і бультер’єра водночас, якщо з нами житиме мій кіт.
Минув тиждень. У мене нове життя, я зовсім забула про тебе і твою вбогу квартиру. Не згадую твої ніжні обійми й цілунки. Не читаю ночами Джека Лондона, якого ти любиш. І не зітхаю, коли дивлюся на твої фотокартки.
Але от біда. За тобою сумує мій кіт, адже він полюбив зелені шпалери, книжки та гучні звуки і став абсолютно байдужим до килимів, а крім того, почав ходити в пісок, тому нам треба обов’язково помиритися, бо я не можу бачити те, як страждає, сумуючи за тобою, мій кіт.

ПОБАЧЕННЯ БЛАКИТНОЇ СУКНІ

Блакитна сукня, що висіла в шафі, хотіла бути одягненою: «Моя господиня Ліка піде сьогодні на побачення», — раділа вона, мріючи про вихід у світ.
Тиждень тому сукня продавалася у вітрині дорогого магазину. І перехожі зупиняли захоплені погляди саме на ній. А рік тому сукні не існувало. Хіба що перші замальовки лежали в папці видатного дизайнера. Спершу вона була задумана як вечірня, але згодом був спрощений фасон та додано декілька елементів.
На годиннику була вже п’ята вечора, а Ліка не поспішала одягати своє блакитне вбрання. Вона металася кімнатою в махровому халаті із бігудями на голові.
Сергій, із яким вона мала йти, був найсимпатичнішим хлопцем у школі. Ліка прокручувала в уяві ту мить, коли вони увійдуть до нічного клубу і однокласниці повитріщають очі на новий прикид та на її кавалера. І коли дівчина прийде у понеділок до школи, ніхто вже більше не посміє дивитися на неї зверхньо.
Ліці залишалося тільки одягнути сукню та нафарбувати губи. Хлопець мав прийти за півгодини. Але за мить у двері подзвонили. Швидко побігла відчиняти. На порозі стояв Сергій.
— Ще не зібралася? Чому в халаті? Ти бачила, котра година?
— Вибач, — сказала Ліка, намагаючись зобразити хриплий голос. — Я застудилась і нікуди сьогодні не піду.
— Тоді бувай. Лікуйся, — здивувався хлопець і пішов.
А Ліка, увійшовши до кімнати, заплакала. Вона не могла собі дозволити піти із Сергієм на побачення, адже однокласниці тицяли б на них пальцем у нічному клубі. А потім сміялися б із того, що вона — у модному блакитному вбранні, а він — у спортивному костюмі. «Я занадто гарна, аби бути поруч з Сергієвим одягом. Ми ніколи не пасуватимемо одне одному», — подумала сукня. А Ліка заплакала голосніше, злісно кинувши її на підлогу.

ЧЕКАННЯ

А раптом хтось згадає, що у вас вдома закінчився хліб і тебе пошлють до найближчого магазину... А раптом ти почнеш задихатися у своїй просторій квартирі й вийдеш на вулицю подихати повітрям...
Я сиділа і чекала біля твого під’їзду, сподіваючись на оце «а раптом». Ти не прийшов, бо не знав, що я призначила тобі побачення. А я чекала, і в мене завмирало серце від кожного перехожого, що заходив чи виходив із твого під’їзду. До мене ледь долинала розмова двох закоханих, що стояли на балконі другого поверху, не помічаючи мене. Я тихо мріяла, що й ми так будемо розмовляти, коли зустрінемось. Але сьогодні я тебе не дочекалась.
Тому наступного дня я подумала знову «а раптом», і пішла чекати до твого під’їзду. Твої сусіди уже почали позирати на мене дивними поглядами. А вчорашні закохані знову таємниче шепотілися на балконі другого поверху. Чіпляючись поглядом за кожного перехожого, я мріяла побачити лише тебе. Тому й чекала.
Але раптом з’явився ти, ніжно посміхнувшись, запитав:
— Що ти тут робиш? Зовсім змерзла. Ходімо, вип’ємо чаю.
Ти повів мене у кав’ярню за рогом і посадовив за найзручніший столик.
Наступної години я змушена була нюхати твій дешевий дезодорант і слухати несмішні анекдоти сторічної давності, які ти зовсім не вмів розповідати. Того вечора я таки не стрималась і, розсміявшись тобі в обличчя, обізвала дурнем.
Адже тобі ніколи не зрозуміти, як мені подобалося підслуховувати чужі розмови, із завмираючим серцем спостерігати за перехожими, сидячи під твоїм під’їздом, вигадувати собі різні «а раптом» і просто чекати.

