"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "Українці мої..."
#20 за 18.05.2012
ЗЛИЛИСЬ МЕЛОД╤Я ╤ СЛОВО...
Пам’ять
Злились в мен╕ мелод╕я ╕ слово во╓дино, Як батька-матер╕ любов в дитин╕, Як два однакових крила, Що п╕дн╕мають в небеса орла. Ц╕ в╕ршован╕ рядки належать нашому видатному композитору, авторов╕ багатьох сп╕ваних-непересп╕ваних нами п╕сень, з-пом╕ж яких найпопулярн╕ш╕ «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Треба йти до осен╕», «Цв╕туть ос╕нн╕ тих╕ небеса», «Сину, качки летять» та багатьох ╕нших, як╕ давно вже стали народними, Митцев╕ в╕д Бога Олександру Б╕лашу, лауреату Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка, Герою Укра╖ни. З його п╕сенною творч╕стю ми бодай поверхово знайом╕, але ж не вс╕, певне, знають, що в╕н був ╕ талановитим самобутн╕м поетом. Ось як про його поетичну творч╕сть в╕дгукувався поет-академ╕к Борис Ол╕йник: «Олександр Б╕лаш почав писати в╕рш╕ давно. Певне, ще до того, як ступив на композиторську дорогу. Хоч сам в╕н про це скромно примовчу╓. Отож поез╕я для нього не принаг╕дна забаганка, не хоб╕, а справа серйозна, обов’язок серця. ...В╕н прийшов у л╕тературу не поза городами, не навмання, а ор╕╓нтуючись на в╕хов╕ здобутки сучасно╖ поез╕╖. Особливо при╓мно, що Олександр Б╕лаш не ╕люстру╓ себе як композитора, а виводить поез╕ю за меж╕ свого фаху на маг╕страл╕ нашого пол╕фон╕чного життя. Його в╕рш╕ не придаток до музики, а самост╕йн╕ художн╕ твори, котр╕ мають свою музику – музику слова. У них — все те, що можна сказати лише словом». ╤ в справедливост╕ цих сл╕в Б. ╤. Ол╕йника перекону╓шся остаточно, читаючи поез╕╖ Олександра Б╕лаша в його книгах «Мелод╕я» та «Криниця», котр╕ побачили св╕т у ки╖вському видавництв╕ «Молодь» — перша 1977 р., а друга – 1981 р. Олександр Б╕лаш з великою теплотою ╕ щир╕стю пише про свою любов до р╕дних батька й матер╕, котр╕ йому «подарували св╕т», про стареньку «прад╕д╕вську хату», укв╕тчану яблуневим цв╕том ╕ перевиту солов’╖ним щебетом. Дуже хвилюючий ╕ бентежний в╕рш «Матер╕», в якому поет з болем у серц╕ розпов╕да╓ про втрату найдорожчо╖ на земл╕ людини: Померла мати — от ╕ вс╕ слова, Померла мати – коротко ╕ ясно... Я чую, як сив╕╓ голова, ╤ за сльозою оч╕ мо╖ гаснуть. Померла мати – тут не до сльози, Померла мати – нав╕ть не до крику! Яко╖ ж мен╕ вимолить грози, Щоб розбудить ╖╖, малесеньку й велику?! В от╕ контрастн╕ еп╕тети «малесеньку й велику» вкладено таку величезну напругу син╕всько╖ любов╕, такий невимовний б╕ль ╕ щемку печаль, котра здатна схвилювати ╕ найскам’ян╕л╕шу, найзбайдуж╕л╕шу душу. Р╕дна, напрацьована, згорьована – то усе вона: Мати. На всьому сл╕ди ╖╖ роботящих рук, тепло ╖╖ серця: П╕ду до сонця – з ним вона вставала, У пол╕ разом з ним росу пила. Його пром╕ння в житн╕й сн╕п в’язала, Мене його пром╕нням сповила. А ск╕льки тепла, ск╕льки незабутн╕х дитячих вражень ╕ спомин╕в лишило по соб╕ р╕дне село, в якому народився, виростав ╕ набирався сил та одв╕чного селянського житт╓вого досв╕ду майбутн╕й митець: Було село, Було ╕ в╕чно буде, До нього завше Йтиму молодим... ...