Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову
 
ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ДОСЛІДЖЕННЯ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ»

Цей матеріал був написаний два роки тому, але не був опублікований через тодішню нерегулярність виходу газети. Прикро, бо за цією статтею – сотні кілометрів доріг, десятки фотознімків, неабиякі журналістські зусилля… Добре, що ситуація змінилася на краще, і є можливість повернутися до старої теми. Не думаю, що стаття суттєво застаріла, хоч і писалася наприкінці 2009 року. Втім, наскільки зменшилася її актуальність – хай вирішує сам читач.
*     *     *
Дехто і зараз дотримується думки, що вивіски – річ другорядна. Головне – стан економіки, школи з державною мовою викладання, націленість народу на її активне відродження. Не заперечую проти цих прописних істин. Але не слід забувати і того, що вивіски — це своєрідні «датчики», які можуть сигналізувати. І сигнали ці повинна сприймати кожна освічена людина, небайдужа до того, що відбувається у суспільстві. Аргументи на користь того, що вивіски не є вирішальною зброєю у боротьбі за мову, я і сам міг би навести. Скажімо, двадцять років тому я побував у місті Шентала Куйбишевської області. Жили там переважно поволзькі татари, адже поряд Татарстан. Шенталінський район був такою собі «татарською Кубанню», а ще точніше «татарською Берестейщиною», адже татар туди не переселяли, вони жили там споконвіку. Так ось, вивіски – жодної (звичайно, це ж «чисто русская» область, не Татарстан…), зате мову поволзьких татар я чув на кожному кроці. Така от «відповідь Чемберлену» від татарського народу. Проте і цей приклад не звільняє нас від аналізу. Погодьмося, що у поволзьких татар є своя невидима зброя. Це традиції ісламу, компактність проживання, незначна кількість змішаних шлюбів, велика дистанція між російською і рідною мовами. Але навіть за таких умов відсутність рідномовних вивісок може впливати на мовні установки дітей, підлітків, молоді. В їхній підсвідомості сформується своя «шкала престижності» мов, вона буде не такою, як у старшого покоління… І я не певен, що у Шенталі досі така сама ситуація з мовами. Що-що, а поглинати етноси, асимілювати «інородців» Російська імперія давно навчилася.
Недаремно ж розтривожена горбачовською «перестройкою» українська інтелігенція ще у 1989 році ініціювала ухвалення «Закону про мови». Не про іслам думали Драч і Павличко, не про створення компактних поселень, а про українську мову! Отже, приклади на основі татарського досвіду нам не дуже підходять. Вирішили, що мова для нас головне, — значить, головне.
До речі, той закон передбачав, що до 1999 року весь Крим переведе діловодство на українську мову. Хоч і пізніше всіх в Україні (після Галичини, Київщини і Донбасу), та все ж переведе… Всі ми знаємо, як це виконується. Лише в останнє десятиліття в АРК почали з’являтися україномовні вивіски (головним чином у Сімферополі) та ще дорожні покажчики стали двомовними. Успіхи, як бачимо, скромні. За цей час в АРК не з’явилося жодної україномовної районної газети, хоч такі могли вже бути. «Кримська світлиця» досі на передньому краї оборони, а її «бліндажне» існування сформувало і своєрідні журналістські установки: «Якщо не ми, то хто?»
Розраховувати на потужну, дієву підтримку держави поки не доводиться, тож залишається лише одне: гуртувати навколо себе читачів, здійснювати розвідку власними силами, аналізувати ситуацію у всеукраїнському масштабі, робити прогноз для Криму і пропонувати оптимальний курс для кримського українства. А там уже справа самих українців – використовувати чи ігнорувати «світличанський» доробок.

