Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4450)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4124)
Українці мої... (1659)
Резонанс (2120)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1046)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (320)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (206)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖


ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
На початку широкомасштабного вторгнення рос╕йських в╕йськ подруга художниц╕ попрохала ╖╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 13.04.2012
«ПОБАЧЕННЯ БЛАКИТНО╥ СУКН╤»
Олена ДОВГАНЬ

ПРОЗА╥К МОЛОДИЙ, ОБДАРОВАНИЙ, ОБНАД╤ЙЛИВИЙ

Шановн╕ читач╕, шанувальники художнього л╕тературного слова, сьогодн╕ ми хочемо ознайомити вас з творч╕стю молодо╖ письменниц╕ Олени Довгань.
Народилася Олена 5 вересня 1984 року в м. Черкаси. Зак╕нчила Черкаський комерц╕йний техн╕кум. Нин╕ вона — студентка ╤нституту педагог╕чно╖ осв╕ти, соц╕ально╖ роботи та мистецтва Черкаського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ Богдана Хмельницького.
Олена Довгань – член обласного л╕тературного об’╓днання ╕мен╕ Василя Симоненка, учасниця наради молодих л╕тератор╕в у Коктебел╕ (2006 р.). ╥╖ твори друкувалися на стор╕нках газет ╕ колективних зб╕рник╕в. А нещодавно в одному з черкаських видавництв побачила св╕т ╖╖ перша книга новел «Побачення блакитно╖ сукн╕».
За оц╕нкою письменниц╕ Людмили Тараненко, «новели Олени Довгань можна без переб╕льшення назвати явищем сучасно╖ молодо╖ укра╖нсько╖ л╕тератури». З цими словами не можна не погодитись. Останн╕м часом вида╓ться чимало твор╕в молодих автор╕в, однак не всякий з них може схвилювати читача так, як стисл╕, лакон╕чн╕, емоц╕йн╕ новели Олени Довгань.
Авторка – дитина великого м╕ста, обласного центру, отож ╕ геро╖ ╖╖ новел – жител╕ мегапол╕са. Вони р╕зн╕ за вдачею, характером, вчинками, так╕, якими за сво╓ю суттю ╕ мають бути прост╕ смертн╕.
Наприклад, Л╕за з новели «Киця» — хитра, як к╕шечка, але ж ╕ п╕дступна та мстива, яка не проща╓ давн╕х образ, завданих ╖й колись близькою людиною. Л╕ка з новели «Побачення блакитно╖ сукн╕» добира╓ соб╕ друз╕в, скор╕ше, не за ╖хньою душею, а за зовн╕шн╕м виглядом, за одягом. Геро╖ня новели «У день Валентина» в╕дда╓ перевагу тому, хто «готовий дарувати нове прекрасне життя щомит╕, а не др╕бниц╕-дурниц╕ в якийсь там День святого Валентина...»
Авторка не заглиблю╓ться в опис зовн╕шн╕х под╕й, не вда╓ться до детал╕зац╕╖ побутових реал╕й. ╥╖ б╕льше хвилю╓ психолог╕чний стан геро╖в новел, ╖хн╓ бачення св╕ту, в якому вони живуть, люди, котр╕ ╖х оточують. ╤ це авторов╕ в б╕льшост╕ вда╓ться.
Новели Олени Довгань читаються легко ╕ з ╕нтересом. Вони несуть у соб╕ смислове навантаження, часом вони ╕нтригуюч╕, а вчинки ╖хн╕х персонаж╕в – непередбачуван╕. Авторка – не багатосл╕вна. В ╖╖ новелах «словам т╕сно, а думкам просторо». Мова новел – доб╕рна, красива, чиста, без жаргон╕в, без от╕╓╖, нин╕ чомусь модно╖ «ненормативно╖ лексики», без матюччя, нин╕ дуже поширеного в творах деяких ровесник╕в Олени.
Олена Довгань – обдарований ╕ обнад╕йливий проза╖к. В╕риться, що вона ще не раз пораду╓ читач╕в сво╖ми гарними творами.
Пропону╓мо ваш╕й уваз╕, шановн╕ читач╕, новели Олени Довгань з ╖╖ першо╖ книги «Побачення блакитно╖ сукн╕».

