Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 20.04.2012
ВАСИЛЬ ДОМАНИЦЬКИЙ, ЯКИЙ «НОСИВ У СОБ╤ СМЕРТЬ, А С╤ЯВ ЖИТТЯ»

Постат╕

Понад сто рок╕в тому в одн╕й ╕з численних сво╖х «шевченк╕вських» розв╕док, яка мала довол╕ симптоматичну назву «Наш╕ обов’язки до пам’ят╕ великого поета», Василь Доманицький зазначав: «Культурн╕сть нац╕╖ у значн╕й м╕р╕ виявля╓ться в тому, як шану╓ нац╕я сво╖х найкращих син╕в, апостол╕в правди ╕ науки, д╕яч╕в нац╕онального в╕дродження. Коли прикласти цю м╕ру до нас, то невелика честь та похвала на долю нам випаде». Дал╕ ж аргументу╓ свою думку прикладами нашо╖ нац╕онально╖ ╕нертност╕ й байдужост╕, котр╕ чи не найвиразн╕ше виявились у ставленн╕ до пошанування «найб╕льшо╖ слави нашо╖, всесв╕тнього поета Т. Г. Шевченка», чи╖ сорок ш╕сть рок╕в ╕з дня смерт╕ минали тод╕. До цього означеного Доманицьким ун╕версального морального (чи й нац╕онально-морального) ╕мперативу, який у нас незр╕дка проявля╓ться на р╕вн╕ ментальност╕, учений поверта╓ться ╕ в ряд╕ ╕нших сво╖х писань... Нин╕ ж можемо вкотре згадати зацитовану його тезу щодо культурност╕ нац╕╖, застосувавши ╖╖ вже з приводу майже всезагального забуття самого Василя Миколайовича, якого з повним правом ╕ без жодно╖ умовност╕ сл╕д в╕дносити до найкращих син╕в нац╕╖, жертовних д╕яч╕в нац╕онального в╕дродження.
Василь Доманицький справд╕ належно в Укра╖н╕ не поц╕нований ╕ не пошанований. В╕н справд╕ мало знаний нав╕ть у р╕дних краях. У цьому можна дуже легко пересв╕дчитись, запитавши нав╕ть осв╕чених — з наукового, ╕нтел╕гентського середовища — людей. В╕д цього робиться невимовно прикро, особливо ж коли вдивишся ╕ вчита╓шся в той огром р╕знор╕дних ╕ дуже ц╕нних роб╕т, що його «горнув» поперед себе цей уражений смертельною хворобою зовс╕м молодий чолов╕к, коли вчита╓шся в рядки спогад╕в близьких Доманицькому людей, написаних теж майже стол╕ття тому: «Знаю т╕льки, — писав С. ╢фремов, — що так╕ особи одиницями л╕чаться нав╕ть серед багатших на визначних людей народ╕в... ╤ не т╕льки д╕яча шкода в особ╕ Доманицького, — шкода ще б╕льше людини, чисто╖ серцем ╕ незломно╖ духом, яка во╕стину «зерна неправди» не мала за собою й в╕чно гор╕ла тим святим вогнем, що п╕дн╕ма╓ виб╕рних людей високо понад р╕вень буденщини...»
Потрохи згладжу╓мо свою провину перед Василем Доманицьким ╕ його подвижництвом, поверта╓мо його багату спадщину до активного наукового вжитку. Зв╕сно, це не найшляхетн╕ший чин — оч╕кувати яко╖сь дати, аби принаг╕дно (!) сказати ц╕лком заслужене слово про людину чи ╖╖ працю. На жаль, у нас част╕ше виходить саме так. Правда, кожну конкретну ситуац╕ю сл╕д анал╕зувати окремо. Чому, скаж╕мо, про Доманицького в «комун╕стичн╕» роки не надто «розповсюджувались»? Яка тому причина (чи причини)? Зв╕сно, вони ╓, ╕ для практики укра╖нського життя вони в кожному випадку начебто й конкретн╕, та водночас ╕ ун╕версальн╕. Бо поряд ╕з конкретним Василем Доманицьким можна поставити таких же конкретних Серг╕я ╢фремова, Федора Матушевського, ╢вгена Чикаленка, Тодося Осьмачку ╕ т.д., ╕ т.п., а назагал вони вс╕ ун╕версал╕зують картину «на тему» забуття чи на тему «культурност╕ нац╕╖».
