Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Мій чоловік подарував мені букетик первоцвіту. Без нагоди, зранку, просто так. Приємно. Перші аромати пробудженої землі збуджують уяву, розчулюють ніжністю і тендітністю, нагадують про одвічну круговерть і невпинність сущого. Кожна квіточка — ніби сльозинка… Чиста, невинна, мов дитяча… Сльоза Землі…
Того дня ми з чоловіком у справах їхали на Південний берег Криму. Чоловік за старою звичкою читає газету у маршрутці, кращого способу зіпсувати зір і нерви — не придумати. В око впав заголовок «…створено комітет захисту рідної землі»… А в уяві постало село. Згадалися сусіди Ладожинські. Микола працював у селі механізатором, його дружина Валентина – свинаркою. Якось Микола читав книжку, в якій згадувалося про графа Ладожинського. Збіг прізвищ його збентежив, він поділився своїм відкриттям з колегами по роботі, після того до нього міцно прилипло прізвисько Граф. При розпаюванні сільськогосподарської землі обоє отримали по паю. Мріяли, як вони засіватимуть землю, зароблятимуть гроші, збудують нові хати синові і доньці. Через п’ять років зустрічаю їх — мріють, як вони з дружиною продадуть один пай, куплять трактора, а на другому сіятимуть хліб і заможно житимуть. Ще через кілька років зустрічаю Миколу. Він скаржиться: коли ремонтував чужого комбайна, йому на плече зірвалася металева деталь і зламала ключицю, а грошей на лікування нема, от він і розмірковує, що продасть один пай, поїде в спеціальний санаторій з мануальною терапією, з цілющими грязями, підлікується і зможе знову годувати сім’ю… Минулої осені приїжджаю в село, зустрічаю Графа, весь якийсь змучений і нещасний, показує на свій беззубий рот: «Поглянь, в мене уже не залишилося  жодного зуба. Думали з жінкою, що  продамо паї, хату, частину грошей потратимо на лікування, а частину віддамо дочці, та й поїдемо до неї вік доживати. А тут знову відклали ухвалення закону про ринок землі, лякають знищенням села! А що у них клепки не хватає прийняти розумні закони, як в тій же Європі, чи в Арабських Еміратах… Там поважають свого громадянина. Он у Голландії фермеру на кожен гектар по 600 євро в рік доплачує держава, щоб землю доглядав.  А я хіба господар свого паю? Чи я можу розпоряджатися своєю землею на свій розсуд? Гірше від раба! Прикували безплатними сторожами до землі й тягнуть останні соки: податок заплати, пай зори, а солярка коштує стільки, що найщедріший врожай витрат на паливо не перекриває! Якщо не посієш, а зореш тільки на пар, все одно плати податок на прибуток! Мої затрати чиновники показують моїм прибутком! Знову відкладають прийняття закону… Скільки можна знущатися? Чекають, доки ми всі повимираємо! Отоді вони й загребуть собі нашу землю, як загребли наші майнові паї...
*     *     *
За роздумами незчулася, як проїхали Алушту. Коли минули Шархінський міст, на очі потрапила одинока квіткарка, в одній руці якої був букет зі сухостою, а в другій — первоцвіту. Маленький білосніжний букетик тішив око. Попри всі кампанії боротьби з продавцями пролісків саме на цьому місці їх завжди було багато. Біля них завжди спинялися як старенькі «Запорожці», так і круті «Мерседеси», як седани, джипи, так і звичайні вантажівки. Тільки раніше продавців квітів було більше… Вочевидь, ганяють, штрафують. Пам’ятаю, кілька років тому телебачення показало здалеку дачі якихось олігархів і прокоментувало, що ось як, мовляв, розбагатіли кримчани на пролісках, які собі палаци відбудували! Ще тоді подумалося: це ж скільки разів треба вклонитися землі, щоб за проліски вибудувати багатоповерхові вілли!
