"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "Крим - наш дім"
#20 за 18.05.2012
ЗАВЖДИ РАЗОМ З╤ СВО╥М НАРОДОМ
Абляз╕з Вел╕╓в — в╕домий кримськотатарський поет, проза╖к, публ╕цист, перекладач. Народився 25 жовтня 1939 року в сел╕ Коз Судацького району в Криму. Зак╕нчив факультет журнал╕стики Ташкентського державного ун╕верситету. Працював журнал╕стом, в╕дпов╕дальним секретарем газет «Голос текстильника» та заступником головного редактора республ╕кансько╖ газети «Лен╕н байраги» («Лен╕нський прапор»), журналу «Йилдиз» («З╕рка»). Нин╕ — головний редактор сатиричного журналу «Ха-ха-ха», старший викладач кафедри кримськотатарсько╖ ╕ турецько╖ л╕тератур Кримського ╕нженерно-педагог╕чного ун╕верситету. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, заслужений д╕яч мистецтв Автономно╖ Республ╕ки Крим, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕м. Б. Чобан-заде. Автор понад 40 книг. Абляз╕з Вел╕╓в разом з╕ сво╖м народом пережив жорсток╕ часи депортац╕╖. Ось як в╕н згадував про сво╓ нелегке сир╕тське дитинство в одному з ╕нтерв’ю для «Кримсько╖ св╕тлиц╕»: — Коли мен╕ було два роки — загинув на в╕йн╕ м╕й батько. Я залишився з мат╕р’ю та молодшим братом. П╕сля того, як нас у травн╕ 1944 року виселили з Криму, ми жили в глухому узбецькому сел╕. На першому роц╕ нашого примусового переселення померли д╕дусь та бабуся. Настали скрутн╕ часи. Голодували, ╕ щоб вижити, ми продали все, що мали. Оск╕льки я був старшим у с╕м’╖, то змушений був допомагати мам╕ ╕ забути про сво╖ дитяч╕ забави. Я працював у м╕сцевому колгосп╕ — в пол╕, в саду. У сво╖ тринадцять рок╕в я сам вже ╖хав на ослику до млина ╕ назад, ╕ нав╕ть не думав, що можу не виконати доручення старших. Мо╓ дитинство зак╕нчилося дуже рано, бо я займався дорослими справами. Там, в Узбекистан╕, тод╕ я був змушений думати т╕льки про хл╕б насущний. Н╕яко╖ пол╕тики чи ╕стор╕╖. Нам, вигнанцям, забороняли промовляти слова «Крим», «кримськ╕ татари», «кримськотатарська мова». Лише через к╕лька рок╕в по смерт╕ Стал╕на було дозволено видавати газети кримськотатарською мовою. Саме з газет ми д╕зналися, який у нас алфав╕т, яка у нас мова, бо до того часу знали мову лише на побутовому р╕вн╕. У школ╕ ╕ в ун╕верситет╕ навчання велося узбецькою мовою. Тому я самотужки з допомогою газет вивчив р╕дну мову ╕ став кримськотатарським журнал╕стом, незважаючи на те, що я не в╕дв╕дував жодного уроку з р╕дно╖ мови. Живучи на чужин╕, я т╕льки й мр╕яв, як би повернутися до Криму, на свою батьк╕вщину, з яко╖ нас було насильно депортовано. Будь-яка ╕нформац╕я про под╕╖ в Криму була