Версiя для друку Обговорити в форумi

Ці слова Івана Микитовича мені доводилося не один раз чути під час його зустрічей зі студентами, робітниками, колгоспниками, вчителями та іншими представниками трудового люду Шевченкового краю у жовтні 1974 року, коли у нас урочисто відзначалося 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників.
Вдячний долі за те, що в ці дні мені було доручено, як історику, ширше ознайомити прославленого льотчика з минулим Черкащини, показати пам’ятні місця, де відбувалися події, пов’язані з визвольною війною українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, пройтися стежками, якими ходив  свого часу Тарас Шевченко, відвідати нинішні новобудови, господарства, навчальні заклади.
Ми спілкувалися кілька днів, що дало можливість ближче пізнати цю легендарну людину. Перше, що мене приємно вразило — це пристойне володіння українською мовою, без будь-яких акцентів. Як з’ясувалось, у Кожедубів вона була сімейною мовою і в столиці, бо дружина Івана Микитовича Вероніка Миколаївна за походженням кубанська козачка, де, як вона переконувала, ще в багатьох місцях можна чути українську мову.
Не менш здивувало і те, що Кожедуб — людина чисто військова, за плечима якої повітряні бої, дві академії, десятки років служби в авіації, має досить пристойні знання з вітчизняної історії, географії, літератури, філософії, інших наук. Пам’ятаю, приїхали ми до села Суботова, де колись був родовий маєток Богдана Хмельницького і до нинішніх часів збереглася церква, збудована коштом гетьмана.
— Ось вона яка! — жваво повернувся в той бік Іван Микитович, — знаєте, я такою її і уявляв.
Було помітно, що Кожедуб і його дружина добре ознайомлені з творчою спадщиною Т. Г. Шевченка. Це видно і з деяких уточнень, які делікатно, з доброю генеральською усмішкою (він тоді ще не був маршалом авіації) вносив Іван Микитович у розповіді екскурсоводів у селах Моринці і Шевченкове, у Каневі та обласному краєзнавчому музеї. Виступаючи на урочистих зборах у Черкасах, Іван Микитович говорив:
— Мені довелося воювати у небі України. В цих боях збив 27 ворожих літаків. Був учасником Корсунь-Шевченківської битви. Ніколи не забуду, що першу Зірку Героя мені вручили на Черкащині. Пролітав оце над вашою областю і не впізнав місця, де точилися запеклі бої. Розквітла Черкащина завдяки людям роботящим.
Приємно було слухати такі враження нашого гостя. Хоч він взагалі уникав багатослів’я у розповідях про повітряні бої. Говорив коротко, точно і чітко. Як і діяв, очевидно, у палаючому небі. Лише один раз, пам’ятаю, захопився, коли згадував про першу свою сутичку з ворогом. Трапилося це 6 липня 1943 року. Як відомо, Іван Микитович попав на фронт тільки через півтора  року від початку війни, бо після закінчення Чугуєвського авіаційного училища у 1940 році, як найбільш умілий випускник був залишений там на посаді викладача-інструктора. Під його орудою здобули високу професійну підготовку більше ста майбутніх авіаторів.
Нарешті, на свої численні клопотання про направлення в діючу авіацію Іван Микитович одержав дозвіл. Саме в цей період визрівала знаменита Курська битва — одна з найбільших танкових баталій Другої світової війни. Ця битва, в якій фашистське угруповання нараховувало майже мільйон солдатів і офіцерів, поклала початок визволенню від окупантів усієї Лівобережної України. В Курській битві брали участь і тисячі українців.
— Як сьогодні, — ділився спогадами Іван Микитович, — бачу внизу село, пам’ятаю і назву його — Завидівка. Зчепився я над ним з «Юнкерсом». Відчуваю, що за кермом не новачок. Замиготіли на корпусі два рядки позначок-символів про збиті ним літаки. «Ну, думаю, тримайся, ас!» Зробив один зі своїх викрутасів, щоб відійти подалі від села. Німець, вважаю, вирішив, що я хочу уникнути бою і кинувся навздогін. Мабуть, зрозумів свою помилку аж над чистим полем. Та вже було пізно. Від одного залпу пішов униз. Купол парашута не з’явився. Значить, у Гітлера на одного аса стало менше.
Про прямо-таки фантастичну майстерність Кожедуба, українського хлопця, як повітряного снайпера, свідчить те, що 7 липня, тобто наступного дня, він збив німецький бомбардувальник Ю-87, 8 липня — два винищувачі Ме-109. А всього на бойовому рахунку тричі Героя — 62 фашистських літаки. Ім’я його відоме всьому світові. Відоме і українське село Ображіївка Шосткінського району Сумської області, де він народився 8 червня 1920 року у бідній селянській сім’ї. Книга Майстра «Служу Вітчизні» стала настільним посібником у навчальних закладах багатьох країн, де готують кадри військових авіаторів. Медаль І. М. Кожедуба є в Росії. У 1974 році уряд Екваторіальної Гвінеї видав 16 марок найвидатніших лицарів повітряного бою. Серед них — Іван Кожедуб.
Можна продовжити перелік таких відомостей, але не з України. На душу тисне гірке запитання: чому ім’я українського національного героя дорожче людям чорного континенту, ніж України? Чому наша Верховна Рада лише з третьої подачі спромоглася розглянути постанову про відзначення 85-річчя від дня народження І. М. Кожедуба? І то за неї проголосувало всього 255 депутатів. А він так бився за їхнє майбутнє... Уряд не виділив жодної копійки на облаштування села, де народився тричі Герой. А там багато проблем. Коли місцеві жителі відзначали ювілей, сюди не прибув жоден чиновник навіть з області.
Тим часом некролог з приводу кончини Маршала авіації І. М. Кожедуба, опублікований в «Правде» 13 серпня 1991 року, підписали 40 найвищих воєначальників тодішньої країни.
Сталося так, що мені випало щастя познайомитися з обома тричі Героями Радянського Союзу: Іваном Микитовичем Кожедубом і Олександром Івановичем Покришкіним. У шістдесятих роках О. І. Покришкін прибув до Черкас на обласну партійну конференцію. За тодішніми правилами, кожний, хто обирається на партійний з’їзд, зобов’язаний бути присутнім там, де його обирають. За так званою рознарядкою голова ЦК ДТСААФ обирався делегатом у Черкасах.
Мені було доручено зустріти гостя, потурбуватися про готель, харчування і забезпечення зустрічі видатного військового діяча зі студентами, воїнами гарнізону, жителями міста і області. Скажу відверто, що обидва воєначальники, один раніше, другий пізніше, справили на всіх, з ким спілкувалися, велике враження. Це були люди високої культури, ввічливі, доброзичливі, без будь-якої зверхності, як буває.
Немало часу спливло після тих зустрічей. Але ці постаті, їхні героїчні біографії залишаються у народній пам’яті. Подумалося, що саме у таких особистостях найбільш акумулюються оті високі моральні, доброчинні і богатирські якості, що живлять лицарський дух усіх поколінь наших народів.

Григорій СУХОВЕРШКО,
кандидат історичних наук, доцент, учасник Великої Вітчизняної війни
1941-1945 рр.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема "Українці мої..."