Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Злились в мені
мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері
любов в дитині,
Як два однакових крила,
Що піднімають
в небеса орла.
Ці віршовані рядки належать нашому видатному композитору, авторові багатьох співаних-непереспіваних нами пісень, з-поміж яких найпопулярніші «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Треба йти до осені», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Сину, качки летять» та багатьох інших, які давно вже стали народними, Митцеві від Бога Олександру Білашу, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герою України.
З його пісенною творчістю ми бодай поверхово знайомі, але ж не всі, певне, знають, що він був і талановитим самобутнім поетом.
Ось як про його поетичну творчість відгукувався поет-академік Борис Олійник: «Олександр Білаш почав писати вірші давно. Певне, ще до того, як ступив на композиторську дорогу. Хоч сам він про це скромно примовчує. Отож поезія для нього не принагідна забаганка, не хобі, а справа серйозна, обов’язок серця.
...Він прийшов у літературу не поза городами, не навмання, а орієнтуючись на віхові здобутки сучасної поезії. Особливо приємно, що Олександр Білаш не ілюструє себе як композитора, а виводить поезію за межі свого фаху на магістралі нашого поліфонічного життя. Його вірші не придаток до музики, а самостійні художні твори, котрі мають свою музику – музику слова. У них — все те, що можна сказати лише словом».
І в справедливості цих слів Б. І. Олійника переконуєшся остаточно, читаючи поезії Олександра Білаша в його книгах «Мелодія» та «Криниця», котрі побачили світ у київському видавництві «Молодь» — перша 1977 р., а друга – 1981 р.
Олександр Білаш з великою теплотою і щирістю пише про свою любов до рідних батька й матері, котрі йому «подарували світ», про стареньку «прадідівську хату», уквітчану яблуневим цвітом і перевиту солов’їним щебетом.
Дуже хвилюючий і бентежний вірш «Матері», в якому поет з болем у серці розповідає про втрату найдорожчої на землі людини:
Померла мати —
от і всі слова,
Померла мати –
коротко і ясно...
Я чую, як сивіє голова,
І за сльозою очі мої гаснуть.
Померла мати –
тут не до сльози,
Померла мати –
навіть не до крику!
Якої ж мені
вимолить грози,
Щоб розбудить її,
малесеньку й велику?!
В оті контрастні епітети «малесеньку й велику» вкладено таку величезну напругу синівської любові, такий невимовний біль і щемку печаль, котра здатна схвилювати і найскам’янілішу, найзбайдужілішу душу. Рідна, напрацьована, згорьована – то усе вона: Мати. На всьому сліди її роботящих рук, тепло її серця:
Піду до сонця –
з ним вона вставала,
У полі разом з ним росу пила.
Його проміння
в житній сніп в’язала,
Мене його промінням сповила.
А скільки тепла, скільки незабутніх дитячих вражень і споминів лишило по собі рідне село, в якому народився, виростав і набирався сил та одвічного селянського життєвого досвіду майбутній митець:
Було село,
Було і вічно буде,
До нього завше
Йтиму молодим...
...Там батьків сад –
Зеленочубе диво
І яблука – вогонь,
І сливи – дим!
У кожного з нас є своя мала батьківщина, а в ній якісь особливі, до щему рідні місця, що лишаються в душі, в пам’яті віхою і втіхою на все життя. Для Олександра Білаша такою життєвою віхою є гора Пивиха біля його села:
Коли і хто назвав
тебе Пивихою,
Не знають люди
в нашому селі.
Промчались роки над тобою
Вихором
По-запорозьки,
хвацько у сідлі.
І стоїть уже багато віків біля села ця гора Пивиха, «покраяна яругами, укрита запахущим чебрецем», до якої бігали сільські дітлахи напитися прохолодної водиці «до схованого в скелі джерела».
Поетичне слово Олександра Білаша – то не просто слово, то музика слова. Майже в кожен вірш привнесено ним якийсь чудовий музично-пісенний образ. Трава у вірші Олександра Білаша «звучить тихою гітарою», вітри «грають на вітах романсеро», «зорі, ніби нотні знаки», а молоді півні «розбивають ніч на такти»... А ось ця мініатюра наскрізь пронизана музичними образами:
Переді мною клавіші лежать
У строгому порядку –
 чорні й білі.
Хлоп’ята-пальці
весело біжать
У сад мелодій
 рвати звуки спілі.
Олександр Іванович Білаш народився в Градизьку на Полтавщині 6 березня 1931 року, а відійшов за вічну межу 6 травня 2003 року в розквіті творчих сил. Він був не лише визначним митцем, а й громадським діячем, тривалий час очолював Київську організацію Спілки композиторів України, нагороджений відзнакою Президента України «Герой України» з врученням ордена Держави.
Мені лише один раз довелося зустрітися з Олександром Івановичем Білашем, але та зустріч назавжди закарбувалася в серці. Пам’ятаю, у середині 90-х років минулого століття відбувався в Києві розширений Пленум Товариства «Україна — Світ». Я як заступник голови Кримської організації цього Товариства і як голова Кримської письменницької організації мав виступати на пленумі з розповіддю про життя українців Криму. Сів у перших рядах великої зали, аби, коли запросять мене до виступу, можна було швидше дістатись трибуни (не бігти ж через всю залу із задніх рядів!). Як завше перед виступом хвилювався. Моє хвилювання помітив поважний чоловік, котрий сидів поруч. Я його відразу ж упізнав – це був відомий композитор і поет Олександр Білаш. Він легенько торкнувся моєї руки і лагідно промовив:
— Не хвилюйтеся, все буде добре.
І ось оголосили моє прізвище. Я заквапився до мікрофона і почав розповідати про проблеми українців Криму: про відсутність в автономії україномовних шкіл, про стан рідної мови, театру, про проблеми з виданням єдиної на півострові україномовної газети «Кримська світлиця». Коли скінчив свій п’ятихвилинний виступ і сів на своє місце, Олександр Іванович міцно потиснув мені руку і почав докладніше цікавитися нашим україномовним життям у Криму, розпитувати й про «Кримську світлицю», в якій я очолював відділ літератури та мистецтва. Я презентував кілька примірників нашого видання Олександру Івановичу і попросив його надіслати свої вірші, якщо газета йому сподобається.
Він, перебігши поглядом сторінку за сторінкою, сказав:
— Бачу, газета й справді наша, українська, обов’язково щось надішлю новеньке...
Але, мабуть, за повсякденними клопотами, за роботою йому було ніколи підготувати добірку віршів. Тому нині, через багато років, я все ж хочу, аби читачі «Кримської світлиці» ознайомилися з чудовими віршами Олександра Білаша. Адже саме в ці дні на малій батьківщині митця відкрили йому пам’ятник.
Гадаю, що Олександр Іванович був би щиро радий, коли б хтось ще за життя йому сказав, що мине якийсь час і єдина україномовна газета Криму «Кримська світлиця», пройшовши чималий відрізок свого тернистого шляху, опиниться під надійним крилом Міністерства культури України, в якому є своє Національне газетно-журнальне видавництво, де генеральним директором – донька Олександра Івановича Олеся Білаш. Це саме за її сприяння настало нове, якісне відродження на теренах Криму україномовної газети «Кримська світлиця», за що кримські українці пані Олесі вельми вдячні.
Світ, як кажуть, широкий, а от шляхи Господні в ньому несповідимі...

