Версiя для друку Обговорити в форумi

У тіні високої осики сидить мій дідусь — Олексій Павлович Прядка. Його сиве волосся куйовдить вітер. Він замріяно дивиться вдаль. Перед його очима з кінематографічною швидкістю змінюються картини життя: босоноге дитинство, голодні й холодні роки юності, робота в полі з ранку до вечора, щасливе батьківство (троє дітей), трудові будні на виробництві, радісні й теплі зустрічі з онуками й правнуками (їх у нього восьмеро). Як швидко плине час. Моєму дідусеві вже 83 роки!
Дідусю, любий мій! Мені так хочеться знову сісти Вам на коліна, як колись бувало в дитинстві, й слухати, слухати…
У моїй уяві з’являється жвавий, з блакитними очима, хвилястим чубом хлопчик. Він, осідлавши головастий соняшник, чимдуж поспішав колгоспними полями до селища Мілове, щоб купити медяників на п’ятак, а ввечері сидіти в колі дружної родини за великим столом і їсти смачний куліш.
А ось уже хлопчик-підліток. Скрізь огненно-сизі вибухи гримить канонада.  Зі свистом розриваються снаряди. Моторошно ревуть у синьому небі ворожі літаки. Мчать у чорну безвість ешелони. Хлопчика, який став уже за декілька годин по-справжньому дорослим, не лякають страхіття війни. Він поспішає до свого тата, Павла Власовича, на фронт.
Зустріч була недовгою. Палкі обійми. Теплі батьківські слова. Куці новини. Солдатська вечеря біля багаття. І знову в путь…
Це була їхня остання зустріч — батька й сина. Незабаром Наталя Юхимівна (дружина) та діти одержали звістку, що Павло Власович Прядка героїчно загинув у 1943 році під час форсування Дніпра.
Дідусю, рідний мій! Я люблю Вас! Спасибі Вам за добре серце, ласкаве й щире слово, за те, що завжди могли вислухати й дати необхідну пораду, підтримати в скрутну хвилину, не дати впасти. За те, що донесли через роки й передали своїм дітям, внукам і правнукам пам’ять про свого батька — нашого прадідуся, і правду про те чорне лихоліття, від якого він заслонив нас своїм життям...
Низький уклін Вам!

НА МОГИЛІ

Прадідусеві Павлу
Власовичу Прядці,
який загинув під час
форсування Дніпра
в 1943 р.

Тихо. Вітру не чуть,
Десь заснув у траві.
Лихо. Сльози течуть
По обличчю вдови.
Квіти червоні кладе
На могилу вона.
Розмову тиху веде
Старенька жінка-вдова:
«Соколе, ясний мій! Де?
Коли тебе зустрічати?
Правнук у тебе росте,
Будемо скоро вінчати…»
У відповідь тиша, і все
Кричить мовчазливо:
«Оце її доля, оце!»
Таке на землі можливо?!
Тихо. Вітру не чуть,
Десь заснув у траві.
Лихо. Сльози течуть
По обличчю вдови.

Віра ПАЛЬОХА (Прядка),
вчителька
м. Керч

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"