Завжди в таку мить згадую урок, отриманий в молодості. Було це в далеких вісімдесятих. Жила я тоді в гуртожитку для молодих фахівців Укрдіпросаду. П’ятиповерхівка стояла в затишній місцині. Прямо напроти балкона весь садок і город були засаджені тюльпанами. Краса невимовна! Під білими хмаринами вишневого цвіту розливалося і багрянилось вогнем море… Та одного разу я мало не остовпіла від побаченого: всі квіти були зірвані і скинуті  просто у копиці! Тоді приятелька Олена Семенова, мікробіолог, молодший науковий співробітник Кримського інституту ефірних культур, пояснила, що господарі просто займалися розведенням тюльпанів, а тюльпани, як відомо, розмножуються цибулинками. Щоб сила рослини не витрачалася на цвітіння, квітки зламують, тоді сила акумулюється на ріст цибулинки, і що це — нормальний селекційний процес. Первоцвіт теж розмножується цибулинкою. Виходить, якщо зламати квітку, то рослинка теж буде тільки сильнішою! А в палісаднику моєї тітки, що мешкала в районі Свободи у Сімферополі, первоцвіт ріс скрізь: і під бузком, і під яблунею, і під вишнями, і в малиннику, і під парканом… І з кожним роком його ставало дедалі більше… І таку картину можна і зараз бачити там майже у кожному дворі. Нема вже моєї тітки серед живих, стала землею, тепер на її могилі квітне первоцвіт...
*     *     *
Все живе виходить із землі і в землю повертається, створюючи новий археологічний шар, сповнений історії життя і пристрастей навколо землі. Скільки  в ньому криється чвар, розбратів, воєн, що точилися навколо землі, за землю, через землю… Все стало прахом, історією… Та недалеко відійшов наш сучасник від неандертальця, бо й досі живі думки — не як краще доглянути землю, а як більшою територією землі заволодіти! Й досі люди гинуть за землю або ж просто безслідно зникають… Особливо, коли йдеться про заповідні кримські території…
І знову думки линуть у вісімдесяті… Тоді я працювала перекладачем разом з прекрасним кримським поетом Дмитром Черевичним, який теж уже відійшов у вічність. Дмитро Степанович був справжнім сином своєї землі, у вихідні любив виходити на природу, бувало, приносив з лісу проліски, дарував жіноцтву разом з віршами, посвятами, навіть подарував  якось з натяком мені і моїм сусідкам по гуртожитку свою епіграму: «Телевізор – це вікно у світ! / І прекрасніш – нічого немає! / Подружив він нас, / а через кілька літ / він, можливо, когось й повінчає!» І як у воду дивився… Львів’янин Володя Яцків і кримчанка Валя Кузьоміна побралися. У них народилося троє діток — Тетянка, Мируся і Сашко.
Кінець другого тисячоліття видався важким, жило подружжя в малосімейці поряд з гуртожитком у малесенькій кімнатці, бракувало грошей. Але вони були молоді і щасливі. Та недовго щастя панувало в сім’ї. 18 липня 2001 року Володимир Ілліч Яцків зранку здав свою роботу на землемірне замовлення у заповідній зоні Ялти і в обідню перерву вийшов зі свого відділу, щоб погодувати вдома дітей. Того дня діти зосталися без обіду. І більше ніхто ніде і ніколи не бачив Володимира Яцківа. Всі документи його і речі залишилися вдома. А його нема. Ой, земелько, свята земелько… Та ще південнобережна! Але цю версію міліція не відпрацьовувала...
Міліція мало не щодня запрошувала Валентину до моргів на упізнавання, але його там не було. Молода жінка вмить посивіла… Колеги Володимира по роботі прочесали всі підвали, всі поверхи, горище Укрдіпросаду – там його не було… Друзі, міліція обійшли всі сусідні багатоповерхівки — ніхто нічого не бачив… Прочесали  всі найближчі лісосмуги, Салгирку – безрезультатно. А незабаром в Укрдіпросаді розподіляли квартири, Яцків стояв перший у черзі з 1979 року, мав отримати трикімнатну квартиру… Нема людини – нема проблем… І цю версію міліція не відпрацьовувала. Й досі живе Валентина з трьома своїми дітьми на 12 квадратних метрах у малосімейці.
Жінка працювала на кількох роботах, аби тільки поставити дітей на ноги. «Якби не рідний брат, не знаю, як би я вижила…», — зітхає Валентина. Якось приснився їй сон, ніби зима, снігова віхола мете, відчиняються двері — і в кімнату заходить весь засніжений, в шапці-вушанці її Ілліч… Повезли її друзі до відомої ворожки. Та подивилася фото зниклого, вислухала сон та й каже: «живий він, на якихось важких роботах, та як випаде сніг – обов’язково повернеться».  Й досі діти з Валентиною не змовляючись, затамувавши подих, дивляться у вікно і на двері щоразу, коли падає сніг…
Друзі носили фото Ілліча до інших віщунів. І всі кажуть, що він живий. Одна місцева ясновидиця навіть бачила  у своєму видінні його біля убогої хатинки, де ростуть могутні, незвичні для нашого краю ялини, а біля  старенького штахетного паркану росте незвичний для тої місцини сонях… Вона впевнена, що він живий, десь за межами України, дуже  сумує, але без документів не може  перетнути кордон і повернутися на Батьківщину, до своєї родини… Порадила звернутися на передачу «Жди меня». Звернулися... Безрезультатно... На «Битву екстрасенсів» писати забракло вже духу. Та Валентина й діти вперто чекають. Їм дуже важко. Якось за порадою друзів, пересиливши себе, звернулася Валентина до депутата від партїї, яка асоціює себе з найдемократичнішою партією в Україні. Там її уважно вислухали і порадили… визнати чоловіка мертвим, тільки тоді вони зможуть їй допомогти… А діти плачуть і просять, моляться: «Мамочко! Татко живий! Він обов’язково до нас повернеться, тільки не визнавай його мертвим…» І вона попри всі чиновницькі вимоги не визнає. Схудла. Змарніла. Очі завжди сповнені слізьми...
Третього березня Іллічу вже виповнилося 60 років...
*     *     *
За невеселими думками дісталися узбережжя. Сонце пестило землю лагідним промінням, а вона наповнювала повітря духмяним трунком  медового нектару і тішила око білоцвітом аличі. Райська ідилія в гармонії чотирьох космічних стихій: Води, Землі, Повітря, Вогню. Вона весь час оновлюється, очищується, гармонізується, розвивається за своїми одвічними космічними законами, незважаючи на вигадані людські закони.
Задзвонив мобільний телефон. Це була легка на спомин Валентина. Вона повідомила, що стала бабусею. Старшенька Тетянка, закінчивши сільгоспінститут, вийшла заміж і вже народила сина, назвали його на честь дідуся Володимиром… Життя триває…
Впоравшись зі справами, повернулися додому в Сімферополь. Чоловік за звичкою увімкнув телевізор. А там сперечаються між собою «фарбовані лиси» і «пани Коцькі»… І нащо їм усім про «теє знати, що, може, плаче бідна мати, і побивається, як рибонька об лід?» У них боротьба тільки за владу, за територію і гроші, гроші, гроші! Якийсь паралельний позаземний світ! Чи, може, це ми усі позаземні, а вони, господарі нинішнього життя, міцно, нахабно й упевнено вчепилися у земну твердь... Народ  вкотре позбавили обіцяного ще сто років тому права на землю, права на свободу гідного вибору і права бути обраним. От, наприклад, кандидату треба вносити солідну грошову заставу, на яку спроможні, ну, нехай десять відсотків населення. А графу «не підтримую жодного з кандидатів» викинули. Тобто можемо обирати тільки тих, кого вони самі допустять у своє розкішне середовище? Та чи ж зможете, спритники, забрати з собою в домовину заводи, пароплави, гроші, владу, землю? І чи прийме вас таких земля?
...Ось уже настала і Вербна неділя. Люди святять у церквах верболіз і первоцвіт. Гримить перша весняна громовиця. Відроджується земля. Починається нове коло буття, нова ера… Христос Воскрес! А через тиждень, за народним звичаєм, душі пращурів проводжаємо в Ірій. Вклонімося їхньому праху. І вклонімося Землі...

Ольга БІЛЯЧЕНКО
м. Сімферополь
На фото: Володимир Яцків, якого досі виглядає родина...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема "З потоку життя"