КРОКОДИЛ

Розпускала та змотувала в кучерявий клубок один із доказів вини — зелений светр. Поки на моїх зап’ястях не клацнули наручники.
Вже через півгодини я сиділа в кабінеті слідчого.
— Розповідай, — сказав він. — Як ти, скориставшись службовим становищем, влаштувала погром у кабінеті пана К. Навіщо подряпала лінолеум, перекинула три вазони із квітами, пожмакала важливі папери?
— Розумієте, я спочатку не знала, що К. любить тварин, — почала розповідь.
Слідчий грюкнув кулаком об стіл, крикнувши:
— Кажи лише те, що стосується справи.
— А ви слухайте, — промовила. — Я кохала К. Але він постійно рівно о сьомій вечора починав поспішати додому, мотивуючи тим, що на нього вдома чекає крокодил.
— Крокодил? — здивувався слідчий. — Який такий крокодил?
— Не перебивайте, — рішуче сказала я.
— А крокодил бридкий та зелений. Він поважно почав походжати кімнатою, коли К. затримувався хоча б на п’ять хвилин. Він жував килими, невдоволено махав хвостом...
— Його звички не мають значення, — перебив мене слідчий. — Розкажи краще про светр.
І він кинув переді мною кучерявий клубок та напіврозпущений зелений светр.
— Розумієте, того вечора я захотіла стати схожою на крокодила К. Тому, одягнувши цей зелений светр, руками, ніби хвостом, позбивала з підвіконня вазони...
— Розумію, — перебив знову мене слідчий. — Отже, погром у кабінеті ти влаштувала, наслідуючи крокодила, який належить пану К.
— Ото ж бо і воно, — погодилася.
— Проте навіщо тобі захотілося бути схожою на того зеленого бридкого крокодила?
— Він читав книжки йому вголос. Він водив його до найкращих ресторанів. А мене не жалів.
— Ресторанів? — здивувався слідчий. Я заплакала.
Наступного дня відмовилася від своїх свідчень, а К. забрав заяву, сказавши, що погром у кабінеті — це прикре непорозуміння. На моїх зап’ястях розстебнули наручники. Я вибачилась, він дозволив далі працювати його секретаркою. Ми знову почали зустрічатися.
Проте щодня, як стрілка годинника добігала сьомої вечора, К., як і раніше, починав поспішати додому, мотивуючи тим, що на нього вдома очікує Крокодил.

ПРОЩАННЯ

Марія Левченко акуратно на рожевому квадратному папірці написала перелік із трьох імен тих, із ким мала попрощатися. З Валею і Наталкою, подругами дитинства, можна було попрощатися сьогодні, а з Максимом... Вчора Марія посварилася з ним через звичайну дрібничку, яка чомусь дуже образила самолюбство коханого. Тепер він навіть не відповідав на її телефонні дзвінки, а Марію другий день душили сльози.
З подругами було прощатися нелегко, і вони ніби не зрозуміли, що Марія зникає назавжди. Дорогою додому вона дістала з кишені своєї білої шубки перелік, де двоє імен були вже викреслені. І написавши поряд з іменем коханого слово «прощання», впакувала рожевий папірець у конверт, на якому заздалегідь була написана адреса Максима. Кинула своє послання до поштової скриньки.
Зайшовши востаннє у свій під’їзд, Марія востаннє відчинила ключем свої двері та, попивши востаннє у своїй кімнаті чай, вийшла на балкон. І обійнявши поглядом пейзаж Дніпра, який так любила спостерігати з дев’ятого поверху багато років, прошепотіла: «Прощавай».
Конверт з переліком Максим одержав через два дні. Прочитавши з жахом біля свого імені те слово, він усе зрозумів і подумав: «Невже Марійка наклала на себе руки? Мені здавалось, що вона, як ніхто інший любила життя».
Максим згадав, як минулої зими, коли в нього було багато проблем, він приходив до Марії і ховав обличчя у її сніжно-білу шубку і вмить забував усі негаразди.
Через годину хлопець уже грюкав у двері своєї коханої, але ніхто не відчиняв. На стукіт відчинилися лише двері сусідів і дядько з чорними вусами люб’язно повідомив:
— Молодий чоловіче, якщо ви до родини Левченків, то вони переїхали вчора до столиці у нову квартиру, а цю продали.
Максим схилив голову, слухаючи ці слова, і розуміючи, що означало Марійчине прощання.

