Версiя для друку Обговорити в форумi

Він ішов селом, яке ще недавно називалося Веселим Кутом. Зорив хижо, де б щось поцупити, нишпорив по закутках.
Але цупити було нічого. Голими стріхами тулилися до похилених тинів хати, світили ребрами обдерті клуні. Худобу забрали фашисти, а солому зі стріх попалили самі господарі, зігріваючи на немазаних лежанках голодних дітей. Все було пограбовано, все знищено.
Та ось у нічній тиші заплакала, аж затужила скрипка. На мить зупинився, а потім засніженими городами побрів прямо на її голос. Смикнув двері — і став, мов укопаний, на порозі. На лаві сидів старий сивий чоловік зі скрипкою в руках. Не піднімаючи голови, він продовжував водити смичком по струнах. «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива...» — виспівувала скрипка.
Зайда рвонув із рук старого скрипку. Струни зойкнули і стихли. Незрячими очима дивився на нього сліпий.
Поліцай, стиснувши в руках інструмент, загорланив:
— Шевченка граєш?!
Сліпий мовчав. Коли б у нього вирвали з рук останній шмат хліба, зірвали з плечей останню одежину, він би не промовив жодного слова. Але скрипку... Ту, з якою пов’язані найкращі спогади про молодість і про дні, коли ворог ударом шаблі ще не лишив його зору... Видушив із себе хрипле, безнадійне:
— Не руш. Усе візьми, а скрипки не руш.
І потім благально:
— Нащо вона тобі? Ти ж і грать не вмієш!
— То й що? — зареготів. — На барахло проміняю.
Старий намацав під лавою сокиру, пішов на той бридкий голос. З кімнати вискочила дружина, кинулася навперейми:
— Не треба, не треба, Філаточку!..
Селом повзла тривога.
— Чули? Сліпий Філат із сокирою кинувся на поліцая.
— Довели, видать, старого. Адже навіть тварини зроду не зобидив...
Він стояв біля шибениці спокійно, певно, розуміючи, де він і чого його сюди привели. І коли двоє поліцаїв уже накидали на його худу жилаву шию зашморг, запитав:
— Маріє, сонце вже зійшло?

ВІРНІСТЬ

Навис над морем старий Карадаг. Сузорий, упевнений в собі, він гордо дивиться у вічі морю, і воно, скорене, затихає. Сині хвилі миють підніжжя Карадагу, а він стоїть непохитний, грізний. І так — віки.
Світлоока жінка у темному строгому костюмі востаннє кидає погляд на море, на похмурі обриси Карадагу і йде вузенькою стежкою до міста. Терпко пахне полин. Скуйовджений, він ніби бореться з осінніми холодами.
Може, востаннє йде вона цією стежкою? Може, більше ніколи не побачить моря і цих грізних скель? Ні, не востаннє. Там, на березі голубої затоки, біля підніжжя Карадагу, обнесена морськими ланцюгами, засипана квітами, братська могила...
— Двадцяте літо приїжджає вона сюди, — каже старенький сторож, проводжаючи жіночу постать теплим поглядом.
— Чоловік, певно, похований, — зітхає літня жінка, кутаючись у теплу хустину.
— Наречений... Їх п’ятеро було, моряків. До останнього патрона захищалися, не здалися фашистам. Це було в сорок другому. А вона приїхала вперше у сорок п’ятому. Тоненька така, світла. Квіти привезла, посадила їх на могилі. Тепер щороку приїжджає. Уже й скроні посивіли. Справжнього її імені майже ніхто не знає. Вірною називають.
Навис над морем мовчазний Карадаг. Та то лише здається, що він мовчить. Ніким не знаною своєю мовою розповідає він морю легенду про п’ятьох хлопців у морських безкозирках, котрі власною кров’ю освятили цей невеличкий клаптик землі, захищаючи його від ворога. Про дівчину, яка залишилася вірною своєму першому коханню.

ВІДДЯКА
— Тутки живе тітка Ольга, — водій перемикає швидкість і вказує на хату над шляхом. — Така біда у неї... Залишилась без ніг...
Мені здалося, що зупинилося серце. Тітка Ольга без ніг? Добра, сумноока тітка Ольга, до якої ми полюбляли забігати в гості, а вона завжди пригощала нас смачними коржиками...
Чи то коржики, чи цікавість вабили нас у тітчину хату, тепер уже й не знаю. Дорослих вона чужалась, а з нами, дітьми, гомоніла. Про тітку Ольгу в селі казали, ніби фашисти поглумилися з неї. Ми дивилися на тітку з острахом, а вона лиш сумно посміхалася.
А потім повернувся з війни тітчин чоловік. Прийшов, сів на низенький пліт, а до хати не йде. Ми потай стежили за ним із садка. Бо ж бачили, як сусіда Корч щось довго тлумачив дядькові Петрові, стрівшись із ним на шляху. А потім єхидно посміюючись і потираючи руки, підтюпцем побіг у село. І що йому треба, тому Корчеві? На всіх він завше злий, навіть на нас, дітей.
Довго так сидів дядько Петро на плоті, а хата ніби порожня. Тітка поралася біля печі, не бачила. Вбігли в хату діти, кажуть: «На подвір’ї чоловік якийсь сидить». Вона метнулася з хати та й упала біля дядькових ніг.
Ми стояли неподалік, готові бігти чи кликати на поміч. Але дядько Петро підняв тітку з землі і повів, як малу дитину, до хати. Ми хутко розбіглися по домівках. Розказуємо матерям, а вони зітхають: простив, значить, її горенько...
А в Корча тієї ж ночі хтось шибку розбив каменюкою. То хлопчаки помстилися йому за злий язик...
— А де ж дядько Петро? — питаю.
— То ви їх знаєте? — дивується водій.
— Дядько помер через рік після війни. Певно, рани далися взнаки. А з тіткою Ольгою це сталося, коли рятувала Корчевих дітей. Вони у вогнище кидали гранати. Дітей порятувала, а сама...
Водій надовго вмовк.
— Добре у тітки Ольги серце. Недавнечко песика знайшла на шляху. Під авто потрапив. Виходила. Тепер він за сторожа біля хати...
Машина занурюється в темряву, ніч нависає над шосейкою, ховаючи за пагорбами село. Моє рідне село, в якому живуть тітка Ольга і Корч. Той самий... І та сама тітка Ольга, котра врятувала життя його дітей.

Лілія ШИТОВА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема "Душі криниця"