Там батьк╕в сад – Зеленочубе диво ╤ яблука – вогонь, ╤ сливи – дим! У кожного з нас ╓ своя мала батьк╕вщина, а в н╕й як╕сь особлив╕, до щему р╕дн╕ м╕сця, що лишаються в душ╕, в пам’ят╕ в╕хою ╕ вт╕хою на все життя. Для Олександра Б╕лаша такою житт╓вою в╕хою ╓ гора Пивиха б╕ля його села: Коли ╕ хто назвав тебе Пивихою, Не знають люди в нашому сел╕. Промчались роки над тобою Вихором По-запорозьки, хвацько у с╕дл╕. ╤ сто╖ть уже багато в╕к╕в б╕ля села ця гора Пивиха, «покраяна яругами, укрита запахущим чебрецем», до яко╖ б╕гали с╕льськ╕ д╕тлахи напитися прохолодно╖ водиц╕ «до схованого в скел╕ джерела». Поетичне слово Олександра Б╕лаша – то не просто слово, то музика слова. Майже в кожен в╕рш привнесено ним якийсь чудовий музично-п╕сенний образ. Трава у в╕рш╕ Олександра Б╕лаша «звучить тихою г╕тарою», в╕три «грають на в╕тах романсеро», «зор╕, н╕би нотн╕ знаки», а молод╕ п╕вн╕ «розбивають н╕ч на такти»... А ось ця м╕н╕атюра наскр╕зь пронизана музичними образами: Перед╕ мною клав╕ш╕ лежать У строгому порядку – чорн╕ й б╕л╕. Хлоп’ята-пальц╕ весело б╕жать У сад мелод╕й рвати звуки сп╕л╕. Олександр ╤ванович Б╕лаш народився в Градизьку на Полтавщин╕ 6 березня 1931 року, а в╕д╕йшов за в╕чну межу 6 травня 2003 року в розкв╕т╕ творчих сил. В╕н був не лише визначним митцем, а й громадським д╕ячем, тривалий час очолював Ки╖вську орган╕зац╕ю Сп╕лки композитор╕в Укра╖ни, нагороджений в╕дзнакою Президента Укра╖ни «Герой Укра╖ни» з врученням ордена Держави. Мен╕ лише один раз довелося зустр╕тися з Олександром ╤вановичем Б╕лашем, але та зустр╕ч назавжди закарбувалася в серц╕. Пам’ятаю, у середин╕ 90-х рок╕в минулого стол╕ття в╕дбувався в Ки╓в╕ розширений Пленум Товариства «Укра╖на — Св╕т». Я як заступник голови Кримсько╖ орган╕зац╕╖ цього Товариства ╕ як голова Кримсько╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖ мав виступати на пленум╕ з розпов╕ддю про життя укра╖нц╕в Криму. С╕в у перших рядах велико╖ зали, аби, коли запросять мене до виступу, можна було швидше д╕статись трибуни (не б╕гти ж через всю залу ╕з задн╕х ряд╕в!). Як завше перед виступом хвилювався. Мо╓ хвилювання пом╕тив поважний чолов╕к, котрий сид╕в поруч. Я його в╕дразу ж уп╕знав – це був в╕домий композитор ╕ поет Олександр Б╕лаш. В╕н легенько торкнувся мо╓╖ руки ╕ лаг╕дно промовив: — Не хвилюйтеся, все буде добре. ╤ ось оголосили мо╓ пр╕звище. Я заквапився до м╕крофона ╕ почав розпов╕дати про проблеми укра╖нц╕в Криму: про в╕дсутн╕сть в автоном╕╖ укра╖номовних шк╕л, про стан р╕дно╖ мови, театру, про проблеми з виданням ╓дино╖ на п╕востров╕ укра╖номовно╖ газети «Кримська св╕тлиця». Коли ск╕нчив св╕й п’ятихвилинний виступ ╕ с╕в на сво╓ м╕сце, Олександр ╤ванович