Версiя для друку Обговорити в форумi

Доброго дня, шановна редакціє! Цей твір я написав ще торік, тоді мені якраз виповнилося 14 років, але, думаю, що тема, порушена в ньому, не втратила своєї актуальності і сьогодні. Тому, якщо він підійде для вашого конкурсу у «Джерельці», то, будь ласка, опублікуйте — мої рідні та знайомі з вдячністю прочитають цю розповідь у газеті!
*    *    *
Напередодні свята Дня Перемоги мені захотілося написати про моїх рідних, які брали участь у Великій Вітчизняній війні. До цього я ніколи не замислювався про ту війну, про подвиги, які здійснювали мої прадіди, рятуючи нашу Батьківщину. Від родичів я дізнався, що усі три мої прадіди пройшли крізь лихоліття війни. Вони самовіддано билися з ворогом, відстояли свою країну і героїчно закінчили бойовий шлях. Довідавшись про це, я відчув гордість, що переповнює мене, за мій рід.
Мій прадід, Дьомін Тимофій Никифорович, народився у бідній селянській сім’ї, в селі біля Воронежа. Рано втративши батька, змушений був батрачити. Після революції вступив у ряди Червоної армії. Війна застала його під Ленінградом, де він проходив військову службу. З початку і до кінця війни прадід служив сапером. У запеклих боях був поранений, але неважко. Пройшов бойовий шлях від Ленінграда до Берліна. Був відзначений бойовими нагородами: Орденом Червоної Зірки, двома Орденами Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу», медаллю «За перемогу над Німеччиною». Зустрів перемогу в званні лейтенанта. Далі продовжив службу військовим будівельником. Будував військові аеродроми в різних містах: Кизил-Арват (Туркменія), Чугуїв, Кіровоград, Кривий Ріг. У 1957 році Тимофій Никифорович закінчив службу в званні капітана. З війни мій прадідусь привіз трофейний німецький акордеон «Weltmeister», оскільки навіть за довгі роки війни він не втратив таланту до музики. У дитинстві мені давали пограти на акордеоні. Можливо, з тієї пори в мені прокинувся потяг до співу і музики. Сподіваюся, що ця реліквія перейде до мене, як пам’ять про незабутні події минулого.
Про другого прадідуся, Довгих Івана Мартиновича, відомо дуже мало. Я дізнався, що народився він у Воронезькій області, виховувався в селянській сім’ї. Бився проти фашистів з перших днів війни. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений і комісований за станом здоров’я. Входив до рядового складу. За свою відвагу на війні нагороджений Орденом Червоної Зірки, медаллю «За оборону Сталінграда» і медаллю «За відвагу».
Бився з ворогом і мій третій прадід, Задорожній Савелій Якимович, уродженець Київської області. Пройшовши дорогами війни всю Європу, закінчив її у Берліні, в 608-му батальйоні зв’язку у складі 323-ї стрілецької дивізії. Прадід був рядовим зв’язківцем. День, про який він згадував усе життя, — це 30 квітня 1945 року. Радянські війська тоді вели бої на території Берліна. Це був бій за Рейхстаг. Командир дав завдання встановити зв’язок з нашими загонами, які билися на протилежному боці площі. На виконання пішов старший зв’язківець, але був убитий. У планшеті загиблого знаходилися секретні документи, які не повинні були потрапити до ворога. Друг Савелія Якимовича спробував їх врятувати, але був убитий фашистською кулею. Тоді, довго не роздумуючи, долаючи оборонні укріплення, рови, заповнені водою, під шквалом вогню і під обстрілом німецьких снайперів, мій прадід дістався до убитого офіцера, взяв планшет і повернувся з ним до свого батальйону. Коли передавав документи командирові, поруч розірвався снаряд, осколок потрапив у голову. Від смерті врятувала його легендарна солдатська каска. Будучи важко пораненим, мій прадід бачив, як солдати підняли Прапор Перемоги над Рейхстагом. День Перемоги він зустрів у госпіталі. Після операції осколки з голови видалили, окрім одного, який залишився з ним на все життя. Минув час, прадідові дозволили ходити і до кінця одужання він допомагав важко пораненим: доглядав за ними, годував, писав листи рідним.
У серпні 1945 року прадід був демобілізований, а у вересні повернувся в рідне село. Старша дочка прадіда Марія того року пішла до першого класу. Вчителька, дізнавшись про цю радісну подію, сказала: «Ти, Марійко, сьогодні йди додому, твій батько прийшов з війни, будь з ним». А вдома того дня панувало «свято зі сльозами на очах».
За бойові заслуги прадіда нагородили Орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною». У мирний час прадід довгі роки працював у колгоспі, відновлюючи народне господарство.
Дуже шкода, що мені не довелося зустрітися з моїми прадідами. Я потиснув би їхні міцні руки, поглянув би в очі і сказав: «Спасибі за життя, за небо і сонце. Ваш подвиг мені не забути...»

Павло СПIВАК
pavlospivak@ukr.net

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Джерельце""