Данило КОНОНЕНКО

Олена ДОВГАНЬ
«ПОБАЧЕННЯ БЛАКИТНО╥ СУКН╤»

М╤Й К╤Т
У мене нов╕ шпалери,
У мене нове життя,
╤ т╕льки одна проблема:
М╕й к╕т за тобою скучив.
Олег Романенко

— Тепер ми тут житимемо! — сказала я, оглядаючи убогу маленьку квартиру. Пот╕м с╕ла на табуретку посеред к╕мнати ╕ почала детальн╕ше роздивлятися наше нове помешкання.
— У мого кота алерг╕я на зелен╕ шпалери. Доведеться робити ремонт, — сказала.
— Ремонт, — з╕тхнув у в╕дпов╕дь.
— А килими доведеться позн╕мати, бо вони збуджують мого кота, — додала я.
— Збуджують? — здивувався ти.
— Магн╕толу ми комусь подару╓мо. Мурчик не любить гучних звук╕в.
— Гучних звук╕в? — прозр╕вав ти.
А ще я зробила висновок, що, окр╕м цього, тоб╕ сл╕д пом╕няти пост╕льну б╕лизну, бо м╕й к╕т спить лише на св╕ж╕й. Та й книжкову полицю треба прибити десь на стел╕ або взагал╕ викинути, адже Мурчик неграмотний ╕ його дратують книжки. Але найважлив╕ше я залишила наостанок.
— М╕й к╕т, — сказала, — непривчений ходити в п╕сок, тому ми будемо прибирати за ним по черз╕. Один раз ти, а ╕нший — я.
— Прибирати?! — як нав╕жений, закричав ти.
— А ти неохайний? — у свою чергу запитала я. ╤, не дочекавшись в╕дпов╕д╕, п╕шла геть, бо наступно╖ мит╕ ти почав кричати, що заведеш ротвейлера, в╕вчарку ╕ бультер’╓ра водночас, якщо з нами житиме м╕й к╕т.
Минув тиждень. У мене нове життя, я зовс╕м забула про тебе ╕ твою вбогу квартиру. Не згадую тво╖ н╕жн╕ об╕йми й ц╕лунки. Не читаю ночами Джека Лондона, якого ти любиш. ╤ не з╕тхаю, коли дивлюся на тво╖ фотокартки.
Але от б╕да. За тобою суму╓ м╕й к╕т, адже в╕н полюбив зелен╕ шпалери, книжки та гучн╕ звуки ╕ став абсолютно байдужим до килим╕в, а кр╕м того, почав ходити в п╕сок, тому нам треба обов’язково помиритися, бо я не можу бачити те, як стражда╓, сумуючи за тобою, м╕й к╕т.

ПОБАЧЕННЯ БЛАКИТНО╥ СУКН╤

Блакитна сукня, що вис╕ла в шаф╕, хот╕ла бути одягненою: «Моя господиня Л╕ка п╕де сьогодн╕ на побачення», — рад╕ла вона, мр╕ючи про вих╕д у св╕т.
Тиждень тому сукня продавалася у в╕трин╕ дорогого магазину. ╤ перехож╕ зупиняли захоплен╕ погляди саме на н╕й. А р╕к тому сукн╕ не ╕снувало. Х╕ба що перш╕ замальовки лежали в папц╕ видатного дизайнера. Спершу вона була задумана як веч╕рня, але згодом був спрощений фасон та додано дек╕лька елемент╕в.
На годиннику була вже п’ята вечора, а Л╕ка не посп╕шала одягати сво╓ блакитне вбрання. Вона металася к╕мнатою в махровому халат╕ ╕з б╕гудями на голов╕.
Серг╕й, ╕з яким вона мала йти, був найсимпатичн╕шим хлопцем у школ╕. Л╕ка прокручувала в уяв╕ ту мить, коли вони ув╕йдуть до н╕чного клубу ╕ однокласниц╕ повитр╕щають оч╕ на новий прикид та на ╖╖ кавалера. ╤ коли д╕вчина прийде у понед╕лок до школи, н╕хто вже б╕льше не посм╕╓ дивитися на не╖ зверхньо.
Л╕ц╕ залишалося т╕льки одягнути сукню та нафарбувати губи. Хлопець мав прийти за п╕вгодини. Але за мить у двер╕ подзвонили. Швидко поб╕гла в╕дчиняти. На пороз╕ стояв Серг╕й.
— Ще не з╕бралася? Чому в халат╕? Ти бачила, котра година?
— Вибач, — сказала Л╕ка, намагаючись зобразити хриплий голос. — Я застудилась ╕ н╕куди сьогодн╕ не п╕ду.
— Тод╕ бувай. Л╕куйся, — здивувався хлопець ╕ п╕шов.
А Л╕ка, ув╕йшовши до к╕мнати, заплакала. Вона не могла соб╕ дозволити п╕ти ╕з Серг╕╓м на побачення, адже однокласниц╕ тицяли б на них пальцем у н╕чному клуб╕. А пот╕м см╕ялися б ╕з того, що вона — у модному блакитному вбранн╕, а в╕н — у спортивному костюм╕. «Я занадто гарна, аби бути поруч з Серг╕╓вим одягом. Ми н╕коли не пасуватимемо одне одному», — подумала сукня. А Л╕ка заплакала голосн╕ше, зл╕сно кинувши ╖╖ на п╕длогу.

