Версiя для друку Обговорити в форумi

Якось після чергового мітингу, присвяченого Дню Перемоги, ми з дідусем повернулися додому. Дідусь Абдурешит у своєму парадному костюмі виглядав молодцем. Його піджак прикрашали медалі: «За перемогу над фашистською Німеччиною», «За взяття Відня», «За визволення Праги», «За перемогу над Японією», орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність». Доповнювала ці бойові нагороди велика кількість ювілейних медалей. А ще напередодні 9 травня до нас додому приїжджав військовий комісар Нижньогірського району, який привітав діда з присвоєнням йому чергового офіцерського звання — капітан. Ось такий у мене геройський дідусь!
Було близько опівдня, коли ми повернулися. Нас удома чекали мої тато, мама і братик Надир. Зазвичай після урочистих заходів, які проходили в центрі селища, де вшановували ветеранів війни, дід приходив додому, де на нього (і усіх нас!) чекав святковий обід. Мама сьогодні розстаралася, стіл був чудовий: салати, закуски, печеня, пиріжки, солодощі поширювали такі смачнющі аромати, що хотілося спробувати всього потрошку і відразу. Дідусь у мене взагалі не п’є, але в цей день він завжди дозволяв собі сто грамів, як він казав — фронтових...
Дід не любив особливо розповідати про війну. Він казав, що війна — це бруд, запах крові, гару, війна — це розруха, втрата близьких, друзів-однополчан, і згадувати це дуже і дуже важко... Ми, його діти і внуки, знали, що він на війні був двічі поранений.
Але я все ж таки спитав у дідуся:
— Дідусю, ось у тебе стільки орденів і медалей, розкажи нам про найдорожчу для тебе.
— Бекіре, онуку, всі нагороди для мене дорогі, тому що за кожну з них пролита кров. Так просто на війні нагороди ніхто не отримував, — тихо сказав дід. Він на секунду замислився, а потім продовжив...
— У 1941 році, коли почалася війна, мені щойно виповнилося 16 років. Німці дуже швидко просувалися на схід. У листопаді цього ж 1941 року Крим був уже в руках фашистів. Почався важкий час окупації. Люди виживали, як могли. Всі дорослі чоловіки або були на фронтах, або билися в партизанських загонах. Ми, підлітки і діти, як могли, допомагали батькам. Німцями і поліцаями часто проводилися облави, вони забирали молодь на примусові роботи до Німеччини. У 1943 році я теж потрапив у таку облаву і з групою молодих хлопців і дівчат був відправлений у Німеччину в рабство. Нас привезли в Австрію, у місто Відень. Там був авіаційний завод, куди нас і відправили на роботу. Там я пропрацював до весни 1944 року. Саме в цей час союзники — англо-американські війська посилено бомбили німецькі об’єкти, у місті панувала паніка. Одного разу під час чергового авіанальоту і бомбардування мені з кількома товаришами вдалося втекти...
На наше щастя, в цей час Радянська армія стрімко йшла вперед, наближаючись до кордонів Німеччини. Нам вдалося вийти до лінії фронту і влитися в одну з частин Радянської армії.
Після відповідної перевірки дід разом з товаришами польовим військкоматом цієї частини був зарахований бійцем в діючу армію. Почалися фронтові будні. Німці на своїй території чинили жорстокий опір наступаючим радянським військам.
— Ми стояли в одному з маленьких приміських містечок Берліна. Німці засіли в елеваторі, який був замінований. З кожного вікна, з кожного отвору визирали солдати вермахту, озброєні фаустпатронами. Наші танкісти після кількох спроб прорвати оборону німців були змушені відійти. Дороги були заміновані. Потрібно було терміново взяти «язика», який би показав мінні проходи. Командир, вишикувавши наш взвод, запропонував це зробити добровольцям. Була послана група з трьох чоловік. Старшим призначили мене. Ми, де поповзки, а де перебіжками пробрались до елеватора і залягли в одній з вирв. Там ми просиділи до сутінок, потім поповзли в бік німецьких укріплень. Біля одного зруйнованого будинку ми причаїлися. Мимо проходили німецькі солдати, то поодинці, то групами. Але нам же потрібен був офіцер — такий був наказ командира. І ми таки дочекалися! З пролому одного з будинків у наш бік йшов німецький обер-лейтенант. Коли він опинився поруч, я накинувся на нього, затискаючи йому рот, щоб він не закричав, а мої помічники допомогли його зв’язати. Коли ми поверталися назад, німці відкрили вогонь з мінометів. Один з моїх товаришів був убитий, а я поранений осколком у ногу. Підбігли на допомогу наші бійці, допомогли нам дістатися до своїх. Полоненим виявився сам командир саперної роти німецької частини, який, зрозумівши, що війна для нього вже закінчена, показав на карті все, що нам тоді було потрібно.
У польовому госпіталі, де я пролікувався близько трьох тижнів, я дізнався, що мене за те завдання нагородили орденом Червоної Зірки. Потім я брав участь у боях за взяття Берліна. А ще були бої під Прагою. У лісах сховалися й не хотіли здаватися розрізнені частини власовської армії. Влітку цього ж року нас терміново перекинули на Далекий Схід, потрібно було допомогти союзникам розгромити Японію. Через два тижні боїв з японцями війна закінчилася, Японія капітулювала. Потім наша частина стояла на Кавказі, там були зібрані великі сили для нападу на Туреччину. Нам пояснювали, що в цій країні потрібно звільнити від турецького ярма вірмен. Але через ультиматум союзників, які були проти, цього не сталося. У цей час почалася демобілізація старших солдатів, а ми, призвані пізніше, продовжували нести службу. Лише в 1951 році я теж демобілізувався. У Криму кримських татар вже не було, і я був змушений шукати свою сім’ю в Середній Азії, яку, на щастя, я знайшов в Самаркандській області, місті Джума. Ось так і пройшла моя військова служба, — закінчив свою розповідь дід Абдурешит.
Після цього я ще більше став пишатися своїм дідом, який рятував людство від коричневої чуми. Минають роки, цьогоріч ми відзначили вже 67-му річницю Великої Перемоги. Ось уже три роки, як немає з нами дідуся Абдурешита, але пам’ять про нього буде жити вічно! Бо коли я дивлюся на дідусеві нагороди, ніби бачу його добрі і мудрі очі, відчуваю його погляд, і згадується той травневий теплий день і ця розповідь...

Бекір АБЛАЄВ,
учень 7 класу Нижньогірської ЗОШ № 2 в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"