Уже в незалежн╕й Укра╖н╕, попри безл╕ч сьогочасних, поточних проблем, усе ж поступово возда╓ться всякому за труди його, незалежно в╕д часово╖ в╕ддаленост╕ тих труд╕в. З╕ щирим неоф╕тським здивуванням д╕знаються ц╕л╕ покол╕ння тепер╕шн╕х укра╖нц╕в про багатьох ╕ багатьох достойник╕в непросто╖ укра╖нсько╖ ╕стор╕╖. У ╖х числ╕ ╕ Василь Доманицький — ╕сторик, етнограф, л╕тературознавець, фольклорист, археолог, текстолог, економ╕ст, видавець, мовознавець, письменник... Власне, людина з широким колом обдарувань ╕ з глибокими нац╕ональними — укра╖нськими — переконаннями, людина, яких завжди мало у св╕т╕ ╕ як╕ «закривають» собою ц╕л╕ галуз╕ знань, а ╖хня вага ╕ значення найповн╕ше виявляються по ╖х же в╕дход╕. Знову ж, найчаст╕ше виходить саме так. З Василем Доманицьким сталося дещо ╕накше. Його роль у справ╕ укра╖нського нац╕онального в╕дродження рубежу Х╤Х-ХХ стол╕ть належно оц╕нювали ще за його життя. Може, тому, що под╕бних йому подвижник╕в було в тод╕шн╕й Укра╖н╕ мало, а роботи «на р╕дному пол╕», як писав класик, — багато.
*    *    *
Оск╕льки про Доманицького останн╕ми роками з’явився ряд публ╕кац╕й ╕з довол╕ детальним викладом б╕ограф╕чних в╕домостей про нього (В. ╤скорко-Гнатенко, А. Болабольченка, М. На╓нка та ╕н.), тому тут означу житт╓пис ученого стисл╕ше. Отже...
Василь Миколайович Доманицький народився 19 березня (н. ст.) 1877 року в сел╕ Колодисте Звенигородського пов╕ту Ки╖всько╖ област╕ (нин╕ — Тальн╕вський   р-н Черкасько╖ обл.) в родин╕ м╕сцевого священика отця Миколая та його дружини Парасков╕╖ Опанас╕вни. Кр╕м Василя, в родин╕ Доманицьких було ще п’ятеро д╕тей: брати Платон, Михайло й В╕ктор (ус╕, до реч╕, стали видними людьми: у банк╕вськ╕й справ╕, кооперативному рус╕, громадськ╕й д╕яльност╕ й л╕тературознавств╕) ╕ сестри Антон╕на та З╕на╖да (остання з них померла малол╕тньою). Варто зауважити, що родов╕дна л╕н╕я Доманицьких — то була л╕н╕я людей духовного, священицького середовища, сво╓р╕дним «гн╕здовищем» яко╖ й був той закуток колишньо╖ Ки╖вщини, названий згодом Шевченк╕вським кра╓м. До реч╕, з цього ж таки закутка колишньо╖ Ки╖вщини п╕шли у св╕т ще к╕лька «попович╕в» — справжн╕х подвижник╕в укра╖нства: брати Серг╕й ╕ Петро ╢фремови, Павло Филипович... Вони були близькими земляками Василя Доманицького, а Серг╕й ╢фремов — щирим другом ╕ соратником.