м╕цно потиснув мен╕ руку ╕ почав докладн╕ше ц╕кавитися нашим укра╖номовним життям у Криму, розпитувати й про «Кримську св╕тлицю», в як╕й я очолював в╕дд╕л л╕тератури та мистецтва. Я презентував к╕лька прим╕рник╕в нашого видання Олександру ╤вановичу ╕ попросив його над╕слати сво╖ в╕рш╕, якщо газета йому сподоба╓ться. В╕н, переб╕гши поглядом стор╕нку за стор╕нкою, сказав: — Бачу, газета й справд╕ наша, укра╖нська, обов’язково щось над╕шлю новеньке... Але, мабуть, за повсякденними клопотами, за роботою йому було н╕коли п╕дготувати доб╕рку в╕рш╕в. Тому нин╕, через багато рок╕в, я все ж хочу, аби читач╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» ознайомилися з чудовими в╕ршами Олександра Б╕лаша. Адже саме в ц╕ дн╕ на мал╕й батьк╕вщин╕ митця в╕дкрили йому пам’ятник. Гадаю, що Олександр ╤ванович був би щиро радий, коли б хтось ще за життя йому сказав, що мине якийсь час ╕ ╓дина укра╖номовна газета Криму «Кримська св╕тлиця», пройшовши чималий в╕др╕зок свого тернистого шляху, опиниться п╕д над╕йним крилом М╕н╕стерства культури Укра╖ни, в якому ╓ сво╓ Нац╕ональне газетно-журнальне видавництво, де генеральним директором – донька Олександра ╤вановича Олеся Б╕лаш. Це саме за ╖╖ сприяння настало нове, як╕сне в╕дродження на теренах Криму укра╖номовно╖ газети «Кримська св╕тлиця», за що кримськ╕ укра╖нц╕ пан╕ Олес╕ вельми вдячн╕. Св╕т, як кажуть, широкий, а от шляхи Господн╕ в ньому неспов╕дим╕...
Данило КОНОНЕНКО
На фото: У смт. Градизьк Полтавсько╖ област╕ урочисто в╕дкрили пам’ятник Герою Укра╖ни, композитору Олександру Б╕лашу
Олександр Б╤ЛАШ * * * Моя любов — невтомн╕ мама й тато, Вони мен╕ подарували св╕т. А в тому св╕т╕ прад╕д╕вську хату, ╤ солов’я, ╕ яблуневий цв╕т... Судьби мо╓╖ калинова з╕рка З╕йшла ╕з ╖хн╕х полинових л╕т. Було всього: ╕ солодко, ╕ г╕рко, ╤ мед натхнення, ╕ солоний п╕т. ╤ду у в╕чн╕й в╕р╕ ╕ дов╕р╕ Шукати в╕чно й в╕чно щось губить, Щоб правд╕ ╕ неправд╕ знати м╕ру, Ум╕ти ненавид╕ти й любить.
МАТЕР╤
Та ж сама стежка, ╕ дерева т╕, ╤ т╕ ж поля, ╕ хати при дороз╕, Лиш ворон у тривожн╕й чорнот╕, Немов чаклун на отчому пороз╕, Роковано черкнув сво╖м крилом ╤ шугонув ╕з двору чорним шумом. ╤ стала чорна хмара над селом, ╤ б╕лий день вгорнувся чорним сумом. Померла мати — от ╕ вс╕ слова. Померла мати — коротко ╕ ясно. Я чую, як сив╕╓ голова, ╤ за сльозою оч╕ мо╖ гаснуть. Померла мати — тут не до сльози. Померла мати — нав╕ть не до крику! Яко╖ ж мен╕ вимолить грози, Щоб розбудить ╖╖, малесеньку й велику?! П╕ду до сонця — з ним вона вставала, У пол╕ разом з ним росу пила. Його пром╕ння в житн╕й сн╕п ховала, Мене його пром╕нням сповила. Та коли й сонце вже не допоможе — Життя земного в╕чне джерело, — Я м╕сяця ╕ зор╕ розтривожу, Схилю в мольб╕ сво╓ сумне чоло: Нехай ╖╖ до себе заберуть, Раптово обернувши дивним птахом, Щоб завше ╖й стелилась тиха путь П╕д зоряним Чумацьким в╕чним Шляхом.