Данило КОНОНЕНКО

На фото: У смт. Градизьк Полтавської області урочисто відкрили пам’ятник Герою України, композитору Олександру Білашу

Олександр БІЛАШ
*   *   *
Моя любов — невтомні
 мама й тато,
Вони мені подарували світ.
А в тому світі прадідівську хату,
І солов’я, і яблуневий цвіт...
Судьби моєї калинова зірка
Зійшла із їхніх полинових літ.
Було всього: і солодко, і гірко,
І мед натхнення, і солоний піт.
Іду у вічній вірі і довірі
Шукати вічно й вічно щось губить,
Щоб правді і неправді знати міру,
Уміти ненавидіти й любить.

МАТЕРІ

Та ж сама стежка, і дерева ті,
І ті ж поля, і хати при дорозі,
Лиш ворон у тривожній чорноті,
Немов чаклун на отчому порозі,
Роковано черкнув своїм крилом
І шугонув із двору чорним шумом.
І стала чорна хмара над селом,
І білий день вгорнувся
 чорним сумом.
Померла мати — от і всі слова.
Померла мати — коротко і ясно.
Я чую, як сивіє голова,
І за сльозою очі мої гаснуть.
Померла мати — тут не до сльози.
Померла мати —
 навіть не до крику!
Якої ж мені вимолить грози,
Щоб розбудить її,
 малесеньку й велику?!
Піду до сонця —
 з ним вона вставала,
У полі разом з ним росу пила.
Його проміння
в житній сніп ховала,
Мене його промінням сповила.
Та коли й сонце вже не допоможе —
Життя земного вічне джерело, —
Я місяця і зорі розтривожу,
Схилю в мольбі своє сумне чоло:
Нехай її до себе заберуть,
Раптово обернувши
 дивним птахом,
Щоб завше їй стелилась тиха путь
Під зоряним Чумацьким вічним
Шляхом.

БУЛО СЕЛО

Було село.
Довкола нього луки.
Ще далі — ниви навсебіч пливли.
Село гуло —
Тріщали закаблуки,
Пісні до ранку мед-вино пили.
І місяць був.
Незайманий, цнотливий.
Ховався в хмарах, як любов цвіла.
Гули вітри
І шаленіли зливи,
Коли любов ображена була.
А ще гора...
Як світ стара — Пивиха,
В моїм житті найвища з усіх гір.
Внизу Дніпро,
А в небі пісня тиха
Вигострювала слух мені і зір.
Було село,
Було і вічно буде.
До нього завше йтиму молодим.
Там батьків сад —
Зеленочубе чудо,
І яблука — вогонь, і сливи — дим.
Дитинство там
Сховалося за гору
І вигляда з доріг мене сюди.
І я лечу до сонячного двору,
Щоб цілувати мамині сліди.
Моє село...
Кленове і вишневе,
Із піками тополь на видноті,
Завжди було
І в заметіль — травневим
І стало пам’яттю і совістю в житті.