Практично в╕дсутн╕ в╕домост╕ про перш╕ осв╕тн╕ кроки Василя Доманицького, хоч можна певно казати, що вони були зроблен╕ в м╕сцев╕й церковно-приходськ╕й школ╕, яка була в╕дкрита в Колодистому ще 1875 року. А от наступн╕ щабл╕ осв╕ти — то вже певний в╕дступ в╕д усталених стереотип╕в: Василь, як ╕ ╕нш╕ його брати, не п╕дтримав родинну традиц╕ю, не став сем╕наристом-церковником, а обрав шлях св╕тсько╖ осв╕ти. Можливо, ╕ в цьому крилася зернинка того конфл╕кту, який згодом розвинеться м╕ж Василем ╕ його батьком-священиком, а поглиблять мотивац╕ю конфл╕кту вже ╕мперативи св╕тоглядного плану. Д╕йде до того, що хворий Василь Доманицький, маючи потребу в коштах на л╕кування, не прийматиме батьково╖ допомоги. Але то буде дещо п╕зн╕ше.
Доманицький продовжив навчання в Ки╖вськ╕й г╕мназ╕╖, вже там виявивши виняткове старання й великий ╕нтерес до навчання. Безперечно, кр╕м винятково╖ сумл╕нност╕ у ставленн╕ до навчання ╕ прац╕, так орган╕чно властиво╖ Доманицькому, на його наукове, громадське й особист╕сне становлення вплинули так╕ визначн╕ д╕яч╕, якими були Володимир Антонович, Олександр Кониський, Володимир Науменко, Микола Лисенко, ╢вген Чикаленко, ╕нш╕ ки╖вськ╕ «старогромад╕вц╕», а також ╕ т╕ д╕яч╕, з якими Василь Миколайович активно сп╕впрацював — ╤ван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, В’ячеслав Липинський, Серг╕й ╢фремов...
 Уже з╕ студентських л╕т Доманицький поринув у громадське й наукове життя, завжди й у всьому виявляючи дивовижну — до жертовност╕ — працездатн╕сть, а ще — глибоку компетентн╕сть у всьому, за що брався. ╢ достатньо п╕дстав називати Василя Доманицького вченим енциклопедичного складу передовс╕м у сфер╕ гуман╕таристики, хоча ╕ в багатьох ╕нших, «негуман╕тарних», сферах (та ж банк╕вська справа, скаж╕мо, чи кооперативний рух тощо) Доманицький почувався впевнено. З-п╕д його легко╖ й талановито╖ руки ледь не митт╓во з’являлись десятки й десятки публ╕кац╕й р╕зно╖ тематики, жанрово╖ специф╕ки ╕ спрямованост╕. Його ╕м’я ╕ псевдон╕ми часто зринали на стор╕нках багатьох видань, передовс╕м «Киевской старины», «Записок НТШ», «Ради», «ЛНВ» та ╕н.
Найпл╕дн╕ший у науково-творчому сенс╕ час Василя Доманицького — останн╓ десятил╕ття його життя (1901-1910 роки). На це ж саме десятил╕ття припада╓ нер╕вний, але неймов╕рно мужн╕й по╓динок молодого чолов╕ка з невил╕ковною тод╕ хворобою — сухотами. Те десятил╕ття стало для Доманицького десятил╕ттям вимушених мандр╕в. Борючись ╕з хворобою, Василь Миколайович кожну ос╕нньо-зимову пору вирушав у тепл╕ш╕ кра╖ п╕дл╕куватися. Виняток — зима 1904-1905 рок╕в, коли Доманицький в╕дмовився десь ╖хати, зимував у р╕дному Колодистому ╕ розгорнув тут такий усп╕шний кооперативний рух, що налаштував проти себе м╕сцеву й нем╕сцеву владу, потрапив у «неблагонад╕йн╕», й надал╕ вже не т╕льки хвороба штовхала його до зм╕ни м╕сця проживання, але й загроза арешту й висилки на Вологодщину, нап╕влегальне становище. Останн╕ к╕лька л╕т в╕н узагал╕ б╕льше часу був за кордоном (Галичина, Польща, Франц╕я), там, зрештою, ╕ ск╕нчив св╕й подвижницький ╕ жертовний земний шлях. Помер Василь Доманицький у французькому м╕стечку Аркашон 11 вересня 1910 року. Восени того ж року побратими перевезли його прах в Укра╖ну й поховали в р╕дному Колодистому...
