Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми вже писали про Євгена Грицяка, одного з керівників Норильського повстання (1953). Зараз він мешкає в селі Устя Снятинського району Івано-Франківської області. Це відома і шанована не лише серед політв’язнів людина. Він і для аполітичних людей цікавий уже хоча б тим, що в сталінських таборах став йогом. Це й допомогло Євгену Степановичу вижити в ув’язненні, бо органи КДБ мали намір знищити його ще в 1959 році. Робили це непомітно, підсипаючи щось до їжі. Навіть відомий лікар-травник Василь Кархут (він також тоді відбував строк), не приховуючи правди, поставив молодому ще Євгену найгірший діагноз. Та все ж, йога і надзвичайна сила волі українця виявилися сильнішою зброєю, ніж підступи каральних органів. Євгену Грицяку вже 85, він надовго пережив своїх мучителів і цим ще раз довів життєву силу українства. Відпочинок випадає рідко, бо тепер активно працює над книгою спогадів. Його спресовані страдницькі літа є такою скарбницею життєвого досвіду, що кожна сторінка — на вагу золота! Неабияку цінність становлять і роздуми про сучасне та минуле.

— Пане Євгене, в таборах ви зустрічалися з людьми багатьох національностей, мали час придивитися і до земляків. Які риси українців вам подобалися, а які ні?
— Хороших рис було багато, але бракувало духу солідарності. Це меншою мірою стосувалося ідейних борців за волю України. Такі були прикладом для в’язнів інших національностей. Але якщо говорити про інших, то відразу впадали у вічі недоліки. Скажімо, певна анархічність — це якщо порівнювати нас із німцями чи японцями. Наведу приклад з історії: син запорізької землі, талановитий народний полководець Нестор Махно воював з Петлюрою, за що отримав орден від більшовиків. А що було б, якби вони діяли спільно? Якщо порівнювати українців з євреями, то ми традиційно пасивніші. Потім цю пасивність намагаємось якось компенсувати радикалізмом, але це не завжди дає добрі плоди... У ХХ столітті – під впливом практики більшовизму у нас поширилося пристосуванство. Коли я сидів у Іркутській тюрмі, то нас обслуговував хлопчина, який говорив з українським акцентом. Видавав нам мило, носив одяг на термічну обробку. Строк мав невеликий, сидів за якоюсь «побутовою» статтею. Коли я запитав його, хто він за національністю, хлопець відповів: «Вобше-то я хохол… Але пишусь руськім, бо так луччє проходить… Моїх батьків вивезли з України, а я вже тут родився».
— У нас не виходить так довго зберігати національну самобутність, як це вміють робити вірмени?
— Не виходить, бо надто багато «гнучкошиєнків». Зрозуміло чому — героїв систематично знищували. Як виняток з правила, можу назвати лише декілька фактів. Скажімо, колишнього сотенного УПА Мирослава Симчича під час допиту слідчий боляче вдарив. Повстанець був не з полохливого десятка і запитав з іронією: «То у вас і бити можна?» «Еще как можно!» — єхидно відповів слідчий. Ну, тоді й Мирослав приклався… Не знаю, як це йому зійшло з рук. Колись і молодому академіку Корольову таке вибачили… А зазвичай — жорстоко карали. Зрештою, Симчич розплатився за свою непокірність – провів у таборах майже третину століття. А знаєте, певний дух солідарності, навіть якогось братерства, інколи проявлявся навіть у тих українців, які народилися в Сибіру або в Середній Азії. Пригадую сержанта родом з Алма-Ати, який добре розмовляв українською, був авторитетом для бійців. Це було в 1945 році, коли я ще воював на фронті. Ми з ним тоді говорили: «За кого гинемо? Одне з одним воюємо, а свою армію створити нема духу…»
— Це був натяк на УПА?
— Так. Я на той час уже мав добру ідеологічну підготовку, бо ще в роки окупації став членом ОУН. А ось звідки в нього була така висока національна свідомість? Мене вона приємно вражала, прикро, що я не мав права розкритися.
— Одним словом, резерви у нас були...
— Безумовно! Часто згадую капітана Червоної Армії на прізвище Білокудренко. Познайомилися в 1954 році в таборі «Озерний», що поблизу Тайшета. Білокудренко був кубанським козаком, але тягнувся до українців, вважав їх «своїми». Звичайно, в таборах ми намагалися боротися за душу кожного українця: сибірського, алмаатинського, кубанського… Водночас толерантно ставилися до представників інших національностей, і це ними цінувалося.