КИЦЯ

Випивши зранку чашку міцного чаю, я зателефонував єдиній розраді у моєму житті, найкращій подрузі Лізі. Через годину вона вже сиділа за столом і ми пили каву з печивом за дружньою розмовою.
Взагалі останнім часом у мене було багато проблем: не склалися стосунки з тепер уже колишньою дружиною, погані стосунки з начальством на моїй раніше вдалій роботі, навіть з найкращим другом траплялися непорозуміння. І лише Ліза, висока струнка брюнетка з виразними блакитними очима і пухкими вустами, була єдиною людиною, яка розуміла з півслова. Могла розрадити і вислухати мене. Вона, немовби подарунок Господа, два роки тому з’явилася у моєму житті, саме тоді, як почалися негаразди, аби допомогти.
Непомітно плинув час, і мої проблеми танули, як сніг, у гарячому погляді її прекрасних очей. Як тільки стало вечоріти, моя найкраща подруга посміхнулася і її вуста почали повільно шепотіти:
— Твій шеф, Костя, мій старий добрий знайомий. Ми з ним росли майже разом. Я винна, що у тебе негаразди на роботі. Твоїй дружині вистачило сказати декілька слів, аби вона розлучилася з тобою. Не кохала вона тебе, розумієш. А з другом, твоїм найкращим другом, було найтяжче...
Ліза замовкла, а мені здалося, що земля пливе під ногами і ніби настає Армагедон. Я спочатку не міг збагнути суті її слів, а потім, наче риба у воді, намагався розтулити рота і не міг видавити із себе ні звуку. Лише через півхвилини хриплим, ледь чутним голосом спромігся запитати:
— Чому?
Моя подруга зашепотіла:
— Спочатку мені було боляче. Я хотіла забути, та не змогла. Кожної ночі ти приходив уві сні, а потім я ненавиділа кожну крихту в тобі, кожну хвилину, яку ми були разом.
Вона замовкла, а потім додала ніжно-ніжно:
— Твоя киця стала дорослою кішкою, а тварин ображати не можна, тим паче кицьок. Адже вони невдячні і, як відомо, злопам’ятні.
І тут я зрозумів, що цю Лізу я знаю давним-давно, просто за життєвими труднощами і численними закоханостями спомин про неї загубився у глибині пам’яті. Цей погляд, голос, посмішка та сміх — як двадцять років тому у моєї давньої знайомої дівчинки.
З нею я познайомився в парку, що навпроти мого будинку. Вона сиділа на гілці височезного дуба, дивлячись зверхньо на перехожих. Я також пройшов би бездумно повз неї, але щось у цій дівчинці вдарило блискавкою по струнах мого чутливого серця і змусило зупинитися. Вона була навіть не дуже симпатичною. Таке собі дівча із сіруватою зовнішністю. Руде, як у лисиці, волосся, зв’язане у два милі хвостики, а на щоках — ластовиння, ніби палкі поцілунки яскравого сонця. І досі не знаю, що саме привабило мене у цій маленькій рудоволосій принцесі, яку, як виявилося, звали Лізою.
Потім ми почали зустрічатися. Ліза дарувала мені все те кохання, яке встигло зародитися у її крихітному серці. Адже я був у неї першим хлопцем і, немає сенсу тримати у таємниці, чоловіком також. Коли за добру м’яку вдачу я називав її кицею, в ту мить, здавалося, душа моєї дівчинки починала тихо муркотіти. Усе ж таки через три місяці мені набридли наші несерйозні стосунки, які, я вважав, не мали майбутнього, і зрештою, рано чи пізно були приречені зазнати краху.
Тиснули батьки, що вже час мати власну родину. І тоді одного ранку, коли зателефонувала Ліза, я їй пояснив, що усе закінчено. Бо подальші стосунки будуть нелогічними, тому що заважає велика різниця у віці. Лізі було тоді чотирнадцять, а мені пішов двадцять п’ятий рік. Згодом, через півроку, я одружився зі своєю колишньою однокласницею...
За вікном розпочалася злива. Я сидів за столом, і спогади пекли мені скроні. Ліза пішла з півхвилини тому, без зайвих слів і сліз. Я визирнув у вікно і побачив, як уся мокра, гордо піднявши голову, йде вона, ця бездушна тварюка, величною ходою в ритм краплинам дощу.
Я не виню зараз Лізу, адже зрозумів, що тварин ображати не можна. Особливо, якщо цей звір — кішка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2012 > Тема "Душі криниця"