ЧЕКАННЯ

А раптом хтось згада╓, що у вас вдома зак╕нчився хл╕б ╕ тебе пошлють до найближчого магазину... А раптом ти почнеш задихатися у сво╖й простор╕й квартир╕ й вийдеш на вулицю подихати пов╕трям...
Я сид╕ла ╕ чекала б╕ля твого п╕д’╖зду, спод╕ваючись на оце «а раптом». Ти не прийшов, бо не знав, що я призначила тоб╕ побачення. А я чекала, ╕ в мене завмирало серце в╕д кожного перехожого, що заходив чи виходив ╕з твого п╕д’╖зду. До мене ледь долинала розмова двох закоханих, що стояли на балкон╕ другого поверху, не пом╕чаючи мене. Я тихо мр╕яла, що й ми так будемо розмовляти, коли зустр╕немось. Але сьогодн╕ я тебе не дочекалась.
Тому наступного дня я подумала знову «а раптом», ╕ п╕шла чекати до твого п╕д’╖зду. Тво╖ сус╕ди уже почали позирати на мене дивними поглядами. А вчорашн╕ закохан╕ знову та╓мниче шепот╕лися на балкон╕ другого поверху. Ч╕пляючись поглядом за кожного перехожого, я мр╕яла побачити лише тебе. Тому й чекала.
Але раптом з’явився ти, н╕жно посм╕хнувшись, запитав:
— Що ти тут робиш? Зовс╕м змерзла. Ход╕мо, вип’╓мо чаю.
Ти пов╕в мене у кав’ярню за рогом ╕ посадовив за найзручн╕ший столик.
Наступно╖ години я змушена була нюхати тв╕й дешевий дезодорант ╕ слухати несм╕шн╕ анекдоти стор╕чно╖ давност╕, як╕ ти зовс╕м не вм╕в розпов╕дати. Того вечора я таки не стрималась ╕, розсм╕явшись тоб╕ в обличчя, об╕звала дурнем.
Адже тоб╕ н╕коли не зрозум╕ти, як мен╕ подобалося п╕дслуховувати чуж╕ розмови, ╕з завмираючим серцем спостер╕гати за перехожими, сидячи п╕д тво╖м п╕д’╖здом, вигадувати соб╕ р╕зн╕ «а раптом» ╕ просто чекати.

КРОКОДИЛ

Розпускала та змотувала в кучерявий клубок один ╕з доказ╕в вини — зелений светр. Поки на мо╖х зап’ястях не клацнули наручники.
Вже через п╕вгодини я сид╕ла в каб╕нет╕ сл╕дчого.
— Розпов╕дай, — сказав в╕н. — Як ти, скориставшись службовим становищем, влаштувала погром у каб╕нет╕ пана К. Нав╕що подряпала л╕нолеум, перекинула три вазони ╕з кв╕тами, пожмакала важлив╕ папери?
— Розум╕╓те, я спочатку не знала, що К. любить тварин, — почала розпов╕дь.
Сл╕дчий грюкнув кулаком об ст╕л, крикнувши:
— Кажи лише те, що стосу╓ться справи.
— А ви слухайте, — промовила. — Я кохала К. Але в╕н пост╕йно р╕вно о сьом╕й вечора починав посп╕шати додому, мотивуючи тим, що на нього вдома чека╓ крокодил.
— Крокодил? — здивувався сл╕дчий. — Який такий крокодил?
— Не перебивайте, — р╕шуче сказала я.
— А крокодил бридкий та зелений. В╕н поважно почав походжати к╕мнатою, коли К. затримувався хоча б на п’ять хвилин. В╕н жував килими, невдоволено махав хвостом...
— Його звички не мають значення, — перебив мене сл╕дчий. — Розкажи краще про светр.
╤ в╕н кинув перед╕ мною кучерявий клубок та нап╕врозпущений зелений светр.
— Розум╕╓те, того вечора я захот╕ла стати схожою на крокодила К. Тому, одягнувши цей зелений светр, руками, н╕би хвостом, позбивала з п╕дв╕коння вазони...
— Розум╕ю, — перебив знову мене сл╕дчий. — Отже, погром у каб╕нет╕ ти влаштувала, насл╕дуючи крокодила, який належить пану К.
— Ото ж бо ╕ воно, — погодилася.
— Проте нав╕що тоб╕ захот╕лося бути схожою на того зеленого бридкого крокодила?
— В╕н читав книжки йому вголос. В╕н водив його до найкращих ресторан╕в. А мене не жал╕в.
— Ресторан╕в? — здивувався сл╕дчий. Я заплакала.
Наступного дня в╕дмовилася в╕д сво╖х св╕дчень, а К. забрав заяву, сказавши, що погром у каб╕нет╕ — це прикре непорозум╕ння. На мо╖х зап’ястях розстебнули наручники. Я вибачилась, в╕н дозволив дал╕ працювати його секретаркою. Ми знову почали зустр╕чатися.
Проте щодня, як стр╕лка годинника доб╕гала сьомо╖ вечора, К., як ╕ ран╕ше, починав посп╕шати додому, мотивуючи тим, що на нього вдома оч╕ку╓ Крокодил.