— У таборах ви контактували з російськими в’язнями? Вони розуміли національні прагнення українців?
— «Політичні», може, й розуміли, але залишалися при своїй думці. Розвалу імперії вони не хотіли, вважали, що Союз треба зберегти.
— Отже, діалог з росіянами був неможливий?
— У мене склалося таке враження, що вони не розуміли тієї прірви, яка розділяла росіян та решту народів імперії.
Красномовним є такий випадок. У 1959 році я п’ять місяців провів у одиночній камері Івано-Франківської в’язниці. За три дні до відправки звідти до мене підсадили людину, яка відразу здалася дуже знайомою… В’язень привітався російською: «Здравствуйте!» Де ж я його бачив? Та ж фігура, та ж військова виправка… Ось тільки обличчя ніби трохи постаріло… Нарешті впізнав: та це ж замполіт полку, в якому я служив ще в 1949 році, тобто 10 років тому! «Ви — майор Соколов? – питаю. «Да», — здивовано відповів новий співкамерник. Коли встановили факт нашого знайомства, я нагадав йому, як виступав на інспекторських перевірках, — тоді я був добре підготовленим солдатом, бо регулярно читав «Правду». Він також пригадав мене. Проте великої дружби у нас не вийшло. Я знав, що політичних і кримінальних ніколи не поселяють в одній камері. Недовго думаючи, я прямо у вічі сказав майору: «Ви сюди потрапили з відома КДБ!» Колишній політрук походив, походив по камері, а потім і каже: «Да. Но об этом я расскажу завтра». Очевидно, Соколов не міг зібратися з думками, зосередитись. А наступного дня сам почав розмову. Розповів, що коли Хрущов скоротив армію, йому вдалося влаштуватися в якійсь будівельній організації завскладом. Окрім того, був ще секретарем парторганізації. Все було б непогано, але якось, спокусившись на легкий заробіток, Соколов загнав «наліво» машину шиферу і… потрапив до тюрми. Перебування в цій установі багато що змінило в свідомості колишнього замполіта. Він сказав, що раніше відверто зневажав зеків, але коли сам потрапив у халепу, то почав дивитися на них іншими очима. Зрозумів, що це не такі вже й погані люди… А стосовно мене йому сказали: «В камере сидит крупный заключенный…» Про нашу спільну службу в одному полку йому не сказали, а може, й самі не знали про цей факт. Пообіцяли, що коли Соколов дізнається щось цінне про мене, то йому скоротять термін, а потім, коли вийде на волю, відновлять у партії.
— Думаєте, зробили б це?
— А чому б і ні? Могли б і зробити, якби допоміг. Бо довів би, що «свой парєнь»! Так ось, коли всі крапки над «і» були розставлені, я запитав політрука, як він дивиться на радянську владу. Чи так само, як у 1949 році, коли проводив політнавчання? Соколов трохи подумав, а потім сказав, що бачить багато недоліків, але головний напрямок партії схвалює. Бо є, мовляв, рівність між людьми, є справедливість, та й національне питання вирішене остаточно… Тут уже я не витримав: «Для вас остаточно, а для мене не остаточно!» Підвів його до вікна камери і кажу: «Ось, бачите – вулиця Чапаєва, а он та, друга, – Червоноармійська, а між ними вузенький провулочок Шевченка… То це і є ваше «справедливе вирішення» національного питання? На Прикарпатті російський майор Соколов має все: вулиці, школи, садочки, газети, книги… А ось майор Соколюк — у Рязані чи в Брянську не має нічого свого. Мене така «рівність» не влаштовує, тому я й надалі буду боротися!» Коли я звільнився у 1964 році, то вулиця Червоноармійська вже була перейменована у вулицю Шевченка. Може, нашу розмову записували, або Соколов, який уважно мене слухав, у своїй доповідній написав про це. Отже, партійні ідеологи якоюсь мірою намагалися враховувати реалії. Прикро, що прості росіяни залишалися дивовижно «непросвітленими», вони не розуміли нашого болю. Але тепер, в умовах незалежної України, порозумітися з росіянами значно легше, адже багато з них вже знають справжню нашу історію, розуміють наші прагнення. Цілком закономірно, що друзів тепер стало більше, а ворогів — менше.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2012 > Тема "Українці мої..."