ЯКІ ТЕНДЕНЦІЇ? АНАЛІЗ ПОЧНЕМО З ПІВНОЧІ

У тому, що «Закон про мови» не виконується, навряд чи когось треба переконувати. Інша справа, що навіть часткове виконання закону є неабияким плюсом для кримського українства. У деяких регіонах України він виконується більшою мірою, в деяких – меншою. Скажімо, галицьким чиновникам було легше, вони відчували потужну підтримку народу, а ось на Сході доводилося долати активний опір. Тим не менше, певний прогрес і там є. Якщо говорити про мовну політику (мова вивісок так чи інакше її відбиває), то вона суттєво змінилася на півночі України. Чверть століття тому побував у Сарнах Рівненської області і з подивом помітив, що навіть у цьому західноукраїнському місті позиції української мови різко похитнулися. Вся «просунута» молодь заговорила російською; україномовних вивісок тоді було в кращому випадку 60 % — малувато як для «бандерівського» краю…
Пригадую, такою ж була ситуація і в місті Олевську Житомирської області. Хоч це і не Донбас, а колишня столиця «Поліської Січі», все ж відчувалося, що українська виходить з моди. Зате масово встановлювалися пам’ятники танкістам, артилеристам, а особливо… партизанам. Що ж це за Полісся без червоних партизанів, керованих мудрою партією? Всі тексти на пам’ятниках були російською мовою (в південних районах Житомирської, Київської, Чернігівської областей допускалася і українська), тому пам’ять про червоних партизан поволі витісняла згадки про УПА. Це було важливо: закласти в свідомість молоді думки, що партизани могли бути… тільки радянськими. А українських не було – лише бандити, грабіжники, колишні поліцаї… Чи впливало це на людей? Звичайно, впливало! Може, не так на Волині і Рівненщині, але в решті «поліських» областей України від Житомирської до Сумської про українську партизанку розмов не було. Спрацювала і «критична маса» пам’ятників з обов’язковими російськими текстами до них, і багато інших факторів.
Так ось, прискіпливо аналізуючи минуле, треба зазначити, що тепер на українській Півночі зміни на краще є, і вони відчутні. На нових пам’ятниках українська мова завжди присутня. У цьому я переконався остаточно, коли подорожував партизанськими стежками Чернігівщини. Навіть за якихось 4-5 кілометрів до російського кордону нові пам’ятні знаки є однозначно «україномовними»: місця дислокації партизанських з’єднань, місця проведення нарад і зустрічей ветеранів, навіть колишній партизанський аеродром у районі хутора Мостки – все тепер українською! Хоча й старі «російськомовні» пам’ятники — тут же поряд, — їх ніхто не переробляв. Фактично утвердилася двомовність.

*     *     *

Раніше вона також існувала, але в дещо «урізаному» вигляді. Були певні «ніші», куди українську не пускали. Нагадую, що зараз йдеться саме про українську Північ – регіон, який рідко згадується в контексті мовних досліджень. Тепер таких «ніш» майже не залишилося, хіба що Українська православна церква Московського патріархату. Вона намагається не втрачати своїх «мовних» позицій; на півночі Полісся це вдається, а в південних районах церква вже пристосовується до реалій. Там інші традиції, і з громадськістю доводиться рахуватися.
А в Олевську (нагадаю, що Олевський район межує з Білоруссю) ситуація «ще та»… У місті є древня церква, збудована у 1596 році. А на церковному подвір’ї є свіже поховання, на надгробку напис: «Милостию Божией здесь покоится прах рабы Божией регент-псаломщицы…» і т. д. Містечко тепер майже всуціль україномовне, але ж в УПЦ МП є своя ідеологічна «ніша», без якої існування церкви стає безсенсовим… Тому вона відстоює російську одномовність і робитиме це доти, допоки дозволятиме невисока мовна свідомість житомирських поліщуків, зокрема людей старшого покоління.
Молодше покоління, судячи з усього, виростатиме більш лояльним до української мови. Незалежність принесла з собою певні позитивні зміни. Проте, якби Радянський Союз не розвалився, то Олевщина надійно «дрейфувала» б у бік зросійщення. А років через 30-40 стала б такою, як суміжні райони Білорусі. Населення ніби й корінне, але рідної білоруської мови там практично не чути…
Сліди донедавньої русифікації помітні в Олевську і тепер. Ось напис на камені: «Олевску 1000 лет». А ось викладений з цегли напис: «Кафе «Золотой ключик». Нові власники закладу «урівноважили» старовину двома вертикальними написами українською: «Золотий ключик». Російськомовні написи «Золотой ключик» і «Олевску 1000 лет» пам’ятаю ще з 1977 року. А ось також знайома з тих часів вивіска: «Буфет «Чайка». Комбинат общественного питания». Вона вже зовсім стара і не поновлюється, бо й сам буфет припинив існування. Нові ж вивіски, що з’являються в Олевську, переважно україномовні – скромне, але безсумнівне досягнення незалежності. Хоча «ложка дьогтю» завжди знаходиться – як же без неї? В центрі звернув уагу на магазин «Малиш». Мало б бути «Малюк» або ж «Малыш», але з точки зору власників магазину, «Малиш», очевидно, — українське слово.
Овруч – значно більше місто, ніж Олевськ. Російська мова тут збереглася на старих вивісках. «Посвящается героическим подвигам партизан Овруча» — це на пам’ятнику, який – про це говорилося вище — обов’язково мав бути «російськомовним» у радянські часи. А ось «Реалбаза хлебопродуктов» — теж «мовний слід» радянської епохи. Нове переважно українською. Проте є винятки: ось свіжа україномовна вивіска із ностальгійною назвою «Серп і молот». Дехто за старими часами ностальгує, як і за російською мовою. Вивіска «Продукти. Визит» не означає, що поліщуки Житомирщини розмовляють і пишуть з кавказьким акцентом. Просто декому так хочеться, щоб бодай одне словечко було російською…. А нова влада діє гнучко — забезпечує певний плюралізм. Загалом же Закон про мови на півночі України виконується. Завжди нейтральні до мовного питання баптисти Овруча реалії сьогодення також враховують, бо ось і вивіска: «Церква Християн Віри Євангельської «Непохитна основа».

РЕАЛІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПІВДНЯ

Якщо порівняти з північними областями України, то різниця суттєва. Суцільної «українізації» навіть тепер не відбувається, нові вивіски можуть бути як україномовними, так і російськомовними. Пригадую, що тридцять років тому в Одесі лише одна з чотирьох вивісок була українською. За вісімнадцять років незалежності відбувся певний прогрес: україномовних вивісок уже не 25 %, а 40-45 %. Причому на околицях цей відсоток більший, а в центрі — менший. Це особливість саме Одеси, бо в інших містах Півдня і Сходу якраз навпаки: чим ближче до центру, тим більше відчуваються віяння часу. Одесити частенько поєднують дві мови – якщо є «Ремонт годинників», то десь буде і «Ремонт часов».
*     *     *
Херсон зовні виглядає більш українським: майже 60 % вивісок державною мовою. Кажуть, що свого часу Олесь Гончар не дав Щербицькому дорусифікувати місто, і в ньому збереглося кілька українських шкіл. Відповідно, і якийсь прошарок рідномовної інтелігенції зберігся… Тому освітянська статистика тут завжди була трохи кращою, ніж у сусідніх південних областях: Миколаївській і Запорізькій. І під час «помаранчевої» революції Херсонщина трохи виділялася. Та й тепер владці не ігнорують українську мову так явно, як це робиться у сусідньому Криму. Якщо говорити саме про вивіски, то батьки міста подбали про двомовність. Ось як виглядає центральний проспект Ушакова:
«Салон квітів / Цветы для любимых».
«Снежная королева» / Хутряні вироби. Шуби».
«Гральні автомати / Игровые автоматы».
«Первая хорошая аптека / Мережа хороших аптек».
«Кредитна спілка «Исток».
«Анастасія» Канцелярські товари».
«Слов’янка» Туры во все страны мира».
«Квіти Херсона / Свадебные букеты. Херсонская роза».
«Кофейня «Дон Марко» / Кав’ярня».
«Поштамт / Почтамт».
«Ремонт часов / Ремонт годинників».
Як бачимо, майже кожен заклад дотримується двомовності. Звичайно, йдеться лише про вивіски, а не про спілкування персоналу з клієнтами. Друге питання важче піддається дослідженню, але ми спробували. Виявилося, що херсонці переважно відповідають російською, але досить ввічливо. Кожен п’ятий переходить на українську. Від Херсона враження загалом хороше. Він кращий, ніж інші міста Півдня.
Якщо просуватися далі на схід, то української мови стає менше: Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь суттєво відстають від Херсона. Україномовних вивісок набереться, може, з 20 %. І в цих краях найбільше кричать про «насильницьку українізацію»! Треба допомогти населенню інтегруватися в українське суспільство. Агов, де ви, просвітяни приазовських міст? Зверніть увагу місцевих чиновників на явне порушення «Закону про мови»! Вивіски — це те, що легко виправляється…

СПІВЖИТТЯ МОВ У КРИМУ
Двадцять років тому я відшукав у Сімферополі лише дві україномовні вивіски: «Український хліб» і «Готель «Україна». Тепер ситуація докорінно змінилася – на офіційних установах українська мова не ігнорується. Моди на українські вивіски у Криму ще немає, вони з’являються переважно в Сімферополі та деяких інших великих містах. Який відсоток? У столиці автономії, може, набереться 10-15 % — це якщо враховувати і рекламу. В інших містах набагато менше. І все ж «крига скресла», українську мову тепер не наважується ігнорувати навіть Севастополь. А в Сімферополі то тут, то там зустрінемо: «Українська паляниця», «Царська шаурма», «Обмен валют / Обмін валют», «Ювелірна мережа. Центр Ювелір». Як і в Херсоні, вивіски з використанням української найчастіше є двомовними: «Сеть ресторанов «Княжа втіха», «Стол и стул. Всеукраїнська мережа магазинів. Меблі для дому, офісу, відпочинку», «Центр іноземних мов «Знаток» тощо.

Сергій ЛАЩЕНКО
(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема "Ми єсть народ?"