Невил╕кована хвороба, зв╕сно, була тим тяжким ╕ темним тлом житт╓вого шляху Василя Доманицького, але на такому тл╕ ще рель╓фн╕шою поста╓ та величезна праця, яку в╕н зд╕йснив. Можливо, а скор╕ше — напевно, оце десятил╕тн╓ балансування Доманицького м╕ж життям ╕ смертю, оцей нер╕вний по╓динок збагатили й без того св╕тлу душу Василя Миколайовича високими моральними чеснотами, укр╕пили його в╕ру в них ╕ несхитне сл╕дування тим чеснотам до к╕нця буття на земл╕. Тут ╕деться ╕ про чесноти, сказати б, житейськ╕, людськ╕, християнськ╕ — дотримання ╖х у побут╕ й повсякденному житт╕, ╕ про чесноти на пол╕ науки, творчост╕, громадського руху. Щодо «житейських» чеснот ╕ принцип╕в Доманицького, то, мабуть, б╕льше ╕ краще, як сказали його друз╕-побратими у зб╕рц╕ «Чистому серцем», щось мовити важко: варто прочитати цю невеличку, довго приховувану «в арх╕вах ╕ фондах», книжечку, яка недавно вийшла друком у Черкасах. Сказати треба й ╕нше: т╕ ж шляхетн╕ моральн╕ ╕мперативи Доманицький посл╕довно витримував ╕ в сво╖й науково-творч╕й д╕яльност╕. Свого часу Серг╕й ╢фремов дав дуже влучну й образну характеристику Доманицькому, явивши в н╕й, як вида╓ться, саму сутн╕сть душ╕ ╕ вдач╕ побратима, орган╕чну злит╕сть у н╕й особистого ╕ громадського, «житейського» й науково-творчого, назагал — шляхетного й високоморального: «Доманицький належав до того типу людей, повз яких не проходиш, не пом╕тивши, яких не можна минути, не спробувавши зв’язатись з ними м╕цними узами щиро-дружн╕х стосунк╕в. ╤ що найдивн╕ше, — сам в╕н не т╕льки не нав’язувався на так╕ стосунки, але, навпаки, часто т╕кав од них. Був натурою м╕моза, що не терпить жодних р╕зких рух╕в та доторкання й од них зараз згорта╓ пелюстки сво╓╖ вразливо╖ та н╕жно╖ душ╕. Сором’язлив╕сть у нього була просто д╕воча, в╕н ╕ червон╕в, як д╕вчина, коли огортала його н╕яков╕сть, ╕ якось несм╕ло поглядав сво╖ми тихими очима кр╕зь пенсне, лаг╕дно всм╕хаючись, ╕ погляд був у його немов якийсь винуватий, ╕ кр╕зь його прозирала тод╕ чиста, хороша, промениста душа. ╤ при вс╕й сво╖й д╕воч╕й скромност╕ була це вт╕лена енерг╕я, працьовит╕сть невтомна й безупинна, рух ╕ порив — одне слово, В╕тер, як ми його прозивали. В╕н якось мало захоплювався пол╕тичними питаннями й справами, я сказав би, що в╕н не мав сталих пол╕тичних погляд╕в ╕ про це нав╕ть не дбав. Був просто ворогом ворог╕в народу, ╕ цього було з його досить без точн╕ших квал╕ф╕кац╕й та самоозначення в парт╕йному розум╕нн╕. Зате в справах нац╕ональних укладав усього себе, жив ними й ╖м п╕дпорядковував ╕ сво╖ науков╕ ╕нтереси, ╕ громадськ╕ змагання».