для мене безц╕нною. У мене й дос╕ ╓ «Кобзар» Тараса Шевченка, який я купив понад 50 рок╕в тому. Я читав в╕рш╕ Т. Шевченка, бо вони дуже близьк╕ мо╓му серцю... Тут зробимо коротенький в╕дступ ╕ додамо, що, можливо, саме за Шевченковим «Кобзарем» Абляз╕з Вел╕╓в навчився й укра╖нсько╖ мови: ╕ зна╓ ╖╖, ╕ вм╕╓ розмовляти нею, а ще ж ╕ перекладати з укра╖нсько╖ на кримськотатарську. Коли в 1998 роц╕ професор ╕ письменник О. ╤. Губар з╕н╕ц╕ював видання твор╕в Т. Шевченка кримськотатарською ╕ укра╖нською мовами, к╕лька поез╕й Великого Кобзаря переклав ╕ Абляз╕з Вел╕╓в. Це, зокрема, в╕рш╕ «Думка» («Тече вода в син╓ море»), «Породила мене мати у високих палатах», «Не женися на багат╕й»... «Поез╕я Т. Шевченка для мене, — каже Абляз╕з Вел╕╓в, — це надзвичайна музика, п╕дказана спов╕дальн╕стю великого серця, зболеного любов’ю до сво╓╖ Укра╖ни. При переклад╕ я прагнув не т╕льки до точност╕ передач╕ зм╕сту твор╕в, а й до збереження ╖хньо╖ надзвичайно самобутньо╖ ритмомелодики». Книга «Далекий ╕ близький Шевченко» побачила св╕т 1999 року, а вже у 2001 роц╕ вийшов двотомник поез╕й ╕ поем Лес╕ Укра╖нки паралельно укра╖нською ╕ кримськотатарською мовами, де цикл «Кримськ╕ спогади» було видрукувано в перекладах Абляз╕за Вел╕╓ва. А тепер завершимо ╕нтерв’ю А. Вел╕╓ва, яке в╕н у серпн╕ 2004 р. дав для «Кримсько╖ св╕тлиц╕»: — Перебуваючи у вигнанн╕ в Узбекистан╕, я, як ╕ весь м╕й народ, мр╕яв повернутися до Криму, на свою батьк╕вщину. ╤ мр╕я моя зд╕йснилася лише на початку 90-х рок╕в минулого стол╕ття: я — вдома, в Укра╖н╕, в р╕дному Криму! Повернувшись до сво╓╖ р╕дно╖ земл╕, кримськотатарськ╕ письменники, в тому числ╕ й Абляз╕з Вел╕╓в, подали заяви про св╕й вступ до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни ╕ в╕дразу ж влилися в ряди ╖╖ Кримсько╖ орган╕зац╕╖, яку я на той час очолював. Абляз╕з Вел╕╓в працював у газет╕ «Янъы дюнья» («Новий св╕т») ╕ разом з ╕ншими письменниками брав найактивн╕шу участь у л╕тературному житт╕ Криму: у проведенн╕ сп╕льних укра╖нсько-кримськотатарських л╕тературних вечор╕в, присвячених Т. Шевченку, Агатангелу Кримському, Лес╕ Укра╖нц╕, ╤сма╖лу Гаспринському, Шем’╖-заде, П. Тичин╕... Писав ╕ видавав сво╖ книги, котрих у нього нал╕чу╓ться б╕льше сорока, а також переклади. А ще ж ╕ будував соб╕ житло... Нин╕ у видавництв╕ «Тавр╕я» (м. С╕мферополь) вийшла книга в╕рш╕в А. Вел╕╓ва «Грай, м╕й сазе» двома мовами — кримськотатарською ╕ укра╖нською. Частину в╕рш╕в з ц╕╓╖ книги переклав укра╖нською ╕ я. Пропоную деяк╕ з них уваз╕ читач╕в.
Данило КОНОНЕНКО
Абляз╕з ВЕЛ╤╢В «ДОБРИЙ ДЕНЬ, ДОРОГИЙ М╤Й НАРОДЕ!»
МО╢МУ НАРОДУ
Ти в вогн╕ не згор╕в, Не загинув у вир╕-пучин╕, Як на тебе Той р╕к Кинув ст╕льки ╕ лиха, й незгод! ╤, здавалося, доля твоя Догора╓, неначе лучина, Але вистояв мужньо М╕й кримськотатарський народ! Травень сорок четвертого. Рад╕сть визволення розкв╕тла. Але чом вартов╕ Не в╕дходять в╕д наших дверей?! Чом ╕з р╕дних осель, Де було ст╕льки щастя ╕ св╕тла, Автоматники гонять Ж╕нок, старик╕в ╕ д╕тей?! ╤ несп╕шно на сх╕д, Н╕би гус╕нь, повзли ешелони, А з вагон╕в — прокляття Катам, ╕ вождям, ╕ в╕кам... А в вагонах «телячих» ╤ крики, ╕ плач╕, ╕ стог╕н... Не ховали померлих – На поталу лишали вовкам. Дик╕ хащ╕ л╕с╕в Крижаного Уралу ╤ г╕нка далеч╕нь Аз╕атських гарячих степ╕в... Новим захистком тут, Батьк╕вщиною другою стали Для таких непок╕рних ╕ гордих ╤ дочок тво╖х ╕ син╕в. Як над нами знущались, Глумились ╕ люто ганьбили Коменданти ╕ ╖хн╕ прислужники Сит╕, пихат╕ ╕ зл╕. Слово «кримський татарин» Нав╕ть згадувать заборонили, Начеб кримських татар Не було ╕ нема на земл╕! Але вистояв ти, м╕й народе, На зло вс╕м намовам. ╤ легкого шляху Не шукав у сво╓му житт╕. Не зламали борц╕в Н╕ тюремн╕ ╕ржав╕ закови, Н╕ Сиб╕р, н╕ ГУЛАГи, Н╕ етапи жорсток╕ й крут╕. Ск╕льки ╖х, Тих, хто мужньо боровсь За свободу, Полягло у борн╕ За священне за право сво╓! Щоб вернуть на в╕ки Чесне ╕м’я мойого народу ╤ сказати ус╕м: Ми — жив╕, Ми не вмерли, ми — ╓! День сьогодн╕ сумний. День сьогодн╕ траг╕чний ╕ чорний. В день травневий колись Нас погнали назустр╕ч в╕трам. Ми верта╓мось в Крим. В╕н, як мати, З╕гр╕╓ й пригорне, Т╕льки ж хто в╕дпов╕сть За все зло, запод╕яне нам?! Будьте ж проклят╕ т╕, Хто прир╕к нас на горе ╕ муки, Хто зас╕яв м╕ж нас Дике поле ╕з розбрату й чвар. — Ми в╕дродимось! — Клятву урочу Дають наш╕ д╕ти ╕ внуки, Ми розкажемо правду Про трагед╕ю Кримських татар! травень 1994 р.
Р╤ДНЕ ГН╤ЗДО
Перед домом мо╖м сокорина шумить. На вершечку — чалмою Велике гн╕здо примостилось... Лиш весна — журавл╕ знов вертають сюди ╤ кружляють над ним ╕ щасливо клекочуть. Лиш св╕танок — й чаклують вони над гн╕здом, Бо ж за зиму, мабуть, прод╕рявилось трохи. Певно ж, люблять вони, цю дом╕вку свою, Де колись народились ╕ в небо знялися. Знов надвор╕ весна. Знов птах╕в я цих жду. Довго в небо дивлюсь: щось нема б╕локрилих... Чом же, чом ╖х нема? Чи не збились з пут╕? В╕рю: знайдуть дорогу до р╕дного дому! Та вс╕м б╕дам на зло — в неб╕ знов журавл╕! Я в╕таю вас, р╕дн╕! Спочиньте з дороги! ╤ зрина╓ у пам’ят╕ батьк╕вський д╕м Б╕ля моря, в Криму, черепицею вкритий. Чи вц╕л╕в? Чи не змило у море його? Чи збер╕гся наш дв╕р? Черепиця ще ц╕ла? Я в╕д тебе, м╕й доме, по╖хав давно, Вже й вертатися б час, дах п╕дправить, Помазати глиною ст╕ни. Вам спасиб╕, птахи, за любов до гн╕зда, ╤ за пам’ять мою про дитинство, спасиб╕! Сокорина ╕ я, ╕ велике гн╕здо, Так чекали весну ╕ повернення вашого ждали! кв╕тень 1981 р.
МАМ╤
Коли б м╕г я в╕тром стати, а чи птахом полет╕ть В край далекий, де в вигнанн╕ довелося мен╕ жить. Я земл╕ узяв би жменю, де матусина могила, ╤ прин╕с на батьк╕вщину, в Крим, де мама народилась. ╤ розрадою лишиться жменька та земл╕ для мене, Теплим спогадом про тебе, моя р╕дна, добра нене. Не змогла ти ╕з вигнання повернутися додому ╤ носить тв╕й б╕ль пекучий буду в серц╕ я у свому. У хвилини смутку й болю серце тужить за тобою, До могилки до тво╓╖ думи линуть повсякчас. Ми — вигнанц╕, що тут вд╕ять нам ╕з долею такою, Береги земл╕ сво╓╖ стали Меккою для нас. Та тоб╕ цей хадж додому вже зд╕йснить було несила ╤ душа моя, мов рана, незаго╓на щемить. Я ╕ сам уже з╕старивсь, голова геть посив╕ла, — Коли б м╕г я хоч на хвильку тебе, р╕дна, оживить. Ти — завжди перед очима, де б не випало бувати, Ти — м╕й янгол-охоронець, буду в╕к тебе любить. П╕дкажи, яку молитву мен╕ Богу прочитати, Щоб тебе мен╕ вернути хоч на хвильку, хоч на мить. 1996 р.