ПРОЩАННЯ

Мар╕я Левченко акуратно на рожевому квадратному пап╕рц╕ написала перел╕к ╕з трьох ╕мен тих, ╕з ким мала попрощатися. З Валею ╕ Наталкою, подругами дитинства, можна було попрощатися сьогодн╕, а з Максимом... Вчора Мар╕я посварилася з ним через звичайну др╕бничку, яка чомусь дуже образила самолюбство коханого. Тепер в╕н нав╕ть не в╕дпов╕дав на ╖╖ телефонн╕ дзв╕нки, а Мар╕ю другий день душили сльози.
З подругами було прощатися нелегко, ╕ вони н╕би не зрозум╕ли, що Мар╕я зника╓ назавжди. Дорогою додому вона д╕стала з кишен╕ сво╓╖ б╕ло╖ шубки перел╕к, де дво╓ ╕мен були вже викреслен╕. ╤ написавши поряд з ╕менем коханого слово «прощання», впакувала рожевий пап╕рець у конверт, на якому заздалег╕дь була написана адреса Максима. Кинула сво╓ послання до поштово╖ скриньки.
Зайшовши востанн╓ у св╕й п╕д’╖зд, Мар╕я востанн╓ в╕дчинила ключем сво╖ двер╕ та, попивши востанн╓ у сво╖й к╕мнат╕ чай, вийшла на балкон. ╤ об╕йнявши поглядом пейзаж Дн╕пра, який так любила спостер╕гати з дев’ятого поверху багато рок╕в, прошепот╕ла: «Прощавай».
Конверт з перел╕ком Максим одержав через два дн╕. Прочитавши з жахом б╕ля свого ╕мен╕ те слово, в╕н усе зрозум╕в ╕ подумав: «Невже Мар╕йка наклала на себе руки? Мен╕ здавалось, що вона, як н╕хто ╕нший любила життя».
Максим згадав, як минуло╖ зими, коли в нього було багато проблем, в╕н приходив до Мар╕╖ ╕ ховав обличчя у ╖╖ сн╕жно-б╕лу шубку ╕ вмить забував ус╕ негаразди.
Через годину хлопець уже грюкав у двер╕ сво╓╖ кохано╖, але н╕хто не в╕дчиняв. На стук╕т в╕дчинилися лише двер╕ сус╕д╕в ╕ дядько з чорними вусами люб’язно пов╕домив:
— Молодий чолов╕че, якщо ви до родини Левченк╕в, то вони пере╖хали вчора до столиц╕ у нову квартиру, а цю продали.
Максим схилив голову, слухаючи ц╕ слова, ╕ розум╕ючи, що означало Мар╕йчине прощання.