БУЛО СЕЛО
Було село. Довкола нього луки. Ще дал╕ — ниви навсеб╕ч пливли. Село гуло — Тр╕щали закаблуки, П╕сн╕ до ранку мед-вино пили. ╤ м╕сяць був. Незайманий, цнотливий. Ховався в хмарах, як любов цв╕ла. Гули в╕три ╤ шален╕ли зливи, Коли любов ображена була. А ще гора... Як св╕т стара — Пивиха, В мо╖м житт╕ найвища з ус╕х г╕р. Внизу Дн╕про, А в неб╕ п╕сня тиха Вигострювала слух мен╕ ╕ з╕р. Було село, Було ╕ в╕чно буде. До нього завше йтиму молодим. Там батьк╕в сад — Зеленочубе чудо, ╤ яблука — вогонь, ╕ сливи — дим. Дитинство там Сховалося за гору ╤ вигляда з дор╕г мене сюди. ╤ я лечу до сонячного двору, Щоб ц╕лувати мамин╕ сл╕ди. Мо╓ село... Кленове ╕ вишневе, ╤з п╕ками тополь на виднот╕, Завжди було ╤ в замет╕ль — травневим ╤ стало пам’яттю ╕ сов╕стю в житт╕.
КОВАЛЬ
Ку╓ коваль, покову╓, П╕сню вусом прихову╓. Гудуть м’язи на все т╕ло — Горить в його руках д╕ло. Ку╓ коваль, постуку╓, Стуком людей погуку╓, Мов гра╓ться в╕н молотом, Ударить — ╕скри золотом. З╕тха коваль чорним м╕хом — Горить вогонь лютим см╕хом, Аж б╕л╕╓ весь од злост╕ Та зал╕зу ломить кост╕... Ку╓ коваль, покову╓, Вусом п╕сню прихову╓. Гудуть м’язи на все т╕ло — Добре коваль робить д╕ло!
Д╤ДИ
Сидять п╕д клунею навпоч╕пки д╕ди, Немов стар╕ ц╕пи, спрацьован╕ на жит╕, Немов човни, на берег кинут╕ з води, Що штормами ╕ в╕трюганом бит╕. Скуп╕ слова, як яблука досп╕л╕, Зл╕тають з уст ╕ входять у вуста. На руки голови схиливши поб╕л╕л╕, Пливуть д╕ди, як лебед╕, в л╕та.
ГОРА ПИВИХА
Коли ╕ хто назвав тебе Пивихою, Не знають люди в нашому сел╕. Промчались роки над тобою вихором, По-запорозьки, хвацько у с╕дл╕. А ти сто╖ш, покраяна яругами, Укрита запахущим чебрецем. Прийшли до тебе ╕з хорошим другом ми За першим вересневим в╕терцем. Прийшли до тебе запашними луками Сво╓ дитинство зв╕рити тоб╕, Аби вертати з рад╕стю ╕ муками, Що м╕ж людьми надбали ми соб╕. Ти нас вела та╓мними стежинами До схованого в скел╕ джерела. О, ск╕льки раз у спрагл╕ дн╕ тужили ми За тою прохолодою села! Як до матус╕, до гори припали ми, Пили з криниц╕, та й не напились, На двох купальське вогнище розпалене Загогот╕ло ранком, як колись. Коли ж ╕ хто назвав тебе Пивихою, Не знають н╕ д╕ди, н╕ вчител╕, Та все життя для нас ти будеш в╕хою На ц╕й велик╕й батьк╕вськ╕й земл╕.
ЖУРАВЛИН╤ КЛЮЧ╤
Чому вас називають журавлями, журавл╕, Невже за п╕сню, що тремтить журбою? Ви замика╓те крайнебо у мо╖м сел╕ ╤ забира╓те ключ╕ з собою. Куди, кому сво╖ жал╕ несете, журавл╕, Коли вас в ╕р╕й п╕д╕йма╓ ос╕нь? В як╕м кутку тривожно╖ земл╕ Ви в╕дмика╓те ключами неба просинь? Яке б на вас не впало бездор╕жжя, журавл╕, — Лет╕ти вам ╕ днями ╕ ночами... Не загуб╕ть ключ╕ сво╖ в чуж╕й ╕мл╕ ╤ повертайтеся в село мо╓ з ключами. * * * Напився л╕та в батьков╕м саду. Тепер хм╕льним ╕ду шукати весну. Бо т╕льки з нею я воскресну ╤ т╕льки з нею зиму перейду.
ВДОМА
П╕д старою петр╕вкою-грушею, За столом, дерматином покритим, Ми сид╕ли ╕з дядьком Павлушею, Колись теслею знаменитим. Сидимо та тихенько гутаримо, То про се, то про те, то про ╕нше. — А давай в п╕дкидного ударимо, — Каже дядько мен╕ м╕ж ╕ншим. Вигинаються брови п╕дковами — Мабуть, в «дурнях» бути плем╕ннику. — Пам’ята╓ш, — спитав, — як м╕ж дровами Вперше грати почав на в╕нику? — Пам’ятаю, — кажу, — не забувся, н╕, Нав╕ть скрипочку теж пригадую, Як топили ╖╖ на Писарщин╕, У колодяз╕, вс╕ — бригадою. Потяглися туманами спогади... Ми й незчулись, як л╕г на плеч╕, Простягаючи яблука й ягоди, Ароматний липневий веч╕р. М╕сяць вил╕з на липу й слуха╓, Як см╕ються ╕ плачуть баяни. Дядько в засл╕нку гордо буха╓ — Що куди там тому барабану! Так не вгледиш, коли ╕ посходяться Як не родич╕ — друз╕-сус╕ди, ╤ тод╕ вже п╕сн╕ хороводяться, Забуваються лиха та б╕ди. Раптом клав╕ш╕ др╕бно розсипались, Кров заграла перед гопаком, ╤ стогнала земля, як давно колись, Коли був я ╕ще хлопчаком. Н╕ч гарячими зорями сипала, Що лет╕ли нам прямо п╕д ноги. Десь луна покотилась, захлипала, За селом, мабуть, збившись з дороги. Знову тиша у дв╕р повернулася... За вор╕тьми лишилася втома, ╤ до ранку мен╕ не заснулося... Бо при╖хав у Градизьк — додому!
ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ на всеукра╖нську загальнопол╕тичну ╕ л╕тературно-художню газету «Кримська св╕тлиця» та ╕нш╕ культуролог╕чн╕ видання ДП «Нац╕ональне газетно-журнальне видавництво» (газету «Культура ╕ життя», журнали «Укра╖нська культура», «Укра╖нський театр», «Театрально-концертний Ки╖в», «Музика», «Пам’ятки Укра╖ни: ╕стор╕я та культура») можна в будь-якому поштовому в╕дд╕ленн╕ зв’язку Укра╖ни. У кра╖нах далекого заруб╕жжя оформити передплату на ц╕ видання можна через сайт www.presa.ua на стор╕нц╕ «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окрем╕ прим╕рники видань в електронн╕й верс╕╖ можна за адресою - http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-як╕й кра╖н╕ св╕ту. Дов╕дки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10291
|