КОВАЛЬ

Кує коваль, поковує,
Пісню вусом приховує.
Гудуть м’язи на все тіло —
Горить в його руках діло.
Кує коваль, постукує,
Стуком людей погукує,
Мов грається він молотом,
Ударить — іскри золотом.
Зітха коваль чорним міхом —
Горить вогонь лютим сміхом,
Аж біліє весь од злості
Та залізу ломить кості...
Кує коваль, поковує,
Вусом пісню приховує.
Гудуть м’язи на все тіло —
Добре коваль робить діло!

ДІДИ

Сидять під клунею навпочіпки діди,
Немов старі ціпи,
 спрацьовані на житі,
Немов човни, на берег
 кинуті з води,
Що штормами і вітрюганом биті.
Скупі слова, як яблука доспілі,
Злітають з уст і входять у вуста.
На руки голови схиливши побілілі,
Пливуть діди, як лебеді, в літа.

ГОРА ПИВИХА

Коли і хто назвав тебе Пивихою,
Не знають люди в нашому селі.
Промчались роки над тобою
 вихором,
По-запорозьки, хвацько у сідлі.
А ти стоїш, покраяна яругами,
Укрита запахущим чебрецем.
Прийшли до тебе із хорошим
 другом ми
За першим вересневим вітерцем.
Прийшли до тебе запашними
 луками
Своє дитинство звірити тобі,
Аби вертати з радістю і муками,
Що між людьми надбали ми собі.
Ти нас вела таємними стежинами
До схованого в скелі джерела.
О, скільки раз у спраглі дні
 тужили ми
За тою прохолодою села!
Як до матусі, до гори припали ми,
Пили з криниці, та й не напились,
На двох купальське вогнище
 розпалене
Загоготіло ранком, як колись.
Коли ж і хто назвав тебе Пивихою,
Не знають ні діди, ні вчителі,
Та все життя для нас
 ти будеш віхою
На цій великій батьківській землі.

ЖУРАВЛИНІ КЛЮЧІ

Чому вас називають журавлями,
журавлі,
Невже за пісню, що тремтить
 журбою?
Ви замикаєте крайнебо у моїм селі
І забираєте ключі з собою.
Куди, кому свої жалі несете,
 журавлі,
Коли вас в ірій підіймає осінь?
В якім кутку тривожної землі
Ви відмикаєте ключами неба
 просинь?
Яке б на вас не впало бездоріжжя,
журавлі, —
Летіти вам і днями і ночами...
Не загубіть ключі свої в чужій імлі
І повертайтеся в село моє
 з ключами.
*   *   *
Напився літа в батьковім саду.
Тепер хмільним
іду шукати весну.
Бо тільки з нею я воскресну
І тільки з нею зиму перейду.

ВДОМА

Під старою петрівкою-грушею,
За столом, дерматином покритим,
Ми сиділи із дядьком Павлушею,
Колись теслею знаменитим.
Сидимо та тихенько гутаримо,
То про се, то про те, то про інше.
— А давай в підкидного ударимо, —
Каже дядько мені між іншим.
Вигинаються брови підковами —
Мабуть, в «дурнях» бути
племіннику.
— Пам’ятаєш, — спитав, —
як між дровами
Вперше грати почав на вінику?
— Пам’ятаю, — кажу, —
не забувся, ні,
Навіть скрипочку теж пригадую,
Як топили її на Писарщині,
У колодязі, всі — бригадою.
Потяглися туманами спогади...
Ми й незчулись, як ліг на плечі,
Простягаючи яблука й ягоди,
Ароматний липневий вечір.
Місяць виліз на липу й слухає,
Як сміються і плачуть баяни.
Дядько в заслінку гордо бухає —
Що куди там тому барабану!
Так не вгледиш, коли і посходяться
Як не родичі — друзі-сусіди,
І тоді вже пісні хороводяться,
Забуваються лиха та біди.
Раптом клавіші дрібно розсипались,
Кров заграла перед гопаком,
І стогнала земля, як давно колись,
Коли був я іще хлопчаком.
Ніч гарячими зорями сипала,
Що летіли нам прямо під ноги.
Десь луна покотилась, захлипала,
За селом, мабуть, збившись
з дороги.
Знову тиша у двір повернулася...
За ворітьми лишилася втома,
І до ранку мені не заснулося...
Бо приїхав у Градизьк — додому!

ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ на всеукраїнську загальнополітичну і літературно-художню газету «Кримська світлиця» та інші культурологічні видання ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (газету «Культура і життя», журнали «Українська культура», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», «Музика», «Пам’ятки України: історія та культура») можна в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на ці видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою - http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "Українці мої..."