ПТАХИ, НЕ ПОЛИШАЙТЕ Р╤ДНИЙ КРАЙ!
Птахи, не полишайте р╕дний край У пошуках чужих земель багатих ╤ пташенят не кваптесь в╕дпускати – Нехай мужн╕╓ вдома д╕твора!
Сльозами осен╕ вас проводжа наш край, Розлука ця й йому варту╓ болю! ╤ тому кв╕тами в╕н вас стр╕ча весною, Земно╖ радост╕ весь сповнений украй! Ск╕лькох себе ми в жертву принесли, Виборюючи право бути з нею ╤з нашою ╕з р╕дною землею... О, ск╕льки сл╕з г╕рких ми пролили! Св╕й край сьогодн╕ вам лишати час Й по добр╕й вол╕ гн╕зда спозарана... З сльозами на очах, птахи, благаю вас, О, не ятр╕ть мою пекучу рану! травень 1998 р.
СЕЛО МО╢ ОТУЗ
Ти — с╕ль життя мого — село мо╓ Отуз, Ти — кусень хл╕ба м╕й — село мо╓ Отуз, Осел╕ батьк╕всько╖ ти пор╕г — Отуз, Ти — колисково╖ журний мотив — Отуз. Отуз, Отуз — Про маму в╕чна пам’ять, Отуз, Отуз — Без тебе сирота я. На виду у Карадагу, На Папаз-тепе гор╕ Наливаються красою Наш╕ юнки на зор╕. Отуз, Отуз – Як п╕сня солов’я, Отуз, Отуз – В╕тчизнонька моя. Море ц╕лу╓ тво╓ убрання, В╕тер г╕рський милу╓ обличчя. Тут юнаки набираються сил ╕ знання, Наша любов до тебе, село мо╓, в╕чна. Отуз, Отуз — Село мо╓ найкраще, Отуз, Отуз — Ти — славн╕ люди наш╕. травень 1998 р.
* * * Вже мен╕ про кохання соловей не сп╕ва, ╤ життя мого кв╕тка з╕в’яла жива. Св╕т для мене увесь потьмян╕в, пос╕р╕в, Бо згор╕ла любов, як тор╕шня трава. Нащо, Господи, долю таку мен╕ дав, Щоб я палко кохав ╕ так тяжко страждав? Я до раю не буду проситись, бо знаю Я нег╕дний в н╕м буть, якщо ти не позвав. Хай вогнем ця незбутня любов догора, Нам у муках, мабуть, розлучатись пора. Може, ╕ншим вогонь наш запалить любов, ╤ розкв╕тне вона для життя ╕ добра. вересень 1995 р.
НЕСПОД╤ВАНИЙ В╤РШ
Мен╕ до рук перо вручила доля, Що з ним робити — серце п╕дказало. Я не збиравсь писать слова любов╕ – Перо саме признання те писало. Що маю ще сказать — не знаю й сам, Свою стежину вперто я шукаю. Початок де ╕ де к╕нець словам? – Б╕жать рядки ╕ на пап╕р лягають. Це, мабуть, пробудилася весна, Що вс╕ слова до мене враз прийшли, За в╕кнами — мороз, в сн╕гу дерева, Та хтось мен╕ наш╕пту╓: — Пиши! Я знаю, десь мене знах╕дка жде, ╤ хоч писати я ╕ не збирався, Голубка-ручка сл╕в рядок клю╓ – То, певно, м╕й натхнення м╕х прорвався. березень 2006 р.
КАЖУТЬ, СВ╤Т В╤ЧНИЙ
Св╕т оцей не кане в небуття – Хто достойний – в ньому гостем буде... Дуже швидко прол╕та життя, Т╕льки, жаль, що ми не в╕чн╕, люди. Кажуть, в╕чний т╕льки б╕лий св╕т. Я у цю не в╕рю акс╕ому. – В╕чна в св╕т╕ лиш одна любов, Що життя дару╓ св╕ту цьому. 1999 р.
ДОЛЯ
Добрий день, дорогий м╕й народе! У добру годину Ми верта╓мось в Крим, на свою батьк╕вщину. Ск╕льки горя зазнав ти, про те зна╓ш т╕льки ти сам, Комендантський бат╕г залишив не один тоб╕ шрам. Шлях надовго тоб╕ був закритий до р╕дного дому, Бо режим вин╕с вирок: зрадник ц╕лий народ — та й по всьому. Ти не визнав вердикт, ти сказав, що той вирок — обмова, Час настане й брехня розлетиться, неначе за в╕тром полова. Шлях додому тернистий ╕ довгий — трива╓ ╕ роки, ╕ дн╕... Наш народ не забуде н╕ людського добра, н╕ брехн╕. Хай н╕коли не вернуться дн╕ т╕ страшн╕. Хай вони Будуть в пам’ят╕ наш╕й, як далек╕ страх╕тлив╕ сни. Тож давай, м╕й народе, разом клятву сьогодн╕ дамо: За В╕тчизну, як буде потр╕бно, то й життя ми сво╓ в╕ддамо. ╤ д╕лами сво╖ми ми прикрасим ╖╖ в дн╕ пог╕дн╕, ╤ повернемо славу колишню земл╕ наш╕й р╕дн╕й. 1989 р.
НЕХАЙ Н╤Ч СТАНЕ ДНЕМ
Ти посм╕хнулась заклично ╕ зникла, немов ув╕ сн╕. Щось погукала до мене, однак не розчув я н╕-н╕. Дн╕ я л╕чу ╕ чекаю на зустр╕ч з тобою, Голос тв╕й н╕жний ╕ усм╕х сяйливий живуть у мен╕. Не полишай мене, в душу вселивши краплину любов╕, Нехай н╕ч стане днем, а день — як весна, веселковий... Зустр╕ч наша нехай стане святом закоханих двох сердець, Адже в св╕т╕ оц╕м н╕що не повториться знову. Збереж╕мо-но час, подарований нам для кохання, Бо життя ж пролетить, н╕би день, н╕би мить, мов з╕тхання. ╤ якщо для нас доля посила╓ удачу й любов, — Не про╜ав ╖х, адже ця весна не повториться знов. Я до тебе ╕ду — ╕ з дороги мене не з╕б’ють бурев╕╖, Я не кину обачно на в╕тер б╕лу хустку сво╓╖ над╕╖. Хай хвилина над╕╖ мо╓╖ на зустр╕ч з тобою, кохана, Буде довга, як р╕к, але в серц╕ вона не з╕в’яне. Кожен з нас може з шляху звернуть ╕ найти там сво╓ спод╕вання, Та чи зможе для нас Повторитися наше кохання? 1996 р. * * * В судацьк╕ л╕си, що аж до виднокраю, Заходиш, немов до зеленого раю. П╕д захистком крони — скр╕зь тиша ╕ спок╕й, Зда╓ться, живуть тут б╕блейськ╕ пророки. Судак — це не т╕льки л╕си, а ще й гори, Де кожна вершина — небесна п╕дпора. Тут з каменю давня фортеця вража╓ ╤ дива такого в Криму б╕льш нема╓. ╤ море якесь в Судаку особливе – То св╕тло-блакитне, то тихо-грайливе, То хвилями гр╕зно об кам╕нь вдаря╓... А сонце палючим ╕ н╕жним бува╓. Судацьк╕ л╕си ╕ сади — ген до краю, Стоять кучеряв╕, мов кущ╕ ╕з раю. Кр╕м моря ╕ г╕р, що п╕д сонцем з╕гр╕т╕, Живуть добр╕ люди тут ╕ працьовит╕.
Б╤ЛИЙ ПАРОПЛАВ
Я б╕ля моря виростав, Я бути моряком жадав, ╤ мо╖ мр╕╖ колихав На хвилях б╕лий пароплав. В╕н у далек╕ плив кра╖, Не знав про нам╕ри мо╖, ╤ я, запливши за бу╖, Гукав: — В╕зьми мене з собою! Тво╖м матросом буду я, Ми об╕йдемо вс╕ моря, ╤ жити, як одна с╕м’я, З тобою будем, пароплаве! Та не судилось, далеб╕, Я – тут, ти – в дал╕ голуб╕й... С╕м фут╕в п╕д к╕лем тоб╕ Бажаю, б╕лий пароплаве!
Переклав з кримськотатарсько╖ Данило КОНОНЕНКО
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "Крим - наш дім"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10271
|