Якщо характеризувати Василя Доманицького як науковця, то передовс╕м варто вести мову про очевидну енциклопедичн╕сть його п╕знань. Досить поглянути на б╕бл╕ограф╕ю публ╕кац╕й ученого, аби в цьому переконатися. Анал╕з же публ╕кац╕й Доманицького так само виразно засв╕дчу╓ ╕нш╕ риси його як науковця — глибоку компетентн╕сть в ус╕х темах, про як╕ в╕н в╕в мову, базовану передовс╕м на досконалому волод╕нн╕ джерельною базою (б╕бл╕ограф╕╓ю) в╕дпов╕дно╖ теми, а також п╕дкреслений науковий об’╓ктив╕зм, з╕пертий на ту ж таки компетентн╕сть в осмислюваних питаннях. Зв╕сно, все це мовиться про становлення то╖ чи то╖ науково╖ проблеми на початок ХХ стол╕ття, на час, коли Доманицький жив ╕ працював. Ус╕ назван╕ риси Доманицького-науковця, особливо ж п╕дкреслений науковий об’╓ктив╕зм, значною м╕рою обумовлювалися й моральними ╕мперативами молодого вченого, виявленими в його працях по-р╕зному. Передовс╕м, певно, сл╕д сказати, що Доманицький-науковець (╕ не т╕льки!) був позбавлений марнославства, м╕г безпроблемно визнати свою досл╕дницьку неправоту в якомусь питанн╕ (де╕нде в його працях це бачимо, хоч ╕ зр╕дка), вм╕в в╕ддати належне ╕ншим ученим, про студ╕╖ яких в╕в мову. Це легко спостер╕гати, читаючи його реценз╕╖ чи б╕бл╕ограф╕чн╕ огляди. Дуже показов╕ в цьому сенс╕ судження Доманицького про прац╕ ╤. Франка, М. Грушевського, багатьох ╕нших «почтенных» автор╕в. Водночас Доманицький м╕г принципово ╕ критично поц╕нувати працю тих же «почтенных» колег, як, скаж╕мо, критику╓ розставлен╕ ╤. Франком наголоси над творами Т. Шевченка чи позиц╕ю С. ╢фремова щодо Марка Вовчка. У ц╕й же площин╕ варто розглядати ╕ в╕дстоювання Доманицьким першост╕ З. Доленги-Ходаковського в укра╖нськ╕й фольклористиц╕, й авторства Марка Вовчка — М. О. В╕л╕нсько╖ в «Народних опов╕даннях» та ╖╖ доброго ╕мен╕ як людини й письменниц╕ (лицарською назвав позиц╕ю Доманицького критикований ним С. ╢фремов), ╕ в╕дведення натяк╕в на н╕бито некоректне присво╓ння М. Максимовичем частини спадщини З. Доленги-Ходаковського тощо. На ╕ншому ж полюс╕ ц╕╓╖ ж ╕мперативно╖ морально╖ позиц╕╖ Доманицького можна поставити, скаж╕мо, принципову, р╕зку критику еволюц╕╖ П. Кул╕ша у ставленн╕ до Марка Вовчка, позиц╕╖ Ганни Барв╕нок та Олени Пч╕лки щодо Марка Вовчка («В оборон╕ мертвих од живих» та ╕н. прац╕), вчинку Григор╕я Честах╕вського («Одна з «Катерин»), повед╕нки Миколи Костомарова на допитах у справ╕ Кирило-Мефод╕╖вського товариства (рец. «Признания Н. И. Костомарова...») та ╕н.
Питомою рисою праць Доманицького була ╖хня переконлива наукова аргументован╕сть, котро╖ вчений досягав надзвичайно уважною текстолог╕чною роботою, справжн╕м «букво╖дством» (показов╕ прац╕ про Климент╕я, «Авторство Марка Вовчка», «Недрукован╕ твори Артемовського-Гулака» тощо), досконалим вивченням арх╕в╕в (показов╕ прац╕ про З. Доленгу-Ходаковського, про Т. Шевченка — «Критичний розсл╕д...» та ╕н., про Марка Вовчка...). Цей науковий «документал╕зм» студ╕й Доманицького, безсумн╕вно, додавав ╖м ваги, а досл╕дников╕ — авторитету в наукових колах, а ще, певно, в╕дбирав можлив╕ бажання опонент╕в в╕дпов╕дати «фактом на факт».