КИЦЯ

Випивши зранку чашку м╕цного чаю, я зателефонував ╓дин╕й розрад╕ у мо╓му житт╕, найкращ╕й подруз╕ Л╕з╕. Через годину вона вже сид╕ла за столом ╕ ми пили каву з печивом за дружньою розмовою.
Взагал╕ останн╕м часом у мене було багато проблем: не склалися стосунки з тепер уже колишньою дружиною, поган╕ стосунки з начальством на мо╖й ран╕ше вдал╕й робот╕, нав╕ть з найкращим другом траплялися непорозум╕ння. ╤ лише Л╕за, висока струнка брюнетка з виразними блакитними очима ╕ пухкими вустами, була ╓диною людиною, яка розум╕ла з п╕вслова. Могла розрадити ╕ вислухати мене. Вона, немовби подарунок Господа, два роки тому з’явилася у мо╓му житт╕, саме тод╕, як почалися негаразди, аби допомогти.
Непом╕тно плинув час, ╕ мо╖ проблеми танули, як сн╕г, у гарячому погляд╕ ╖╖ прекрасних очей. Як т╕льки стало вечор╕ти, моя найкраща подруга посм╕хнулася ╕ ╖╖ вуста почали пов╕льно шепот╕ти:
— Тв╕й шеф, Костя, м╕й старий добрий знайомий. Ми з ним росли майже разом. Я винна, що у тебе негаразди на робот╕. Тво╖й дружин╕ вистачило сказати дек╕лька сл╕в, аби вона розлучилася з тобою. Не кохала вона тебе, розум╕╓ш. А з другом, тво╖м найкращим другом, було найтяжче...
Л╕за замовкла, а мен╕ здалося, що земля пливе п╕д ногами ╕ н╕би наста╓ Армагедон. Я спочатку не м╕г збагнути сут╕ ╖╖ сл╕в, а пот╕м, наче риба у вод╕, намагався розтулити рота ╕ не м╕г видавити ╕з себе н╕ звуку. Лише через п╕вхвилини хриплим, ледь чутним голосом спром╕гся запитати:
— Чому?
Моя подруга зашепот╕ла:
— Спочатку мен╕ було боляче. Я хот╕ла забути, та не змогла. Кожно╖ ноч╕ ти приходив ув╕ сн╕, а пот╕м я ненавид╕ла кожну крихту в тоб╕, кожну хвилину, яку ми були разом.
Вона замовкла, а пот╕м додала н╕жно-н╕жно:
— Твоя киця стала дорослою к╕шкою, а тварин ображати не можна, тим паче кицьок. Адже вони невдячн╕ ╕, як в╕домо, злопам’ятн╕.
╤ тут я зрозум╕в, що цю Л╕зу я знаю давним-давно, просто за житт╓вими труднощами ╕ численними закоханостями спомин про не╖ загубився у глибин╕ пам’ят╕. Цей погляд, голос, посм╕шка та см╕х — як двадцять рок╕в тому у мо╓╖ давньо╖ знайомо╖ д╕вчинки.
З нею я познайомився в парку, що навпроти мого будинку. Вона сид╕ла на г╕лц╕ височезного дуба, дивлячись зверхньо на перехожих. Я також пройшов би бездумно повз не╖, але щось у ц╕й д╕вчинц╕ вдарило блискавкою по струнах мого чутливого серця ╕ змусило зупинитися. Вона була нав╕ть не дуже симпатичною. Таке соб╕ д╕вча ╕з с╕руватою зовн╕шн╕стю. Руде, як у лисиц╕, волосся, зв’язане у два мил╕ хвостики, а на щоках — ластовиння, н╕би палк╕ поц╕лунки яскравого сонця. ╤ дос╕ не знаю, що саме привабило мене у ц╕й маленьк╕й рудоволос╕й принцес╕, яку, як виявилося, звали Л╕зою.
Пот╕м ми почали зустр╕чатися. Л╕за дарувала мен╕ все те кохання, яке встигло зародитися у ╖╖ крих╕тному серц╕. Адже я був у не╖ першим хлопцем ╕, нема╓ сенсу тримати у та╓мниц╕, чолов╕ком також. Коли за добру м’яку вдачу я називав ╖╖ кицею, в ту мить, здавалося, душа мо╓╖ д╕вчинки починала тихо муркот╕ти. Усе ж таки через три м╕сяц╕ мен╕ набридли наш╕ несерйозн╕ стосунки, як╕, я вважав, не мали майбутнього, ╕ зрештою, рано чи п╕зно були приречен╕ зазнати краху.
Тиснули батьки, що вже час мати власну родину. ╤ тод╕ одного ранку, коли зателефонувала Л╕за, я ╖й пояснив, що усе зак╕нчено. Бо подальш╕ стосунки будуть нелог╕чними, тому що заважа╓ велика р╕зниця у в╕ц╕. Л╕з╕ було тод╕ чотирнадцять, а мен╕ п╕шов двадцять п’ятий р╕к. Згодом, через п╕вроку, я одружився з╕ сво╓ю колишньою однокласницею...
За в╕кном розпочалася злива. Я сид╕в за столом, ╕ спогади пекли мен╕ скрон╕. Л╕за п╕шла з п╕вхвилини тому, без зайвих сл╕в ╕ сл╕з. Я визирнув у в╕кно ╕ побачив, як уся мокра, гордо п╕днявши голову, йде вона, ця бездушна тварюка, величною ходою в ритм краплинам дощу.
Я не виню зараз Л╕зу, адже зрозум╕в, що тварин ображати не можна. Особливо, якщо цей зв╕р — к╕шка.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10176

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков