"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
#20 за 18.05.2012
СПОМИН З ГОЛОДНОГО СТЕПУ
Бувальщина
Напевно, доки живу, задивованими очима спомин╕в буду переглядати незабутн╕ картини того спекотного л╕та у Голодному степу на в╕ддален╕й околиц╕ Ташкента, репресованого 7-бальним землетрусом наприк╕нц╕ кв╕тня 1966 року. Тод╕ столиця Узбекистану, пошарпана стих╕╓ю ╕ наче прикрита ковдрою пилюги, нагадувала сво╓ю багатолюдн╕стю бджолиний р╕й чи розтривожений вулик. З ус╕х к╕нц╕в тод╕шнього Союзу ╕, що мен╕ в╕домо достеменно, з кожно╖ област╕ Укра╖ни сюди, на л╕кв╕дац╕ю насл╕дк╕в лиха й терм╕нову в╕дбудову понищеного, а власне, для спорудження нових завод╕в ╕ жител — були в╕дряджен╕ аврально укомплектован╕ ешелони з людьми, техн╕кою та будматер╕алами. У самому Ташкент╕ й поза ним розташовувалися наметов╕ м╕стечка, зокрема «Лен╕нград», «Москва». А в обстриженому в╕д молодого г╕лля майже неосяжному шовковичному саду на узвишш╕, ╕менованому Ч╕лонзари, сво╖м ритмом жило чи не найб╕льше з ус╕х, — отже, м╕сто! — «Укра╖на». А неподал╕к вже росли в небо б╕л╕ й червон╕ велик╕ житлов╕ масиви. Окремими «колон╕ями», досить чисельними, зелен╕ли палатки в╕йськово-буд╕вельних загон╕в. Серед них був ╕ наш — ВСО-1056 — перегнаний «зеленою вулицею» з-п╕д селища Верхн╓ Дн╕провське на Смоленщин╕ з г╕гантського об’╓кта велико╖ х╕м╕╖, якого з в╕дставкою М. С. Хрущова позбавили повного ф╕нансового дихання ╕ звання «ударной стройки». Словом, нашу п╕втисячну громаду солдатик╕в забрали з азотно-смор╕дного середовища ╕ кинули у хмари жовто╖, з розтрощених саманних будинк╕в ╕ глиняних дувал╕в, пилюги, пропечено╖ 40-градусним сонячним пром╕нням. Багато що було нам ц╕кавим ╕ дивним: у таку спекоту ватян╕ халати — чапани на плечах поважних аксакал╕в, ╕ зовс╕м зр╕дка бачен╕ ж╕нки у паранджах, чорних, як одяг монах╕в, ╕ довгосмолистокос╕ д╕вчата — Боже м╕й, як╕ ж мил╕ тво╖ твор╕ння! – у довгих ╕ просторих шовкових платтях з барвистими в╕зерунками, що нагадували узори на килимах з Карпатських верховин... Тиснули на душу зяюч╕ провали у ст╕нах, жахали тр╕щини у високих не так давно збудованих цехах п╕дпри╓мств ╕ дивував монументальний спок╕й фронтальних ст╕н величного ханського палацу, в’╖зна брама якого ╕ башти пишалися наче вишитою сх╕дною цегляною моза╖кою. Ст╕льки в╕к╕в простояли т╕ мури — ╕ хоч би тр╕щина: землетрус пощадив мистецький витв╕р! ╢ на що задивлятися ╕ багато над чим задуматися. Та знов ╕ знов квапить старшина: ╕ди туди, роби те ╕ те. Як остогидли т╕ команди! В╕дд╕ленню сержанта Ярослава Ладичка — 12 «старик╕в»-галичан ╕ три хлопц╕ другого року служби — невдовз╕ поталанило вирватися «подал╕ в╕д начальства». (Дозволялося працювати й у цив╕льн╕й орган╕зац╕╖, лиш би вона перераховувала наш зароб╕ток у ВСО-1056). Отож якогось дня ми, к╕лька «льв╕вських батяр╕в», вдалися до пошуку й опинилися на подв╕р’╖ асфальтового заводу. Стали групкою ╕ сперечалися, варто чи не сл╕д нам, «дембелям», пробувати ще й смолою дихати... ╤ тут зненацька: — Хлопц╕, ви зв╕дки? За два-три кроки стояв стрункий старший чолов╕к у чорному флотському мундир╕, от т╕льки л╕вий рукав к╕теля був акуратно заправлений у кишеню. Мабуть, ми ц╕лковито отетер╕ли в╕д почутого запитання чи не в╕рили власним вухам: п╕д сонцем Ташкента до нас заговорили по-укра╖нськи?! — Хлопц╕, то зв╕дки ж ви? – повторив «моряк» ╕ ця фраза р╕дною мовою знову зазвучала нам, як дивна небесна музика, а чолов╕к сприймався мало не ангелом. — А-а, так ви з Льв╕вщини! А я — з Севастополя. Отже, земляки! Укра╖нц╕, кажете? А як починаються «Гайдамаки» Шевченка? Н-ну: «Все йде, все мина╓...» Зворушений такою ц╕кавою неспод╕ванкою зустр╕ч╕ ╕з «земляком» ╕ розгублений в╕д раптового «╕спиту», все ж отямився ╕ декламую к╕лька рядк╕в поеми. — А такий в╕рш: «╤ день ╕де, ╕ н╕ч ╕де?..» — ╤ голову схопивши в руки, Диву╓шся, чому не йде Апостол правди ╕ науки. — Виголошую без заминки ╕ рад╕ю, що цей тв╕р мимовол╕ зал╕г у пам’ят╕. — Добре, хлопц╕, ви мен╕ за╕мпонували. А чого ви тут? Ми розпов╕ли, якого щастя шука╓мо, а «моряк» пов╕домив, що в╕н — майстер-шляховик в╕д цього заводу; попросив називати його просто «дядьком Володимиром»; пооб╕цяв вир╕шити ще нин╕ «питання» з нашими командирами. Був у тому впевнений, бо сказав назавтра п╕сля об╕ду ждати його б╕ля виходу з нашого наметового м╕стечка, ще й запевнив: «Кривди вам не буде». Ми поверталися «в частину» схвильованими ╕ щасливими. Справд╕, велике щастя зустр╕ти у св╕т╕ р╕дну людину. Оп╕вдн╕ наступного дня в╕дразу з солдатсько╖ ╖дальн╕ вийшли на вулицю, де нас уже чекала вантаж╕вка з напнутим на половину кузова тентом, лавками та лопатами, скребками й двома ручними катками. Дядько Володимир ╕ жвавий веселий шофер, зда╓ться, Ахмет, поручкалися з нами, як давн╕ знайом╕. — Отже, вперед, — освоювати новий фах?! — виконроб розмовляв з нами лише укра╖нською, та й «╕нструктаж» на об’╓кт╕ пров╕в докладний, б╕ля купи гарячого асфальту, ще й показав, як саме класти його лопатою, як розр╕внювати. На «науку» в╕дводив нам тиждень. — А тепер — див╕ться: он за 50 метр╕в р╕чка, а ось через р╕вчак — плантац╕╖ городини для всього Ташкента. Як дуже закортить лакоминки, то обов’язково спитайте дозволу у бригадира, в╕н там, де ж╕нки працюють, б╕ля ящик╕в, — показав кивком голови. — Самов╕льно ж нав╕ть р╕вчака не переходьте. Перед вечором по вас прибуде машина. — ╤ по╖хав. З годину-дв╕ вовтузилися ми з т╕╓ю г╕ркою асфальту, контролюючи сам╕ себе та поправляючи роботу одне одного. Перегодом по черз╕ орудували скребками й катками, ╕ вгадували, чи дядько Володимир буде задоволений нашою роботою. Петро Патинок ╕ Роман Боднар б╕льше п╕дколювали Ярослава Ладичка та й мене за виб╕р «непильно╖» роботи, ╤ван Голець пхикав раз у раз, поблискував золотою ф╕ксою, а вайлуватий Славко Костишин неспод╕вано, наче щось найшло на паруб’ягу: — Клянусь серцем гадюки, ми — вже майстри! Вс╕ ми ледь не покотилися з╕ см╕ху. Веселою зграйкою майнули на р╕чку, що шум╕ла м╕ж високими глиняними берегами, ╕, дарма що вода була жовтава й холодна, довгенько плюскалися в н╕й, мов гусаки, та засмагали на берез╕. — Н╓ пара л╕, братцы, посмотр╓ть на бр╕гад╕ра овощ╓водов? — п╕ддав думку Микола Ак╕мов. — Н╓ послать л╕ нам гонца нащот огурца? - посм╕хався й потирав руки. Посланцем «у розв╕дку» вибрали мене. Що ж, заради громади... Обережно, щоб не настолочити пагони рослин, м╕жряддям п╕дходжу до гурту овоч╕вниць, ще здалеку приглядаюся до л╕тнього чолов╕ка в тюбетейц╕ ╕з зошитом у руц╕ б╕ля ваг. — Салям алейкум, ата! — ╕, почувши в╕дпов╕дь, продовжую: — Ми призван╕ ╕з Зах╕дно╖ Укра╖ни. Може, вам доводилося бувати у Львов╕, Тернопол╕, Луцьку? — ми зв╕дти. Якщо можна, ми хот╕ли б посмакувати вашими ог╕рками... — Б╓р╕! — т╕льки й в╕дказав бригадир, нав╕ть не глянув. А ж╕нки, — котра ледь-ледь усм╕хнулася, котра блискала очима то на бригадира, то на мене. Я зняв п╕лотку, в╕дкотив клапани й поклав у не╖ пару корн╕шон╕в. Хоч би вл╕злося з 15! Кожному... — Зач╓м?! — майже закричав бригадир, аж я отетер╕в. — Зач╓м п╕льотка?! Яш-шик бер╕! Ж╕нки приязно, якось по-родинному заусм╕халися, загомон╕ли, видно, задоволен╕ р╕шенням свого суворого бригадира, а я на радощах майже висп╕вав йому та смуглянкам-городницям ╕ «Рахмат!», ╕ «Спас╕бо!», ╕ «Щиро дякую!», ╕ «Доброго вам здоров’я!» Хрумкали ми ог╕рочки, н╕би вперше ╖ли, не могли надякуватися щедрим ж╕нкам ╕ доброму бригадиров╕, а коли не залишилося жодного, Костишин згадав: — От якби ще сол╕ були дали, то-то би смакувало! Вчасно сказане ма╓ дивну силу. Для см╕ху. * * * Через тиждень ми, «вже майстри», опинилися ген за Ташкентом, у Голодному степу, на початку вкатковано╖ щебенем дороги, р╕дко обсаджено╖ зобаб╕ч г╕нкими тополями. Десь ген там, чи не за п’ять к╕лометр╕в ╓ село, у ньому — ф╕н╕ш. Отож, хлопц╕, вперед ╕ т╕льки! Ахмет привозив нас п╕сля друго╖ дня, повертав у частину близько дванадцято╖ ноч╕: так дядько Володимир убезпечував нас в╕д теплових чи сонячних удар╕в. Вечерю з нашо╖ кухн╕ доставляв у термосах той же веселун — Ахмет, заодно привозив ╕ електрика в╕д заводу, який на в╕дтинку дороги, що ми асфальтували, розставляв триноги з осв╕тленням. Ритм роботи був просто шалений: самоскиди-п’ятитонки з 80-тиградусною масою асфальту, що паш╕в сивим димком, приб╕гали через 10-15 хвилин. До настання ноч╕ на нас, кр╕м панамок, брезентових рукавиць, трус╕в ╕ чоб╕т або ж валянк╕в з обр╕заними халявами, не було н╕чого: засмагл╕ до шоколадного кольору, блискуч╕ в╕д поту, ми майже без перекур╕в одн╕ орудували широченними, «комсомольськими» лопатами, ╕нш╕ тут же розр╕внювали настил завтовшки 10 сантиметр╕в, готували «фронт» для потужного катка, яким керував «другор╕чник» — Сашко. — Ми до пекла не п╕демо, — жартував Роман Боднар, — його тут в╕дшл╕фу╓мо-в╕длопатимо. Якби не жарти-пересм╕хи, не кип╕ла б робота. До того ж ус╕ ми хот╕ли добре виглядати в очах «нашого дядька Володимира». В╕н не забував привозити нам банки згущеного молока, «п╕дказував» шоферу дорогу повз баштан чи виноградник, дв╕ч╕ влаштовував нам ц╕лоденний в╕дпочинок над ариком-р╕чкою, що струмен╕ла, мабуть, ╕з самого Тянь-Шаню, син╕ верхи якого бовван╕ли ген на овид╕. Чому ж найчаст╕ше малю╓ться мен╕ та дорога до степового села, назву якого н╕як не згадаю? Люди (для нас вони були узбеками, бо кому жити в Узбекистан╕, як не ╖м?!) не йшли по н╕й, а обочиною — в╕д топол╕ до топол╕ — стежкою. Чолов╕ки — неквапом, часто поодинц╕, дуже р╕дко ж╕нки, по дв╕-три, а зграйками — д╕вчата. Смагляв╕, струнк╕, з косами — не «до пояса», а ледь не до п’ят: от справд╕ Божа краса! Пропливали мимо нас, як чар╕вне видиво... Н╕, проминали хутко, наче горд╕ лан╕ чи стр╕мк╕ газел╕. Залишали нам на спомин м’який перестук п╕дошов та сп╕вуче щиромовлене прив╕тання-побажання: — Бог у пом╕ч! Як же ж по-небесному чар╕вно, милозвучно грали ╖хн╕ голоси! А могли ж ╕ не в╕тати нас, чужих-нев╕домих. Х╕ба в наших селах «шапкуються» з незнаними? Видно ж гарн╕ батьки у вас, д╕вчатонька, виховали вас людьми для св╕ту! Дай, Боже, щастя вам! Та не т╕льки ц╕ степов╕ красун╕ в╕талися. Жодна жива душа з села чи в село прямуюча, не минула нас мовчки, з погордою чи байдуж╕стю. Щоразу чули ми в╕д молодших: «Бог у пом╕ч!» А в╕д аксакал╕в: «Бог у пом╕ч, хлопц╕!» Звичайно, в╕талися по-московськи. Так ╕ ми в╕дпов╕дали, але по сут╕ по-укра╖нськи: — Спасиб╕, хай ╕ вам Бог да╓ щастя! Правда, н╕яких довших розмов, знайомств ╕з жителями поки що неблизького села тут, на дороз╕, не в╕дбувалося. Коли ж «на горизонт╕» появлялися д╕вчата, ми, не змовляючись, хутко накидали на себе свою робочу форму. ╤ жодного разу н╕хто з нас не дозволив соб╕ пустого жарту: тримали шанобливу галичанську «марку». ╤ ось асфальтований шлейф сяга╓ кучерявозеленого оазису: крислат╕ волоськ╕ гор╕хи, вишн╕, що аж г╕лля вигнулося в╕д густих сп╕лих яг╕д, абрикоси — понад дорогу, за ними — низький дувал, поб╕лен╕ ст╕ни хат, у плодах персиков╕ дерева, ╕ мабуть, городи. Старших людей на вулиц╕, яку нам асфальтувати, не видно. А д╕твори нас╕яно н╕вроку, — одн╕ хлопчики, — бавляться, пот╕м збилися докупки стриженими гол╕вками, ╕ ось: б╕льшенький у шортиках, за ручку з малим голопупом, засмаглим на вуглик, — прямо до мене. Хлопц╕ наш╕ полягали у т╕н╕ гор╕ха, — перекур, посм╕шкуються, а що ж воно дал╕? Голе хлопченя см╕ливо п╕дходить майже упритул, пальчиком рученяти н╕би тягнеться до мо╓╖ голови. Прис╕даю, ц╕кавлюся у старшенького, ск╕льки л╕т цьому батиров╕ й чого в╕н хоче. Виявля╓ться, чотирил╕тн╕й братик п’ятикласника зауважив на мо╖й п╕лотц╕ з╕рочку... Як дитина бажа╓, то... Але ж з╕рочку швидко загубиш. Краще, ось тоб╕ п╕лотка, але нарви у не╖ вишень, — солдатикам. Добре? В╕ддаю п╕лотку й ут╕шаю себе, що т╕льки я ╖╖ й бачив... Та за короткий час знов до нас пряму╓ хлоп’яча делегац╕я. Попереду — м╕й знайомий батир чеберя╓ з п╕лоткою, повною яг╕д. — Хлопц╕, а давайте-но сво╖ емблемки, — зробимо генерала! Вишн╕ висипали на газету, а на клапани п╕лотки нач╕пляли ск╕лькись-там блиск╕ток ╕, як годиться, з╕рку. Що ж, батир, — зрости ╕ до маршала! Лише притримуй п╕лотку, бо вона, бач, на вир╕ст тоб╕ пошита... Ох ╕ п╕шов вихилясом голопупий «генерал» у розщебетаному гурт╕ захоплено╖ малеч╕! А ми «постр╕ляли» к╕сточками вишень, пожартували й зашуркали лопатами: мусимо нин╕ справити «кв╕тку», щоб ц╕ мил╕ д╕ти ╖здили до школи р╕вною дорогою. Ми таки доконали свого, ще й коло вимостили для розвернення автобуса. ╤ закаткували. А тод╕ вже с╕ли вечеряти, — машина з термосами, як на те, прип╕знилася, начебто й до реч╕. А по вечер╕ — скинули «╕нструмент» у кузов, умилися ╕... — Сто╖ть гора високая, поп╕д горою гай... — у Ромка Боднара ╕ Петра Патинка так╕ чист╕ альти! Та й решта у хор╕ солдатському сп╕ва╓! — Зелений гай, густесенький, неначе справд╕ рай... — лине-хвилю╓ться п╕сня над селом, рветься до з╕р... А до нас — зв╕дси ╕ зв╕дти — постат╕ в тюбетейках, пов╕льно, все ближче... А за ними – ж╕нки... Може, сварити будуть, може, ми сп╕вом ╖хн╕х д╕тей побудили? Замовка╓мо. ╤ в╕дразу схвильоване запитання: — Р╓бята, откуда ви? — З Укра╖ни! З╕ Львова. — ╤ ми з Укра╖ни! З Криму, — аж сльози чуються в ж╕ночому голос╕. — А чого ви тут? — диву╓мося. — Х╕ба не зна╓те? Нас у сорок четвертому за дв╕ доби з р╕дного Криму вирвали, ╕ в товарняки — хто в чому був, — ╕ сюди. — Так наймудр╕ший вождь наказав, — чолов╕чий басок, — п╕сля того, як чолов╕к╕в загребли на фронт бити н╕мц╕в. — А багато старих не до╖хали... — схлипнула котрась. — З╕ станц╕╖ нас машинами в Голодний степ, ось сюди, в╕дзначили м╕сце на землянки, — ╕ роб╕ть, що хочете, жив╕ть, як зможете... — По в╕йн╕ я ледве знайшов р╕дню вже тут, — виболював свою г╕ркоту старший чолов╕к. — Тут багато кримськотатарських с╕л, та ╓ й ╕нш╕... — За що ж вам завдали тако╖ кривди? — питаюся, а в горл╕ чомусь пересиха╓, а думки несуть мене у сорок дев’ятий, в морозний день, коли мама голосили в хат╕: «Ой повезли, катюги, мою сестричку з тим пуп’янком, з Ганнусею... ╤ за що ╖м ця кара?! Йой, та п’ятнадцять ф╕р з одного села! Невинн╕ люди! Боже наш, рятуй ╖х по-сиб╕рах проклятих!» До того вечора-зустр╕ч╕ з кримськими татарами в Голодному степу, — щиро скажу, н╕ я, н╕ мо╖ товариш╕ по служб╕ не мали «зеленого поняття» про злочини стал╕нщини супроти народ╕в «широкой страны родной». Гадалося, що т╕льки на людей Зах╕дно╖ Укра╖ни падав кремл╕вський молот ╕ вижинав жертви серп. Нав╕ть за п╕сню, за слово, за коня й кор╕вчину у стайн╕, за хату п╕д черепицею... Аж н╕, — зах╕дн╕ укра╖нц╕ не ╓дин╕ з «ощасливлених Кремлем». От аж куди розхлюпалося горе невинних «ворог╕в народу» та нед╕йсних «╕зменн╕ков род╕ни»! Р╕зн╕ народи поклеймован╕, повириван╕ з р╕дних земель з чужо╖ зло╖ вол╕... Чим зарадимо вам, дорогесеньк╕? Як витремо пекуч╕ сльози з ваших сердець?! Хто ╕ коли спроможеться в╕дновити до покривджених справедлив╕сть?! Сто╖мо безпорадн╕, приголомшен╕ почутим, — ╕ такими близькими й дорогими стають нам ц╕ люди, що кожного хочеться притулити до грудей, розрадити, обнад╕яти ╕... побачити ╖х щасливими. На сво╖й земл╕. П╕зня година квапить нас. Проща╓мося (з якимсь почуттям вини ╕ безвиход╕). ╥демо всю дорогу мовчки. Кожен з╕ сво╖ми роздумами, але вс╕, очевидно, з болями ╕ над╕ями ц╕╓╖ живо╖ частинки Криму в Голодному степу за Ташкентом. Не гадалося тод╕, що це ятритиме душу пов╕к.
Василь САВЧУК м. Бережани, Терноп╕льська область
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10288
|