Такою ж орган╕чною рисою Доманицького-науковця було те, що в╕н був укра╖нським ученим, переконано ╕ посл╕довно укра╖нським. На вс╕ теми ╕ проблеми в╕н дивився, вс╕ ╖х оц╕нював поглядом укра╖нця. Кожен, хто читатиме прац╕ Василя Доманицького, таку рису обов’язково в╕дзначить. ╤ в оц╕нках, скаж╕мо, твор╕в ки╓воруського пер╕оду, ╕ в шевченкознавчих публ╕кац╕ях, ╕ в теплих зображеннях укра╖нських симпат╕й Марка Вовчка, ╕ в етнограф╕чних нарисах про Галичину, Буковину, Словаччину, Гуцульщину. У працях Доманицького про тод╕шн╕й «закордон» виразно простежу╓ться екстраполяц╕я побаченого там на укра╖нську («п╕дрос╕йську») д╕йсн╕сть. З цього ж семантичного джерела пророста╓ ╕ критика деяких власне рос╕йських публ╕кац╕й, в яких Укра╖на чи укра╖нц╕ (в т. ч. укра╖нськ╕ письменники) подавались викривлено, скупо чи й зовс╕м ╕гнорувались. В╕д ц╕╓╖ риси Доманицького досить легко «перекинути м╕сток» до оц╕нки його ╕стор╕ософських позиц╕й. Те, що Василь Миколайович з повною адекватн╕стю сприймав анти╕мперськ╕ твори Т. Шевченка, одну з ключових його державницьких тез («В сво╖й хат╕ своя правда, ╕ сила, ╕ воля»), що в ╕сторико-етнограф╕чних нарисах («Про Галичину...») писав про княжу назву «Русь» як про «наше наймення» й в╕дпов╕дно диференц╕ював тогочасн╕ племена, що в багатьох його працях дуже виразно в╕дчутний антимосковський (╕ анти-«москвоф╕льський») пафос, як, власне, й антипольський у соц╕ально-пол╕тичному зр╕з╕, можна з певн╕стю говорити про нав╕ть не автоном╕стськ╕, а проукра╖нськ╕ державницьк╕ позиц╕╖ Доманицького.
Неодноразово в його працях окреслю╓ться й геопол╕тичний контур тогочасно╖ Укра╖ни. У тому ж нарис╕ «Про Галичину» Доманицький пише, що «галичани й ми» — «один укра╖нський народ, котрий розкинувся в╕д Карпат аж до Дону ╕ ще дал╕, до Уралу та Кавказьких г╕р». У значно ширших, як нин╕, вим╕рах пише Доманицький ╕ про укра╖нську Слобожанщину. ╢ вс╕ п╕дстави говорити про Доманицького не т╕льки як про патр╕ота, але ╕ як про переконаного демократа й гуман╕ста, який щиро переймався долею не т╕льки свого, а й ╕нших народ╕в, якому неприйнятн╕ будь-як╕ форми експлуатац╕╖, соц╕ально╖, нац╕онально╖, особист╕сно╖ несправедливост╕ в координатах загальнолюдських ц╕нностей.
Нарешт╕, поглиблювало науковий р╕вень студ╕й Доманицького те, що в╕н волод╕в к╕лькома ╕ноземними мовами, працював з ╕ноземними науковими першоджерелами, арх╕вами тощо.
Дуже важливо й те, що Василь Доманицький, будучи ерудитом-╕нтелектуалом, вправно волод╕в р╕зними стилями письма. Йому п╕двладн╕ були ╕ строга наукова стил╕стика, ╕ публ╕цистична загострен╕сть, ╕ л╕рична тональн╕сть, ╕рон╕я, гумор. Останн╕ особливо прозирали з його численних лист╕в, як╕ в╕н полюбляв писати. Не кажу вже про те, що Доманицький вправно волод╕в ╕ пером поета, перекладача.
Означен╕ дарован╕ Богом таланти, помножен╕ на дивовижну працездатн╕сть, ╕ дозволили Доманицькому за вкрай несприятливих умов досягти тих ун╕кальних результат╕в, як╕ ми зараз в╕д нього ма╓мо. «Безмежна любов до р╕дно╖ кра╖ни, до р╕дного народу, св╕дом╕сть свого обов’язку працювати на ╖х користь, — писав про Доманицького його щирий друг Фед╕р Матушевський, — робили те, що Василь кидався на вс╕ боки в робот╕. В╕н не шукав ╖╖, як, бува╓, ╕нш╕ шукають ╕ не знаходять. Василь скр╕зь ╖╖ бачив, одразу знаходив ╕ в ту ж мить, недовго думаючи, без вагання й одтягування брався за те, що перше було перед очима. Заходившись коло д╕ла, хоч би яке воно було, велике чи мале, ╕нтересне особисто для його чи н╕, — Василь робив його швидко, сов╕сно ╕ запопадливо». Зда╓ться, для нього не ╕снувало «не╕нтересно╖», нелюбо╖ роботи, бо в кожн╕й в╕н знаходив те рац╕о, яке стане у добр╕й пригод╕ людям, громад╕, р╕дному народов╕. Судячи з численних його студ╕й, зокрема ╕ численних реценз╕й та б╕бл╕ограф╕чних огляд╕в, Доманицький дуже багато читав р╕знор╕дно╖ л╕тератури, в╕дстежував пер╕одику, був добрим знавцем укра╖нсько╖ та св╕тово╖ ╕стор╕╖, л╕тератури, наукових джерел передовс╕м у сфер╕ гуман╕таристики. Така науково-творча пол╕функц╕ональн╕сть, яку явив Доманицький, назагал була ознакою часу, рисою укра╖нського поступу друго╖ половини Х╤Х — поч. ХХ ст.
Варто вказати на жанрове розма╖ття писань Василя Доманицького: його перу належать численн╕ зам╕тки, статт╕, б╕бл╕ограф╕чн╕ огляди, реценз╕╖, ╜рунтовн╕ й об’╓мн╕ науков╕ досл╕дження, еп╕столярн╕ реч╕, в т. ч. публ╕чн╕ послання (цикл «Лист╕в з-за границ╕»), тематичн╕ огляди, текстолог╕чн╕ прац╕, словникова робота, некролог╕чн╕ тексти, фольклористичн╕ записи й розв╕дки, етнограф╕чн╕ й побутово-етнограф╕чн╕, публ╕цистичн╕ нариси, статистичн╕ описи, спомини тощо. ╤ все це — найр╕зноман╕тн╕шо╖ тематики, з р╕зною м╕рою описовост╕ й анал╕тизму, ╕нтонац╕йност╕ й настро╓вост╕. Додам, до реч╕, що за всього траг╕зму ситуац╕╖, зумовлено╖ прогресуючою хворобою, великий житт╓люб Доманицький був невиправним оптим╕стом. «Це був тридцятил╕тн╕й чолов╕к з душею п’ятил╕тнього хлопця», — написав у спогадах про Доманицького Дмитро Донцов. Кр╕м усього «глобального», Василя Миколайовича ц╕кавили, скаж╕мо, ╕ проблеми рел╕г╕йного життя, побуту служител╕в культу, тема щеплення в╕спи в якомусь рег╕он╕ чи бдж╕льництво, музейна справа ╕ громадська мораль, м╕с╕я депутат╕в до Думи, географ╕я, зоолог╕я...
Безсумн╕вно, кожна з ╕постасей науково-творчого ╕ громадського самовияву Доманицького потребу╓ нових ╕ нових серйозних досл╕джень. Про його спадщину дещо й написано, але виб╕рково ╕ фрагментарно.
Важливо, що нин╕ спадщина Василя Миколайовича Доманицького поверта╓ться до активн╕шого наукового вжитку, що, нарешт╕, цьому жертовному подвижников╕ почина╓ в╕ддаватись належна, заслужена шана. Як мовиться, краще п╕зно, н╕ж н╕коли. Роботи ж над багатою спадщиною Доманицького — непочатий край. Але, як мовив глибоко шанований Доманицьким поет, роботящим умам, роботящим рукам… ╤ дал╕ — за текстом…

Володимир ПОЛ╤ЩУК,
доктор ф╕лолог╕╖, професор
м. Черкаси

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10202

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков