Версiя для друку Обговорити в форумi

Ігор САЄНКО, краєзнавець

У ці дні в Україні ми святкуємо перемогу над лютим ворогом людства – гітлерівською Німеччиною. Вшановуємо тих, хто, не шкодуючи власного життя, зробив свій внесок у цю перемогу. Але мусимо знати й тих «борцов за отечество», участь яких у цій війні свідомо не оприлюднюється.
За сприяння колишніх секретарів комуністичної партії та комсомолу, теперішніх можновладців, на Луганщині наполегливо створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило «родному отечеству». Водночас ретельно замовчується служба дончаків гітлерівській Німеччині під час Другої світової війни. А розповісти є про що. Адже у складі Вермахту та Військ СС воювали численні козацькі полки, дивізії та навіть корпуси. На окупованих німцями територіях діяли козацькі поліцейські батальйони, що мали головним завданням боротьбу з партизанами. Козаки цих батальйонів часто служили наглядачами військовополонених червоноармійців. При німецьких комендатурах були козацькі сотні, які виконували поліцейські завдання. Дві такі сотні донські козаки мали у станиці Луганській та ще дві – у Краснодоні. Чимало лиха від них зазнало цивільне населення Луганської області, а також місцеві партизани та підпільники, які чинили спротив гітлерівцям. 12 серпня 1942 року біля хутора Пшеничного Станично-Луганського району козаки-поліцаї разом із німцями погромили партизанський загін, яким командував І. М. Яковенко.
Наприкінці вересня 1942 року в місті Краснодоні на Луганщині було створено підпільну молодіжну антифашистську організацію «Молодая гвардия», яка розпочала боротьбу з німецькими загарбниками. А 24 жовтня 1942 року у Краснодоні відбувся «казачий парад», яким донські козаки засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації. «На торжестве присутствовали 20 представителей немецкого военного командования и местных органов управления. С патриотическими речами перед казаками выступили бургомистр Краснодона П. А. Черников, атаман Гундоровской станицы Ф. Г. Власов, старый казак    Г. Г. Сухоруков и немецкий офицер. Все выступавшие были единодушны в своем призыве к казакам – установить тесное сотрудничество с немцами-освободителями и объединить усилия в борьбе против Советов, большевизма и войск Красной Армии. После молебна за здравие казаков и скорую победу германской армии было зачитано и принято приветственное письмо Адольфу Гитлеру». Ось уривок із цього листа. «Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора своих соотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет! Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер! Да здравствует Гитлер! Да здравствует наш организатор и полководец казак-генерал Пётр Краснов! За окончательную победу над нашим общим врагом! За Тихий Дон и донских казаков! За германскую и союзные Армии! За вождя Новой Европы Адольфа Гитлера – наше могучее, сердечное казачье «ура!».
Приклад старших наслідували «молодые казачата». «В газете «Новая жизнь» № 54 от 20 декабря 1942 года опубликовано письмо Адольфу Гитлеру, «вождю великого немецкого народа» от учеников Станицы Луганской: «Мы, ученики специальной сельскохозяйственной школы Станицы Луганской, шлем горячий привет нашему освободителю Адольфу Гитлеру». В продолжении письма говорилось об обязательстве учеников этой школы стать такими культурными, как немецкий народ».
З грудня 1942 року у місті Каменську-Шахтинському Ростовської області, що поруч із Краснодоном, козачою конвойною сотнею при німецькій комендатурі командував Т. Н. Доманов, який згодом обійняв посаду «походного атамана донского казачества» після загибелі С. В. Павлова в 1944 році. Цей козацький підрозділ створено ще наприкінці липня 1942 року. В його складі було чимало вихідців із Гундоровської станиці (зараз місто Донецьк Ростовської області). «Казаки конвойной казачьей сотни принимали участие в охране железной дороги, несли дозорную службу, прочесывали лес на левом берегу Северского Донца в поисках бежавших советских военнопленных. В январе-феврале 1943 года эти же казаки рыскали по станице Гундоровской и по хуторам в поисках подпольщиков из разгромленной краснодонской «Молодой гвардии».
«В июле 1942 года в Урывский лес у города Каменска-Шахтинского зашел один из артиллерийских полков Красной Армии, чтобы укрыться днем от «мессеров». Житель хутора Урывского, будущий полицай, выдал немцам советских артиллеристов. Немцы, жалея живую силу своих войск, развернули орудия и танки в сторону леса и стали методически вести огонь по притаившимся в лесу красноармейцам. Это был не бой, а полное уничтожение всего живого в этом лесу. Эта история очень схожа с историей Ерохинской балки в том же районе и в тот же период – июль 1942-го, такое же предательство казака-полицая из хутора Ерохина. Там немцы поставили на пригорке орудия и минометы и стали методически уничтожать все живое, что находилось в районе балки. Потом в район балки пошли легкие танки и с пулеметов расстреливали разбегающихся по полю красноармейцев».
Багато німецьких колаборантів було і серед кубанських, терських, уральських, сибірських, астраханських та інших козаків, але в усіх козацьких формуваннях, що служили гітлерівській Німеччині, переважну більшість вояків складали саме донські козаки. Колаборантство серед донського козацтва було масовим. «Первоначально справа на груди у всех казаков красовались специально разработанные для «воинов с Востока» эмблемы в форме вписанной в ромб свастики-коловрата с горизонтальными «крылышками», но с 1943 года они перешли на ношение стандартного вермахтовского орла со свастикой-коловратом в когтях. Казаки 5-го Донского конного полка И. Н. Кононова носили на головных уборах серебряную «мертвую голову» (от нем. «Тотенкопф») так называемого «прусского типа» – символ верности до гроба. У казаков караульных эскадронов на рукавах мундиров и шинелей ниже локтя были георгиевские черно-оранжевые шевроны («углы») острием вверх».
Формування козацьких частин здійснювалося під керівництвом начальника Головного управління козацьких військ Імперського Міністерства східних окупованих територій Німеччини генерала Вермахту Петра Миколайовича Краснова. За складеною ним присягою козаки, як і він сам, клялися на вірність «фюреру германского народа Адольфу Гитлеру». А ось деякі висловлювання П. М. Краснова: «Здравствуй, фюрер, в Великой Германии, а мы, казаки, на Тихом Дону. Казаки! Помните, вы — не русские, вы — казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны Вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь. Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!» 30 березня 1944 року Головне управління козацьких військ переведено з Імперського Міністерства східних окупованих територій Німеччини до Головного управління СС Третього Рейху. До відома читацького загалу пропоную один з наказів П. М. Краснова, які він розсилав із Берліна. 20 червня 1944 року цей «казак-генерал» написав: «Майор Миллер телеграммой от 19-го сего июня сообщил мне, что Походный Атаман полковник Павлов в бою с партизанами западнее Городища 17-го сего июня пал смертью храбрых. Полковник Павлов с самых первых дней соединения Донских казаков с Германской армией для общей борьбы с большевиками, с лета 1942-го года, то есть в течение двух лет мужественно и доблестно, все время ведя непрерывные бои с врагами казачества, создал казачьи части, воспитывал их и обучал. Смерть его невознаградимая потеря для казачества и для родного его Донского Войска. Скорбя с родными мне Донцами над могилой павшего героя великой войны с большевиками, горжусь тем, что Войско имело его в своих рядах в такие трудные боевые времена. Его вдове Феоне Андреевне Павловой приношу мои глубочайшие соболезнования в постигнутой ее утрате. Пусть будет ей и ее дочери утешением, что их муж и отец умер такою почетной, настоящей казачьей смертью. За подвиги, совершенные во время долгого похода в боях казаков, предводительствуемых Походным Атаманом Павловым посмертно произвожу его в генерал-майоры, что внести в его послужной список».
Як зазначив П. М. Краснов, широку співпрацю з гітлерівцями козаки розпочали влітку 1942 року, проте кілька козацьких частин з’явилися у складі німецького війська вже в 1941 році: «102-й казачий эскадрон И. Н. Кононова при штабе командующего тыловым районом группы армий «Центр», казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса, казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка, казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО».
«Когда в середине октября 1941 года части 14-го немецкого танкового корпуса подошли к реке Миус, за линией фронта в тылу Красной Армии уже шло сражение. Будучи уверенными в том, что бой ведут немецкие подразделения воздушных десантников или моторизированные части, каким-то образом попавшие в окружение, танкисты поспешили на помощь. Каково же было их удивление, когда они обнаружили, что «немецкими десантниками», атаковавшими оборонительные порядки Советской Армии с тыла, оказалась казачья сотня под командованием потомственного донского казака – старшего лейтенанта Николая Назаренко. В середине октября эта группа в качестве маршевого батальона была направлена на реку Миус, где заняла позицию в тылу советской 9-й армии.

м. Луганськ
(Закінчення в наступному номері)

Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що масовий розстріл поляків у Радянському Союзі в 1940 році є військовим злочином, проте відмовився оцінювати ефективність розслідування так званої «катинської справи», проведеної російською владою, передає Радіо «Свобода».
До суду звернулися 15 громадян Польщі – родичі розстріляних. У своїй скарзі вони посилалися на порушення Росією статті про право на життя Європейської конвенції про захист прав людини, оскільки російська влада не провела ефективне розслідування загибелі їхніх родичів.
Справа була закрита Головною військовою прокуратурою в 2004 році. Відповідна постанова була засекречена. Європейський суд визнав таке ставлення до родичів загиблих нелюдяним і звинуватив Росію в приховуванні інформації про обставини Катинської трагедії.
Польська сторона має намір оскаржити нинішнє рішення суду в Страсбурзі.
Разом з тим, Мін’юст Росії повідомив, що Європейський суд з прав людини відхилив вимоги родичів розстріляних під Катинню польських військовополонених про присудження їм компенсації.
У 1940 році під Катинню в Смоленській області працівники НКВС розстріляли понад 20 тисяч поляків. Радянська пропаганда списувала відповідальність за цей злочин на нацистську Німеччину.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема ""Білі плями" історії"